Якось Євген Сверстюк запропонував проводити взимку Вечір різдвяних Василів — на згадку про Василя Стуса і Василя Симоненка, що народилися 6 і 8 січня, з різницею в кілька років, а також Василя Чумака та Василя Еллана-Блакитного, представників попереднього покоління, котрі так само муляли російській владі.
Василю Симоненку цьогоріч виповнилося б 90, Стусу — 87. Вони цілком могли б дожити до наших днів, і далі вчити нас прямостояння й самособоюнаповнення, любові й відданості.
Читайте також: 35-ліття «першого Майдану»: перепоховання Стуса, Литвина й Тихого
Можливо, Василь Стус міг би повернутися до літературознавства — його виключили з аспірантури, не давши зробити академічного дослідження, проте його праця про Павла Тичину свідчить про його велику проникливість як гуманітарія. Він би ще більше збагатив українську сферу сенсів перекладами світової класики. Стусові вірші звучали б живим голосом, а не лише дивом вцілілим записом, завбачливо зробленим у домі Івана Світличного. Йому боліло б усе, що відбувалося з незалежною Україною, — несправджені надії національного відродження 90-х, повзуча русифікація 2000-х, гібридна й відкрита війна.
Василь Симоненко міг би й далі писати вірші про любов, які так відгукуються молоді. Міг би нагадувати прості, проте такі важливі істини про людяність у добу, що ставить все під сумнів. Міг би розвинути свій творчий голос, якби не помер 28-річним після побиття на вокзалі у Смілі. Він міг би дочекатися меморіалізації репресованих у Биківні, могильник яких вони виявили з Аллою Горською і Лесем Танюком 1962 року.
Він міг би написати про це великий роман, натомість встиг написати лише вірш:
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!
Читайте також: «Україно! Ти — моя молитва…»