Чи цікавилися українські художники-авангардисти абстрактним, ненаративним малярством? І чому український абстракціонізм виявився настільки значущим для розуміння історії європейського мистецтва ХХ століття?
— Якщо говорити про авангард, то також варто згадати абстракціоністів. Україна щодо цього напряму багато в чому лідирує. Наприклад, саме в нас відбулася перша виставка абстрактного живопису. Василь Кандинський 1910 року в Одесі представив 40–50 своїх творів у салоні скульптора Володимира Іздебського, який опісля повіз цю виставку до Херсона й Миколаєва. А потім вийшов каталог із абстрактним малюнком Кандинського на обкладинці. Тобто йдеться також про першу у світі репродукцію абстрактної картини. У 1911 році Кандинський хотів зробити абстрактну обкладинку для каталогу художньої групи «Синій вершник» у Мюнхені, але йому відмовили: мовляв, нічого ж не намальовано. Просили, щоб хоч якась пляма на зображенні нагадувала вершника чи щось таке. Тобто в Мюнхені абстракцію не одразу сприйняли, а в Одесі ніхто не заперечував.
Не треба забувати і про Казимира Малевича, якого саме в Україні вперше визнали як абстракціоніста. У 1915 році Олександра Екстер попрохала Малевича зробити абстрактні ескізи для вишивальниць села Вербівки (зараз це Черкащина). Селянки зробили ці вишивки й виставили їх до виставки Малевича, на якій він експонував багато абстрактних, супрематичних робіт. Для українських селянок його абстракції не були якоюсь дивиною. Вони на них дивилися як на орнамент, адже в українській народній вишивці багато геометричних візерунків. Ескізи Малевича були не такими, він трохи перебільшив і зробив динамічні композиції. Але селянки побачили ритм цих візерунків. Бо абстракція — це один із принципів народного мистецтва. Натомість містяни зреагували на таке мистецтво негативно, адже для них важить передусім сюжет.
Читайте також: Пітер Філліпс: «Цифрові технології дають змогу зберігати людську спільноту навіть тоді, коли ми не можемо зустрітися фізично»
Якщо говорити про пізніші роки, то до абстрактного мистецтва дуже негативно ставився Хрущов, тому певний час СРСР боровся з абстракціонізмом. Хрущов навіть попросив Ренато Ґуттузо, одного з італійських художників-неореалістів, приїхати до Радянського Союзу й допомогти в боротьбі з абстракціонізмом. Його тоді повели до Третьяковської галереї, у фондах якої зберігалася одна з картина Кандинського. Коли я свого часу побачив це полотно, то воно мене вразило: це була пульсація, щось неймовірне. І Ґуттузо остовпів, коли глянув на цю картину. Поганого, вочевидь, помічника дали Хрущову в його особі. Українські митці-абстракціоністи, й не лише вони, часто працювали на випередження тенденцій, які згодом ширилися в усьому світі. Але поширення це відбувалося під прапором Росії, бо Україна тоді була частиною імперії. І тому все, що в нас робили, називали російським, хоча самі українці й розуміли відмінність. Тільки після того, як Україна здобула незалежність, ця відмінність оприявнюється дедалі ясніше. Хоча українські абстракціоністи й авангардисти були успішними на Заході ще в 1920-х роках, бо експонували там свої твори від «Української соціалістичної республіки» (УСР). Мені розповіли німецькі україністи, що тоді ще вирізняли, хто є хто, але згодом це затерлося.
Про скульптуру в контексті абстракціонізму й авангардизму чомусь говорять мало. З-поміж українських митців широко знане ім’я Олександра Архипенка, але ж він не єдиний експериментував зі скульптурою в руслі абстрактного й авангардного мистецтва?
— Якщо говорити про Архипенка, то про нього багато писали й пишуть. Він був автором абстрактних скульптур, хоча зробив їх насправді доволі мало. Інші скульптори-авангардисти в Україні — це члени єврейської «Культур-Ліги»: Марк Епштейн, Йосиф Чайков та інші. Їхні скульптури не збереглися, залишилися лише фотографії, за якими нині тільки починають робити реконструкції. Про них мало писали, що цілком незаслужено. В Одесі працював скульптор Петро Мітковіцер (він був авангаристом, але не абстракціоністом).
Чому про це мало пишуть? Бо авангард узагалі почали досліджувати порівняно недавно. А український художній авангард тим паче, хоча саме явище було давно. До українських абстракціоністів пристав російський митець Олександр Родченко. У 1920-х роках він виставлявся разом з українськими митцями, подарував Національному художньому музею картину, яка досі там експонується. І він казав, що не проти бути українським художником. Родченко створив абстрактну обкладинку до книжки поета Гео Коляди, члена літературної організації «СІМ» («Село і місто»). Це епізод, але він важливий.
Багато росіян українізувалися. Віктор Пальмов став свідомим українським художником, засновником Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ). До Києва з Москви було запрошено видатного графіка Олексія Усачова. Він за рік так добре опанував українську мову, що навіть читав студентам лекції. У нас Усачов прожив недовго, бо в Київському художньому інституті назрівали зміни: з нього вигнали Малевича й інших висококультурних майстрів.
Читайте також: Від закладу культури до культурного бренда
Як попри репресії та замовчування самого факту існування в нас митців світового рівня збереглася спадковість в українському мистецтві ХХ ст.?
— Зараз про це починають писати, хоча насправді досі триває своєрідний інкубаційний період. Колись воно все вибухне, бо перебуває на слуху. Якщо говорити про андеграунд, зокрема одеський, то про нього вже є дисертація. Виявилося, що Україна, як завжди, випереджала Москву. Парканна виставка в нас відбулася на 10–15 років раніше, ніж у російській столиці. Та, російська, прозвучала на весь світ, а одеська, коли в 1967 році свої роботи на паркан повісили Сичик і Хрущик (Станіслав Сичов і Валентин Хрущ), не привернула уваги широкого загалу. Більшовики нищили все українське, тому воно й забулося. Московських письменників-авангардистів знали (хоча їх також масово репресовували), а в нас Хвильового так «запакували», що й імені його не лишилося. За згадку про нього в Москві могли заарештувати, а якщо йшлося про Пастернака — то лише вигнати з роботи, що було не надто суворим покаранням за тогочасними мірками. Можливо, тому і призабули наших художників, таких як Богомазов чи Єрмилов. Коли їхні твори вперше вдалося експонувати за кордоном (1963 року в Лондоні), то вони стали сенсацією. Там ніхто ніколи про них не чув, а вони рівноцінні з Пікассо й Малевичем. Про Екстер і Малевича трішки знали, але лише тому, що вони свого часу виїхали з України, тому в Парижі й у Москві про них хоч небагато, але писали.
У 1960-х роках працювала Київська школа, що сформувалася довкола художника Григорія Гавриленка. Коли кажуть, що «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова — несподівано геніальний фільм, бо тоді в Україні нічого не було, то це неправда. Параджанов приятелював із Гавриленком, графіком Лобановським, належав до кола Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Із старшого покоління знався з імпресіоністом Зиновієм Толкачовим. У Харкові тоді мешкав Борис Косарєв, якого не знищили під час репресій. Безперечно, якісь флюїди від них ішли. Про українських письменників-авангардистів, звичайно, тоді майже не знали. Нині на Заході відкривають Хвильового й кажуть, що це геніальний письменник. Валеріан Підмогильний — перший у Європі екзистенціаліст, письменник, який за 20 років до Сартра написав свої твори. Але що ж — їх усіх постріляли.
Відносно нещодавно почали досліджувати явище художніх сквотів Києва й інших міст. А чи цікавився хтось феноменом неформальних об’єднань митців довкола художніх майстерень у 1960–1980-х роках?
— Художники, зокрема неоавангардисти, гуртувалися довкола скульптора Івана Гончара. Він сам авангардистом не був, але зібрав чудову колекцію українського народного мистецтва. Біля нього дуже багато художників, так би мовити, живилися, зокрема Якутович. Інший гурт був довкола вже згаданого художника Гавриленка. Також авангардистів підтримував Микола Бажан, який був своєрідним медіатором між митцями 1920-х та 1960-х.
Читайте також: Михайло Колодко: «Ми прагнемо знайти оригінальний спосіб подачі інформації про міське середовище»
Варто ще згадати і про художні осередки Львова, де мешкали митці, які пам’ятали 1920-ті роки. Так, вони прийняли позу покірності щодо радянського ладу, але коли до них приходили ті, хто глибоко цікавився художнім процесом, то вони показували щось справжнє. На Закарпатті в Ужгороді мешкав імпресіоніст Федір Манайло. Він намагався знищити власні твори, бо за радянського часу так творити було небезпечно. Його учні забрали його роботи до себе і зберегли їх. У 1960-х роках іще живим був Анатоль Петрицький, хоча його ледь не розстріляли за авангардні твори й формалізм, але якось минулося. Він купував свій геніальний альбом «Театральні строї Петрицького» (це знаменита річ, яка нині на аукціонах коштує тисячі доларів) і нищив його, бо для нього то був компромат. Цей альбом був у Пікассо, а Олександра Екстер за ним навчала композиції в Парижі. Петрицького вигнали з Художнього інституту, і коли це відбувалося, директор навчального закладу показував, зокрема, і цей альбом. Мовляв, «він не гідний радянського викладача». Водночас Петрицький був двічі лауреатом Сталінської премії — звісно, за реалістичні роботи.
Що потрібно, щоб і в нас, і у зацікавлених іноземців сформувалася цілісна мапа мистецьких центрів, розкиданих по різних українських містах? Така мета взагалі досяжна?
— Різні художні центри, як-от Харків, Київ, Львів, Одесу, нині знають. Торік вийшла книжка «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ–ХХІ століть». Це цілісна оповідь, яку вже перекладено французькою. Україна поступово виходить на світовий кін.
Десь три роки тому ми разом із Тетяною Філевською в Парижі дуетом читали лекцію про київський період Казимира Малевича. Послухати нас прийшло дуже багато людей. Цю подію широко висвітлювали, зокрема писали, що Малевича не можна зрозуміти поза його українським періодом. Один американський знавець творчості цього художника казав мені: «У Малевича є дуже багато таємниць, і ми не знали, як їх розкрити. Ось відкрився український аспект його творчості й усе стало на свої місця». Там науковці зрозуміли, у чому річ. І для нас це дуже важливо, бо нарешті дослідники авангарду почали говорити, що «російський» авангард поділяється на національні ешелони, з яких український був найсильнішим і найбільшим.
Читайте також: Як сперечалися щодо «Балерини» Кунса: хроніка однієї образи
Які ще течії та постаті в українському образотворчому мистецтві ХХ століття заслуговують на більшу увагу сучасних науковців?
— Думаю, могло би йтися про бойчукістів, хоча їх я теж вважаю частиною авангарду. Про них останнім часом почали багато писати й видавати. Також варто глибше дослідити український імпресіонізм. Декого з імпресіоністів знають, а декого майже ні, як-от Іллю Шульгу. Серед наших художників-реалістів також було чимало цікавих і талановитих постатей. На окрему увагу заслуговує українська сецесія, у ній чимало імен, про багатьох із яких іще не видано жодної монографії. Цікавим є український символізм. Про Юхима Михайліва монографія є, але ж був іще Петро Холодний. Ми тільки починаємо це все досліджувати.
Навіть якщо говорити про авангардистів, то я колись налічив близько ста імен художників цього напряму 1920-х років. Про кожного з них варто б написати по монографії або принаймні великій науковій статті. Але далеко не всі ще охоплені увагою дослідників. Є художники, які належать не суто українській культурі, але про них мало пишуть. Зокрема, про Ігоря Терентьєва, поета, художника, критика й режисера, який жив і діяв у Херсоні. Коли він у Ленінграді ставив «Ревізора» Гоголя, то його герої на сцені говорили кількома мовами, зокрема й українською. Тобто крім Курбаса були й інші режисери-авангардисти. Про них пишуть, але мало. В Україні небагато дослідників. Для вивчення такої великої культури, як наша, треба в десятки разів більше науковців і, відповідно, фінансової підтримки.
—————
Дмитро Горбачов народився 1937 року в російському місті Алапаєвськ. Український мистецтвознавець, історик мистецтва України, міжнародний експерт мистецьких творів, професор. Випускник історико-філософського факультету Київського університету, який закінчив у 1959 році. Після закінчення університету працював в Музеї українського образотворчого мистецтва (Київ). З 1973 по 2011 рік викладав у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Автор більш ніж 15 мистецтвознавчих книжок, художніх альбомів і документальних фільмів. Консультант аукціонів Christie's та Sotheby's. Член Українського ПЕН.