«Собака Барабака — не просто так собака. Собака Барабака — собака не проста», — Наталя всміхається, коли чує перші слова свого улюбленого віршика. Бо здається, що в якомусь сенсі вони і про неї також. Коли вона народилася, лікарі пошепки запитали її матір: «Забиратимете?». Бо дивитися на маленьку дівчинку, яка дуже поспішила з’явиться на світ, було страшно: надто крихітний і беззахисний вона тоді мала вигляд. Цинізм медиків, особливо у важкий для матусь час, коли діти народжуються з особливостями, — на жаль, звична ситуація в пологових будинках України, де ще не позбулися сумнозвісного радянського «практицизму». Але для мами Галини Лук’янової її маленька Наталка одразу стала найдорогоціннішою й найважливішою людиною у світі. Навіть після усвідомлення того, що її дівчинка все життя буде іншою, ніж усі.
Місяці зайняв пошук правильного діагнозу малечі, що дало змогу зрозуміти: в особливостях «не простої» Наталі винен генетичний збій, який зумовив її низький зріст і специфічну будову скелета. Ще роки минули, щоб налагодити її життя, у якому мало бути те саме, що є у звичайних дітей: навчання, книжки, друзі, хобі. У кожній родині, де зростає дитина з інвалідністю, є власні історії про залякування лікарів, коли професори й інші «світочі» переповідають найгірші сценарії. Або бажання батьків будь-якою ціною знайти чарівну пігулку, що дала би змогу змінити те, що змінити неможливо. Але, на щастя, у цій родині є й інші історії: про активне життя дуже маленької дівчинки, яка змушує всіх усміхатися, коли починає співати чи розповідати щось цікаве.
Читайте також: Житомирський Термінатор
«Собака Барабака з туманами балака, співати Барабака залазить на дахи», — співає Наталя під акомпанемент маминої гітари. Свої пісенні тумани дівчинка почала помічати доволі рано: на перші пісенні фестивалі мала музикантка їздила з однорічного віку. Звісно, навряд чи її спів тоді зацікавив поважне журі. Проте згодом Наталя Лук’янова почала брати участь у концертах разом із мамою, а потім і як сольна вокалістка. Вона двічі стала дипломанткою дорослого фестивалю «Час Візбора», лауреаткою дитячого конкурсу «Стежинка» в Харкові, якому Наталя написала віршовану присвяту й разом із мамою перетворила її на пісню. А ще двічі — у найвідомішому в Україні дитячому конкурсі «Сонячний зайчик», де у 2016 році отримала головний приз глядацьких симпатій за дуже щире виконання пісні Новелли Матвєєвої. «Мої улюблені — це пісні Ольги Богомолець на вірші Ліни Костенко, наприклад, «Осінній день» і «Ті журавлі», — зізнається Наталя. — А ще — Володимира Семенова й Лери Лисенко на вірші Григорія Фальковича «Корова спекла коровай» і «Міст до міста». Але, звісно, після «Собаки Барабаки».
«В собаки Барабаки якісь на спині знаки, каляки і маляки, а збоку — реп’яхи», — натякає пісенька на шкільні премудрості, які Наталя опановує вже восьмий рік у звичайній школі на індивідуальному навчанні в інтегрованому класі, де для неї та ще одного хлопчика викладають за спеціальною програмою. «Мабуть, моя донька — єдина дитина, яка так сильно засмучується через дистанційне навчання. Бо вона дуже любить ходити до школи», — жартує її мама. Хоча повноцінної інклюзії в цьому випадку не відбулося: коли Наталя йшла до школи, такого варіанту в місті їм іще не могли запропонувати. А зараз питання безпеки і збереження здоров’я маленької дівчинки, яку в метушні шкільних коридорів дуже просто не помітити, не дає наважитися на активніше занурення дівчинки у звичайне шкільне життя.
Читайте також: Людина коріння
Проте вона — відвідувачка майже всіх культурних заходів, які відбуваються в місті. Їй цікаво ходити на виставки художників, відкриття експозицій музею та всілякі креативні івенти. Часто юну співачку запрошують не лише як глядачку, а і для виступу на різних заходах, яких було дуже багато до початку карантинних обмежень, що кардинально змінюють життя таких, як Наталя, обмежуючи їх у спілкуванні. «До карантину я постійно ходила в дитячу бібліотеку на різні майстер-класи й зустрічі, вивчала разом з іншими англійську, — розповідає Наталя. — А ще я активна учасниця фангруп книжки «Коти-вояки» в інтернеті, там у мене безліч однодумців. Ми самі вигадуємо ігри й різні тести, як-от «Ким би ти був у «Котах-Вояках». Я і своїх живих котів показую — їх у мене двоє, найулюбленіших».
Насправді книжки для маленької Наталі стали одним із тих віконечок, які відкривають для неї світ, дуже часто недоступний таким, як вона, підліткам. Із невеличкого сімейного бюджету Наталя з мамою завжди викроюють частину на придбання книжок. «Коли я вперше потрапила, наприклад, у Книгарню «Є» в Києві, то сказала, що тут я жила би», — жартує дівчинка. Вона не просто ковтає неймовірну кількість книжок, а й ділиться ними з іншими: прочитані книжки дарує своїй улюбленій дитячій бібліотеці. «Нещодавно передали «Гобіта» і 12 томів Жюля Верна. Наступні на черзі — оповідання Бальзака», — перераховує дівчинка список прочитаного й мимоволі змушує подивитися на неї із захватом: можливість поговорити з сучасним підлітком про Бальзака випадає не щодня. «До речі, остання книжка — то Наталчин приз як фіналістки конкурсу «Читай-пиши», на якому цьогоріч додали умову записати відеовідгук. Звісно, вона робила його про улюблену книжку Сашка Дерманського», — додає мама Галина, не приховуючи гордості за досягнення своєї доньки.
Читайте також: Вибір добровольця
«І мріє Барабака, добряга Барабака, щоби ніхто не плакав, щоб цілий світ радів!» — весело завершує Наталя свою пісеньку. Про що мріє Наталя та її мама, теж неважко здогадатися. Щоб у нашій країні такі, як Наталя, на додачу до копійчаної державної допомоги з інвалідності не отримували ярлик людини, яка не має права на мрії, розвиток своїх талантів і зручне середовище. Щоб за кілька років дівчина мала широкий вибір професій, на які вона може вивчитися у зручний для себе спосіб. Щоб потім від неї не ховалися роботодавці й ніхто не тицяв пальцями й не відводив очей, коли бачить маленьку людину на робочому місці. Поки що Наталя не зізнається у своїх потаємних мріях, тому можу тільки здогадуватися, хто мені всміхається, співаючи пісеньку про собаку: майбутня співачка, поетка, бібліотекарка, ветеринарка чи програмістка. І насправді можна зрозуміти її побоювання: навряд чи ми, дорослі, уже готові до втілення її мрій. Попри те, що сама юна леді робить багато маленьких кроків, щоб змінити цей світ на краще.