Поява в міжвоєнному часі європейського буфера у вигляді країн Балтії, Польщі й Чехословаччини змінила геополітичну структуру континенту та дозволила згаданим народам утвердити право на свою державність. Перша світова війна вивільнила уярмлені народи, з чого національні еліти гідно скористалися.
Різні старти
Ситуація напередодні І Світової війни не віщувала легкої незалежності. Якщо майбутні території балтійських країн, як і Чехословаччини, перебували під одним загарбником (у першому випадку Росія, в другому – Австро-Угорщина), то польський народ мусив знайти спосіб попрощатися одразу з трьома поневолювачами – Австро-Угорщиною, Росією та кайзерівською Німеччиною. Різнилася й мета, яку ставили перед собою національні еліти. Чехословаччина формувалася як цілком нове державне утворення. Це мала бути країна слов’ян – чехів, словаків та закарпатських українців. Чехословацьким «батькам нації» Томашеві Масарику й Едуардові Бенешу йшлося «всього лише» про вільне життя на власних етнічних землях слов’янського населення, причому вважалося, що варто його поєднати в межах однієї держави, як сам собою народиться «чехословацький народ».
Поляки ж, котрі прожили без незалежності тільки сто з лишком років, не уявляли собі відродження держави винятково на етнічно польських теренах. Націонал-демократи на чолі з Романом Дмовським вважали, що чим більше територій колишньої Речі Посполитої удасться відвоювати чи відхопити шляхом переговорів, тим краще, причому треба якнайшвидше взятися за їх полонізацію. Однак був й інший погляд, що хоч і не виключав необхідності відродження вітчизни саме в давніх кордонах, враховував зміни у свідомості народів колишньої Річпосполитої – литовців, білорусів та українців (одразу зазначимо, що до прагматичних душ литовців полякам так і не вдалося достукатися: вдруге втягнути себе у фікцію під назвою «Річ Посполита Обох Народів» вони не дали). Представниками цього поміркованого підходу були «пілсудчики» – оточення Юзефа Пілсудського, військового бригадира з неповною медичною освітою, котрому судилося стати маршалом. Пілсудський виступав за можливість автономії для східних сусідів, хоча питання, де мають пролягати кордони нової Річпосполитої, для нього не стояло. У 1919 році, під час Установчих зборів Сейму, він сказав: «Не віддамо ані п’яді польської землі й не дозволимо, аби було звужено наші кордони, на які маємо право».
Різні шляхи
Чехам, словакам, а заразом із ними закарпатським українцям поталанило, що люди, котрі взялися відстоювати їхні інтереси, не чекали плебісцитів, не їздили гірськими селами з агітацією, а протягом усієї війни вели переговори з представниками Антанти, будучи впевненими саме в її перемозі, та розповідали про «чехословацький народ». Виникло навіть поняття «чеська мафія», яке означало зовсім не те, що нині, – ця «мафія» снувала інтриги проти Австро-Угорщини й розкладала її як зсередини, так і ззовні. Томаш Масарик, який під час війни видавав в еміграції журнали та читав лекції в Англії, був утіленням етичної боротьби за незалежність. Едуард Бенеш, котрий спільно з Масариком та Міланом Штефаником створив у еміграції Чехословацьку національну раду, так само був рафінованим інтелігентом, що не завадило йому домовитися з Антантою про створення окремих чехословацьких легіонів у Франції, Італії й Росії.
Натомість польській еліті, щоб відірвати від трьох держав «свої» кавалки землі, зліпити їх докупи та зуміти втримати разом, при цьому ще й доростити території до величини Франції, треба було мати авторитет незаперечної ваги. І ним був, і то не в середовищі самих еліт, а поміж цілого народу – Юзеф Пілсудський. У той час, коли в підконтрольному Росії Царстві Польському після повалення влади царату в рамках діючої російської армії повстав 20-тисячний польський корпус, Пілсудський уже кілька років керував створеними в Австро-Угорщині польськими легіонами. Майбутній маршал лише чекав часу, коли присягу віденському цісарю можна буде змінити на присягу польському народові.
Подібно склався шлях до незалежності в балтійських країнах, які допомогли одному супротивникові – Німеччині – боротися зі спочатку монархічною, а згодом більшовицькою Росією. Те, що Ризький мир (визначав західний кордон радянської Росії) був укладений саме в столиці Латвії, мало символічний характер: Росію відрізали від Балтики до рівня петрового «вікна в Європу». Водночас було показано, що експерименти з «латиськими стрільцями» не мають майбутнього, а колишні Курляндія, Ліфляндія, Естляндія, Латгалія й просто Литва – це суверенні незалежні держави, й такими вони залишаться.
Каркас свободи
Новопосталі країни активно взялися розбудовувати ідеологічний підмурівок власної державності. Найяскравіше це видно на прикладі Польщі, якій залишалося до «шляхетсько-сарматського» минулого та спасіння Польщі Ченстоховською Богородицею хіба вписати культ визволителя Юзефа Пілсудського, «Львівських орлят» та «диво над Віслою». Зробити це було досить легко, оскільки діяльність Пілсудського вигідно вирізнялася на тлі провальних повстань ХІХ століття.
Дещо важче було, скажімо, Литві, але й вона мала що згадати про «славних прадідів великих».
І вже цілком непосильні завдання стояли перед новітніми народами – латишами, естонцями, «чехословаками». Тому вони зробили ставку на плекання свого етнічного кореня, на освіту власною мовою, на формування культу служби у війську – хоча щодо останнього, то відсіч російсько-більшовицькій агресії в 1939 році могли дати лише Польща та Фінляндія. Після Другої світової війни більшість країн регіону змогли відродитися на власних землях, хоч і під «радянським омофором». Двадцять років міжвоєння були шансом для Центрально-Східної Європи, й вона цим дарунком долі скористалась уповні. На благо наступних поколінь.