Діярбакир. Захищений неспокій

Світ
17 Березня 2013, 12:34

Діярбакир розташований на південному сході Туреччини. Згідно із твердженнями науковців, йому вже понад 7,5 тис. років. Історичні документи вказують на те, що 14 століть тому він був столицею арамейського царства Бет-Замані й називався тоді Амідом. «Амід» – це піхви меча, до цього наймення в 66 році н. е. приклеїлося ще закінчення «а», мабуть, на латинський лад, бо ж місто завоювали тоді римляни. Згодом Аміда стала відома світові як культурна й теологічна столиця Ассирії. Ввійшовши до складу Візантійської імперії, своєї величі й значущості вона не загубила.

Діярбакир – місто неспокійне. Надто вже багато він пережив, та й досі відчуває на собі тиск із різних боків, що заважає його людові розслабитися в спокійній течії повсякденності. Століття тому в регіоні влада Османської імперії організувала чистку вірменського населення. На 1915-й у Діярбакирі вірмен налічувалося більш ніж третина від усього населення, але майже всіх їх вислали або знищили. Сьогодні в місті б’ється серце курдської громади, яка мріє про здобуття незалежності для рідного Курдистану. Подеколи Діярбакир стає майданчиком для з’ясування стосунків між поліцією та активістами Робітничої партії Курдистану, які обурюються через утиски прав їхнього народу турецькою владою. Водночас місцеві жителі радо розповідають мандрівникам, що в мережі кабельного телебачення віднедавна працюють два канали з програмами курдською мовою.

Попри нестабільну ситуацію в регіоні, останні п’ять років до міста стікаються серйозні інвестиції. Разом із реалізацією багатьох бізнес-проектів Діярбакир відчув стрибок цін на нерухомість, яка тепер може сміливо конкурувати зі стамбульською. Якоюсь мірою на це вплинув і постійний потік студентів з інших регіонів, котрі обирають навчання у філії престижного Анкарського університету, що відкрилася ще 1966 року. Освіту й культуру в Діярбакирі завжди підтримували як місцева влада, так і активісти. Ще 1869-го тут почала виходити перша в Анатолія газета.

Від давніх часів місто зберегло багато пам’яток релігійної архітектури, зокрема мечеті Бехрам-паші й Фатіх-паші, споруджені в ХVI столітті, а також старішу – Хазретлері Сулеймана. Та найвідоміша з тамтешніх мечетей – Улу, котра здалеку привертає увагу прямокутною формою мінарета. Вона може вмістити до 5 тис. вірян, багато з яких, називають її п’ятим за важливістю святим місцем ісламу. Завершили її спорудження в 1091 році, завдяки правителеві сельджуків Малік-шаху, який мріяв про таке саме диво, як мечеть Омейядів, бачена ним у Дамаску.

Кілька років тому світом поширилася слава, що в Діярбакирі планують зведення чергової культової будівлі. Це виявився дуже амбіційний проект, котрий, до речі, об’єднував інтереси мусульман і християн. Місцева влада разом із релігійною громадою ухвалила рішення створити мечеть Пророка Іси, тобто Ісуса Христа. Муфтій Абдулкерім Мелік-огли, який опікується духовними справами регіону, повідомляв, що реакція людей на цей проект була неоднорідна, але переважно позитивна. Своєю чергою, священик Сирійської православної церкви у Діярбакирі Юсуф Акбулут говорив про нове будівництво, як про маленьку революцію в діалозі конфесій. Щоправда, такий випадок у релігійному світі вже не перший, адже 2008 року мечеть Пророка Іси було споруджено в йорданському місті Мараба.

Утім, як упродовж усіх тих століть, так і сьогодні найголовнішою пам’яткою Діярбакира залишається його мур, складений із чорного базальту. Від 2000 року цей дивовижний об’єкт над річкою Тигр перебуває в списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Висота його становить 12, а товщина до 5 м. Захисну споруду зміцнюють розставлені по всьому її периметру 82 вежі, а до чотирьох сторін світу крізь мур із міста ведуть укріплені ворота. Зведення цієї твердині почали в 354-му римляни, але через п’ять років, планами великого будівництва, як і самим містом, заволодів перський правитель Шапур II. Чинячи опір його облозі 73 дні, воїни імперії зазнали великої поразки й залишили Аміду. Через два століття місто було завойоване арабським плем’ям Бені-Бакир, яке дало йому нову назву. У фрагментах міського муру впродовж усього часу його існування накопичувалася пам’ять про арабських правителів, римлян і візантійців, він доніс до нас архітектурні елементи різних епох і малюнки на камені. Помітного перепланування стіни зазнали близько 1183 року, когда місто перетворилося на столицю тюркськой династії Артукідів. На воротах з’явилися різьблені фігури драконів, зображення биків та орлів із розпростертими крилами.

У 1534-му Діярбакир був завойований султаном Сулейманом II і ввійшов до Османської імперії. Цитадель зазнала тоді масованого артилерійського обстрілу. Навіть донині пробоїни тих часів не замуровано, і декотрі ділянки укріплень залишаються в напівруїнному стані. Більшість історичних будівель міста, які дійшли до наших днів, зведено саме за часів Порти. Місто росло й розвивалося, не останньою чергою завдяки майстрам, які працювали зі склом та металом. Так, відомо, що прикрашені золотом і сріблом двері гробниці великого ісламського богослова імама Азамі в Багдаді було створено саме в Діярбакирі. Місцеві умільці могли б похвалитись і тим, що виготовили двері для усипальниці знаменитого суфійського поета Мевляни в Коньї.

Сьогодні турецька влада зовсім не проти того, щоб перетворити Діярбакир на туристичний центр. Іноземних гостей у ньому, щоправда, здибаєш нечасто, зате у вересні сюди з’їжджаються фермери з усіх сусідніх місцевостей. У місті відбувається щоосені фестиваль кавунів, вага яких, до речі, іноді сягає 65 кг. Це ще одна гордість дивовижного близькосхідного міста.