Сирійський диктатор Башар аль-Асад і його дружина Асма рідко здійснювали подорожі впродовж останніх десяти років. З візитами вони бували або в Москві, або в Тегерані, щоби зустрітися з обома важливими союзниками. Інших запрошень президент Сирії не отримував. Ніхто не хотів мати що-небуть спільне з «сирійським різником». Врешті решт він несе відповідальність за незчисленні огидні злочини його режиму впродовж громадянської війни в Сирії. Однак, схоже на те, що це негативне ставлення зараз починає змінюватися.
У лютому Асад полетів з офіційним візитом в Оман, а минулого тижня – в Абу-Дабі, столицю Об’єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ). До того ж вдома в Дамаску Асад вже давно не мав стільки гостей як останнім часом. Він прийняв міністрів з Бахрейну, Йорданії, Вірменії і навіть з Туреччини – країн, які колись не гребували жодною можливістю скинути диктатора. Щоправда, після усіх невдалих спроб вони все інтенсивніше намагаються домовитися з Асадом.
Якщо події розгортатимуться згідно з бажаннями багатих країн Перської затоки, Сирія могла би невдовзі знову стати членом Ліги арабських держав, з якої її виключили в 2011 році. Асад отримав зиск зокрема саме зі спричиненої землетрусом катастрофи, внаслідок якої загинули тисячі сирійців.
Десятки країн надіслали Сирії допомогу, в тому числі і в регіони під контролем режиму Асада. Для цього неминуче були знову відкриті канали комунікації з Дамаском, навіть директор Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) і Координатор надзвичайної допомоги ООН відвідали Асада. Ще нещодавно це було б немислимим.
Читайте також: Забута Сирія
Диктатор миттєво скористався загальною увагою і зажадав зняття усіх санкцій проти його країни. Хоча Вашингтон і Брюссель не погодилися на це, але принаймні отримання коштів для гуманітарних потреб таки було спрощене.
Тож Асад поступово відновлює свій статус, що є проблемою особливо для Заходу. Моральне обурення через вбивства, тортури і газові атаки сирійського режиму було настільки ж великим, як і сьогоднішнє обурення через російські злочини в Україні. Лиш реакція на громадянську війну в Сирії була тоді геть іншою.
США втрутилися в конфлікт неохоче і не без вагань, а розділена на багато фракцій опозиція – без достатньої підготовки до боротьби з диктатурою. Тодішній президент США Барак Обама навіть не відреагував якими-небуть діями, коли режим Асада перейшов його «червону лінію» і вбив близько тисячі людей у регіоні Гута, використовуючи отруйний газ.
А що Європа? Байдуже спостерігала до того моменту, поки Ісламська держава (ІД) не почала свій вбивчий похід проти меншини єзидів, потік біженців до Європи сягнув кульмінації у 2015 році, а потім у Європі ще й були вчинені терористичні атаки. Лише після цього європейці приєдналися до боротьби США проти цього терористичного угруповання – найактивніше Франція та Англія. Тоді були розставлені геополітичні орієнтири, які також доклалися до того, що Владімір Путін наважився на вторгнення в Україну, адже серйозних дій Заходу у відповідь заледве можна було очікувати.
Країна як «випробувальний полігон» для режиму
Сьогоднішня Сирія – це геополітичний хаос. «Навіть через дванадцять років після повстання 2011 року це держава, що зазнала невдачі», — пише Центр Суфан, відомий аналітичний центр з глобальної політики безпеки зі штаб-квартирою в Нью-Йорку. «Сирія залишається ареною, на якій декілька важливих регіональних і глобальних акторів, зокрема Росія, Іран, Туреччина, Ізраїль і США, переслідують конкурентні цілі.»
«Треба особливо підкреслити, що Росія використала конфлікт у Сирії, щоб випробувати власну тактику і толерантність міжнародної спільноти до жорстоких атак на цивільні цілі», — аналізує Центр Суфан.
Так Росія постійно бомбардує останній підконтрольний повстанцям регіон; вірні Ірану збройні угруповання раз по раз нападають на військових США, які відразу ж б’ють у відповідь, востаннє на цих вихідних. Ізраїль регулярно атакує поповнення збройних угруповань, в середу ракети поцілили в аеропорт в Алеппо. Туреччина бореться з ненависними їй курдами в Північній Сирії, яких підтримує США і толерує Росія.
«Треба особливо підкреслити, що Росія використала конфлікт у Сирії, щоб випробувати власну тактику і толерантність міжнародної спільноти до жорстоких атак на цивільні цілі», — аналізує Центр Суфан. Сирія перетворилася на «випробувальний полігон», щоправда, не лише для Росії. Іран і Туреччина також тестували, як далеко вони могли зайти під час воєнної реалізації своїх зовнішньополітичних цілей.
Читайте також: Україна, Сирія, безпілотники. Чого Путін добивався у Тегерані
Усі три країни швидко усвідомили, що як нещадно вони б не діяли в Сирії, серйозних наслідків від міжнародної спільноти очікувати не варто. Найгірше, що могло трапитися, це санкції, але вони не були достатнім важелем впливу, щоб змусити Іран, Туреччину чи Росію відмовитися від своїх зовнішньополітичних цілей.
Тож Корпус вартових Ісламської революції привів у країну шиїтські збройні формування з Лівану, Іраку та Афганістану. Їхні досвідчені бійці були вирішальним фактором для перемоги над сирійською опозицією. Корпус і його союзники безперервно проникали до військового та безпекового апарату Сирії і гарантують сьогодні внутрішньополітичну стабільність режиму Асада.
Зі свого боку Туреччина дозволила десяткам тисяч радикальних ісламістів потрапити до Сирії і постачала їм зброю. Пізніше Анкара збудувала з підрозділів сирійських повстанців власну найману армію, яка до цього часу здійснила вже три походи проти сирійських курдів, порушуючи міжнародне право. Сьогодні Туреччина окупувала значні території в Сирії вздовж кордону й утримує там численні опорні пункти.
Росія, згідно з достовірними свідченнями, роками цілеспрямовано бомбардувала лікарні, школи, ринки і цивільні житлові райони в Сирії. Сьогодні Москва гарантує перевагу в повітрі для сирійської армії. Для цього невдовзі мають бути збудовані нові російські військові бази. «Ми вважаємо, що розширення російської присутності в Сирії – це добре», — заявив Асад під час візиту до Москви в середині березня. «Військова присутність Росії не повинна бути чимось тимчасовим.»
Військові інтервенції в Сирії були успішними – а від моделей успіху, як відомо, не відмовляються. Іран експортував свою стратегію зі збройними угрупованнями до Ємену. Так Тегерану вдалося утримати клан повстанців гуті при владі і навіть дозволити їм дати відсіч здавалось би могутньому противнику – Саудівській Аравії.
Туреччина застосувала свою сирійську модель війни з найманцями в Лівії і змогла вберегти уряд в Триполі від поразки проти генерала повстанців Халіфа Хафтара. У Нагірному Карабаху Туреччина допомогла військам Азербайджану захопити вже давно омріяні території.
На відміну від Ірану, Туреччини і Росії Захід пропустив свій шанс вчасно і рішуче виступити на захист власних інтересів у Сирії. Європа і особливо Німеччина раз по раз робили ставку на перемовини, щоб вирішити конфлікти з Туреччиною, Росією та Іраном. Вони не хотіли вдаватися до силових методів, щоб поставити на місце ці країни.
Росія є активною в різних африканських країнах. Часто-густо операції здійснюють найманці ПВК «Вагнер», які воювали в Сирії і вже там вчинили важкі воєнні злочини. Тепер Росія застосовує свою терористичну тактику в Україні, щоб виснажити цивільне населення. На звільнених територіях українці знаходять російські катівні і масові поховання. Російські ракети і дрони регулярно руйнують об’єкти критичної інфраструктури в українських містах.
На відміну від Ірану, Туреччини і Росії Захід пропустив свій шанс вчасно і рішуче виступити на захист власних інтересів у Сирії. Європа і особливо Німеччина раз по раз робили ставку на перемовини, щоб вирішити конфлікти з Туреччиною, Росією та Іраном. Вони не хотіли вдаватися до силових методів, щоб поставити на місце ці країни.
Куди може привести такий дипломатичний підхід на противагу холоднокровній силовій політиці авторитарних держав, з жахом можна побачити і в Сирії, і в Україні – і з очевидним зиском для диктатора Асада.