Колись була держава, яку всі любили. І хоча вона була однією з найбагатших країн, проте ні в кого не викликала заздрощів. Капіталістичний Захід любив її за визнання ринкової економіки. Комуністичний Схід цінував за те, що ніхто інший не говорив із комуністами так чутливо. Арабам подобалося, що вона купувала багато нафти. Ізраїль поважав її за зусилля щодо переосмислення жахливого минулого. Усі інші цінували щедру фінансову допомогу, яку вона надавала. Навіть коли вона вигравала у футбол, казали, що у грі таке стається. Адже ця країна начебто й не хотіла перемагати. Бо ніколи не хотіла мати рацію. І ніколи не казала «ні».
Ця Західна Німеччина 1980-х років давно зникла, але для багатьох німців вона досі є духовною батьківщиною. Навіть після возз’єднання погляд Німеччини на себе й решту світу визначався пошуком відповідних і важливих висновків із власних злочинів часів націонал-соціалізму.
Тепер ідеться не про власну моральність
З огляду на це Німеччина вибудовувала і свою зовнішню політику, яка завжди мала бути спрямована на порозуміння й ніколи — на питання сили. Через власний досвід зловживання владою. Приєднатися до такого консенсусу змогли й колишні громадяни позірно мирної НДР. Але нині йдеться не про власну моральність. Попри все небажання Німеччина стала відповідальною за інших наддержавою. Тому вона повинна вчитися казати «ні». Цими днями німецька політика намагається це робити. Але момент навряд чи міг бути невдалішим. Із погляду Берліна всюди проблеми. У США, найважливішому західному партнері, головує чоловік, непрогнозована зовнішня політика якого керується лише його власним інтересом. Російський президент Владімір Путін крок за кроком захоплює владу в Білорусі, яка досі була для Європи буферною країною. Отруєння лідера опозиції Алєксєя Навального численні західні уряди вважають черговою демонстрацією безоглядності Путіна. Через газову суперечку в Середземному морі є загроза морських сутичок між партнерами по НАТО Грецією й Туреччиною. Китай у всьому світі зміцнює свої позиції і не погоджується на економічну угоду з ЄС.
Читайте також: Дипломатичний скандал у Німеччині: Мельник vs. Шредер: 1 : 0
Усі ці проблеми — проблеми Німеччини. Зараз Федеративна Республіка головує в Раді ЄС. На німецьке головування сподіваються. І це не якісь історичні абстракції, а робочий план світової політики. А Німеччина лише почала з’ясовувати свою роль на міжнародній арені.
Коли в 2015 році за кілька тижнів сотні тисяч людей із Сирії та інших країн з’явились у ФРН, спершу німці, як зазвичай, реагували саморефлексивно. Передовсім вони сперечалися про те, скільки відкритості й відмежування вимагає їхня моральна ідентичність. Знадобилося досить часу, поки за так званою кризою біженців побачили основну проблему — громадянську війну в Сирії, за якою німці роками нерішуче стежили. У питаннях Близького Сходу традиційно сподівалися на лідерство американців. Але насправді США в Сирії також були не надто активними. Водночас Росія активно вступила у війну на боці сирійського диктатора Башара Асада й так здобула вплив на важливий фактор європейської внутрішньої політики: міграцію. Підтримкою правих партій і дезінформацією Кремль підігрівав кризу. Щонайпізніше тоді стало зрозуміло, наскільки вразливою стає Німеччина, якщо активно не долучається до розв’язання криз поруч із Європою. А також те, що ФРН повинна перейти від пасивності до діяльної участі в розв’язанні міжнародних криз.
Але це усвідомлення спершу реалізували у спосіб, що відповідав моральності старої Федеративної Республіки: як переговорник, який відкидає використання засобів сили. Для цього навіть була модель: атомна угода з Іраном. Про неї Німеччина домовилася разом із країнами з правом вето в Раді Безпеки ООН. Присутністю за столом переговорів Німеччина завдячувала своїм добрим контактам у Тегерані. Берлін відіграв роль посередника, угода, здавалося, працювала. Принаймні тоді, восени 2015-го, коли Німеччина наново визначала свою зовнішньополітичну роль. Однак сьогодні і модель цієї ролі, і сама роль жорстко наштовхуються на свої межі.
Усупереч надіям, досягнуте укладенням угоди економічне полегшення Іран використав не для реінтеграції в міжнародну спільноту. Він натомість почав іще інтенсивніше підтримувати воєнізовані формування в різних країнах Близького Сходу. Марними виявилися також сподівання переговорами досягти зміни моделі поведінки авторитарних партнерів. Саме це ми бачимо й зараз. Адже в центрі всіх криз, із якими має справу Берлін, перебувають авторитарні постаті: Путін, Ердоган, Сі Цзіньпін.
Автократи й ті, хто хоче ними стати, більше схильні до націоналістичної риторики й наступальних дій, бо зовнішні конфлікти зміцнюють єдність їхньої системи. Вони мало дослухаються до аргументів, що здаються розумними демократам, як-от про шкідливість конфліктів для обох сторін чи про необхідність компромісу, за якого поступаються всі сторони. За авторитарною логікою будь-який компроміс загрожує власній владі, а будь-який конфлікт корисний. І якщо за поступки дають преференції, їх треба брати, але лише щоб потім із новими силами долати конфлікт. Тому наявні кризи важко розв’язати переговорною логікою Берліна.
Читайте також: Наша історія успіху
У Білорусі ЄС під керівництвом Німеччини сподівався стримати Путіна від втручання, уникаючи враження, що хоче сприяти поваленню диктатора Аляксандра Лукашенки й тісніше пов’язати Мінськ із Європою. Саме цією примирливою позицією Путін скористався для розширення свого контролю над Білоруссю. Бо силове протистояння, якого так не хотів Берлін, Москва, імовірно, уже виграла.
У випадку з Китаєм федеральний уряд під час свого головування в Раді ЄС сподівається досягти успіху в переговорах про економічну угоду. Щоб Китай більше не міг робити менші й бідніші країни ЄС залежними від себе й так розколювати Союз. Але Пекін, очевидно, уникає укладення такої угоди. Імовірно, тому, що КНР аж ніяк не зацікавлена в сильній і консолідованій позиції Європи у відносинах із нею.
Кризу в східній частині Середземного моря Меркель та її міністр закордонних справ Гайко Маас намагалися розв’язати дзвінками й візитами до Ердогана. Однак турецький президент і далі дотримується курсу на ескалацію. Адже що драматичнішою буде ситуація, то вищі його шанси отримати вигідну пропозицію в подальших переговорах щодо газових родовищ.
Авторитарні стратеги ухвалюють рішення, виходячи лише з власного співвідношення затрат і користі та нехтуючи оптимальними умовами для всіх. Конфлікт дешевий, натомість компроміс є дорогим рішенням. Щоб посадити такого противника за стіл переговорів, слід збільшити ціну конфлікту — компроміс йому має видаватися дешевшим варіантом. А це можливо лише через тиск. Що, очевидно, дедалі чіткіше розуміють і в Берліні.
У середині серпня Меркель іще говорила, що справу Навального й «Північний потік-2» необхідно розглядати окремо. І заявляла, що газогін буде добудовано. Днями Меркель змінила риторику. Якщо Москва не співпрацюватиме у справі розкриття отруєння, санкції можуть торкнутися і «Північного потоку», заявив речник уряду Штеффен Зайберт. Відмовляти Німеччина вчиться дуже поступово.
Не всім варто подобатися
Де такого тиску бракує, до справи беруться інші. Невдовзі після заспокійливого дзвінка Меркель в Анкару Афіни оголосили про морські маневри в районі, навколо якого точиться суперечка. До них приєднався Париж. Для Ердогана це навпаки стало приводом до подальшої ескалації. Французький саботаж німецької переговорної стратегії був більш ніж нахабністю серед друзів. Але, імовірно, ця ситуація показує також можливість розв’язання проблеми. Якби Париж і Берлін ефективніше домовилися, то доповнювали б зусилля одне одного. Де Німеччина грає роль «доброго поліцейського», готового до переговорів і щедрої економічної допомоги, а Франція — «злого поліцейського» з авіаносцями й досвідом у позаєвропейських кризових регіонах.
Але для досягнення такої згоди Федеративна Республіка має переглянути своє ставлення до сили й моралі. І це не повинно означати розриву з уроками історії. Навпаки. Принцип, на якому базується успіх «обороноздатної демократії» у ФРН, потрібно перенести на зовнішню політику, зокрема — принцип захисту цінностей, до того ж коли треба — то й силоміць. Навіть якщо тоді не всі любитимуть Німеччину.
Російська провокація
Це була дипломатична ескалація найвищого рівня. Нещодавно федеральний уряд дозволив просочитися в медіа інформації, що російського опозиціонера Алєксєя Навального, який зараз перебуває на лікуванні в Берліні, отруїли в Росії бойовою нервово-паралітичною речовиною «Новічок». А тоді перед камерами з вимогою пояснень виступили міністерка оборони й голова зовнішньополітичного відомства. Через пів години до преси з такою самою заявою вийшла й канцлерка. Анґела Меркель, зокрема, наголосила, що поінформувала федерального президента й партнерів по НАТО.
Так Німеччина підкреслила, що розслідування справи Навального перебуває у сфері її інтересів. Відтоді на Берлін покладають значні сподівання щодо надання адекватної відповіді за отруєння, відповідальною за яке вважають Росію. Однак узгодження з партнерами по ЄС іде важко. Дискусія, яка спалахнула довкола «Північного потоку-2», натякає, що Німеччина, імовірно, може бути готовою відповісти самотужки.
До того ж Берлін зіштовхнувся з російською пропагандою. Наприклад, із Росії лунає звинувачення, мовляв Берлін відмовляється від співпраці. Говорять навіть про «провокацію», а давно запланований візит німецького посла називають викликом. Днями речник уряду Штеффен Зайберт чітко заявив, що «Росія має все необхідне для розслідування». Він наголосив на «прийнятій практиці дискретності». У цьому виявляється дилема німецької сторони. Вона дотримується прийнятої практики. Натомість Росія керується нею лише настільки, наскільки сама її визначає. Загроза, що німецька чи європейська відповідь дуже контрастуватиме з початковими рішучими заявами, зростає щодня.
Спротив Білорусі
Те, що Аляксандр Лукашенка за 26 років правління втратив у Білорусі популярність і підроблятиме результати голосування, щоб залишитися при владі, знали всі від Москви до Берліна. Але темп, у якому почали розвиватися події після 9 серпня, здивував і Анґелу Меркель, і Владіміра Путіна. Десятки тисяч людей мирно вийшли на вулиці Мінська, проте їх розігнали силовики. Досі зникають опозиціонери, свідки повідомляють про тортури. Опозиційна кандидатка у президенти Святлана Ціханоуська перебуває у вигнанні в Литві, її прибічниця Марія Колєснікова — у в’язниці за Мінськом.
Читайте також: Світ і Білорусь: Незручна революція
Німеччина ніяк не відреагувала на насильство в сусідній країні. Польща й Литва вже кілька тижнів закликають до жорстких санкцій. ЄС, передовсім ФРН, не можуть на них зважитися. Білоруська криза — це не лише моральний виклик. У середньостроковій перспективі вона для Берліна є безпеково-політичною проблемою. Федеральний уряд докладає зусиль для дотримання мінських домовленостей щодо врегулювання війни на Cході України. Водночас те, що почалося в Білорусі як спротив диктаторові, ризикує набути геополітичного виміру. Лукашенка звернувся по допомогу до Путіна. Хоч би скільки він залишався при владі, Росія посилюватиме свій економічний, фінансовий і військовий вплив у Білорусі. Для України це загрозлива ситуація. Розклад сил зміщується на користь Москви. А Берлін вичікує.
Китайські репресії
Німеччина та Європа повинні знайти спільну позицію щодо Китаю. Це може бути важко. Не лише тому, що консенсусу слід досягти між 27 членами Євросоюзу. Від старих звичок мають відмовитися також політики в Берліні.
Упродовж минулих років і десятиліть політики ФРН вважали себе здебільшого переговорниками на службі німецької економіки. І хоча канцлерка Меркель, дипломати й політики на зустрічах у Китаї регулярно порушували питання прав людини, ситуації в Тибеті та репресій громадян, вони, однак, уникали ідеологічних суперечок, обстоюючи німецькі інтереси на китайському ринку.
Продовжувати це стає дедалі складніше. Глава держави й партії Сі Цзіньпін стрімко перебудував Піднебесну — держапарат став репресивнішим, країна виявилася свідомою своєї сили й поводиться агресивніше. Це демонструють так званий безпековий закон у Гонконгу, утиски уйгурів на північному заході країни й дезінформація. Через брак медичного обладнання на початку пандемії COVID-19 Європа усвідомила свою залежність від поставок із Китаю.
Із 2019 року ЄС називає Китай «системним конкурентом» і чітко дає зрозуміти, про що йдеться: про питання, яка політична система домінуватиме у світі у ХХІ столітті. І наскільки демократичний світ стане залежним від економічного гіганта Китаю. Водночас ЄС досі вважає Китай партнером. У такому шпагаті відбуватиметься відеозустріч лідерів ЄС із Китаєм. Ітиметься про угоду, яка полегшуватиме доступ фірмам із ЄС до Китаю. Щоб досягти успіху, Європі доведеться продемонструвати єдність.
Читайте також: Die Welt: Туреччина як руйнівний фактор
Балансуючи між Афінами й Анкарою
Подорожі в час пандемії доводиться серйозно обґрунтовувати. Тим дивніше, що міністр закордонних справ Гайко Маас (СДПН) останнім часом використовує всі нагоди для особистих зустрічей із турецьким і грецьким урядом. В Афіни він літав двічі. Уже наступного дня після початку німецького головування в Раді ЄС до Берліна прилітав турецький міністр закордонних справ Мевлют Чавушоґлу. А наприкінці серпня Маас літав в Анкару. Через Афіни.
Там він зустрічався не лише зі своїм грецьким колегою, а й із главою уряду Кіріакосом Міцотакісом. Це демонструє значущість німецької ролі в конфлікті з Туреччиною. Після років непорозумінь від часу єврокризи Берлін нарешті знову серйозно сприймає Афіни. Для зняття напруги в конфлікті на периферії Європи Німеччина задіяла інтенсивну дипломатію. Позиції Туреччини та Греції багато років розходяться з численних питань. Однак відколи Туреччина здійснює газові буріння у грецьких водах, ситуація загострилася. Греція привела свої війська в бойову готовність.
Роль посередника важка, адже і Анкара, й Афіни розуміють, що через міграційне питання Берлін має власні інтереси. Це робить Німеччину вразливою до тиску, особливо з боку Туреччини. Тому ці подорожі — намагання балансувати між контрагентами й надія налаштувати їх на мирний тон. Франція вважає інакше. Президент Емманюель Макрон заявив, що не розглядає Туреччину як партнера й закликав до рішучості стосовно уряду Реджепа Таїпа Ердогана. Однак Німеччина не хоче ставати на чийсь бік.