Світ

  ▪   Кароліна Дрютен
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Туреччина як руйнівний фактор

Фото: ADRIAN DENNIS/AFP/East News
Анкара раз у раз суперечить НАТО. Можливо, країна за правління Ердогана більше шкодить Альянсу, ніж приносить користі
Матеріал друкованого видання
№ 31 (663)
від 29 липня

Туреччина вважає, що на неї можна покластися. Вона не цурається навіть найскладніших операцій, наприклад в Афганістані. Надійний партнер. Так роль своєї країни в НАТО бачить президент Реджеп Таїп Ердоган. Однак зараз він залишився із цією думкою на самоті. Штефані Бабст вважає, що відносини Анкари з НАТО «вже тривалий час дуже складні». Уродженка Кіля добре поінформована, бо працювала на цей оборонний союз понад 20 років.
На думку інших членів НАТО, Туреччина дедалі більше перетворюється на перешкоду: вона суперечить, блокує рішення, діє на власний розсуд. Тому часто виникає запитання: можливо, Туреччина більше шкодить Альянсу, ніж приносить користі? Скидається на те, що ця країна справді спричиняє проблеми. Анкара купує російську систему протиповітряної оборони, нападає на союзників США в Північній Сирії в операції, яка, за оцінками юристів, однозначно суперечить міжнародному праву, блокує оборонний план для східно-європейських партнерів Альянсу та опинилась у Середземному морі на межі конфлікту з Францією.


Знову лунають голоси за виключення Туреччини з НАТО. Нещодавно цього вимагала французька праворадикальна політикиня Марін Ле Пен, а голова фракції СДПН Рольф Мютценіх ставив під сумнів турецьке членство ще минулого жовтня. Міністр закордонних справ ФРН Гайко Маас (СДПН), а також генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ, навпаки, раз у раз наголошують на її стратегічному значенні.

 

Читайте також: Своя сорочка. Як російський газогін розколює єдність Заходу


Так само й Бабст, яка керувала штабом стратегічного аналізу та планування генерального секретаря НАТО й голови військового комітету. Вона не раз бувала у відрядженні в Туреччині. Географічне положення країни важливе для захисту південно-східних членів НАТО, як-от Болгарії та Румунії, твердить Бабст. «Туреччина необхідна Альянсові для проектування готовності до захисту й стримування в районі Чорного та Середземного морів, а також кавказького регіону». Окрім того, країна має другу за розмірами після США армію в НАТО. Вона, на відміну від Німеччини, завжди дотримувалася вимог про оборонні витрати на рівні 2% ВВП. І попри ці заслуги, Туреччина не відчуває, що її сприймають серйозно, ба навіть почувається покинутою. Наприклад, коли вимагає визнати курдські загони терористичними організаціями, але не знаходить підтримки.


Тому розчарована країна звертається саме до найбільшого противника Заходу — Росії. «Стратегічний флірт між Ердоганом та Путіним бентежить Альянс і загрожує його єдності», — каже Бабст. Ердоган, на її думку, хоче продемонструвати НАТО, що грає в одній лізі з наддержавами, і водночас сигналізувати, що не прив’язаний до Заходу. Це на руку російському президентові: для Путіна близькість із Туреччиною — «можливість підривати й без того крихку єдність організації».
Попри це, Німеччина традиційно не критикує Анкару й далі експортує зброю. Лише до серпня минулого року Німеччина продала Туреччині зброї на €250 млн — більше, ніж у будь-яку іншу країну. Дані за цілий рік федеральний уряд не розкриває. Інші члени НАТО наполягають на жорсткішому курсі стосовно Анкари, передовсім Франція, Греція та Кіпр. Париж, наприклад, звинувачує Туреччину в порушенні ембарго ООН на постачання зброї в Лівію. Усередині червня ситуація загострилася, коли, за даними Парижа, турецький військовий корабель непрямо погрожував атакою французькому фрегатові, щоб, як видається, запобігти перевірці підозрілого фрахтового корабля. Французький корабель діяв у межах операції НАТО «Sea Guardian». Анкара всі звинувачення відкидає, НАТО перевіряє інформацію — ймовірно, без особливих наслідків.


Окрім того, виключати окремих членів Альянс не може. Це не передбачено угодами. Хіба що Анкара сама вирішить вийти. Неможливі навіть штрафні заходи. Бабст бачить у цьому принципову проблему: «Якщо для досягнення компромісу з одним із членів дипломатичних зусиль недостатньо, то, на мій погляд, мав би існувати механізм, схожий на санкції». НАТО свідоме своїх проблем і хоче посилити єдність. Спеціально створена для цього група експертів повинна розробити пропозиції. Один із голів — колишній німецький міністр закордонних справ Томас де Мезьєр. Результати мають бути навесні наступного року.


А доти Туреччина може й далі спричиняти неспокій. Нижче подано огляд найважливіших конфліктів.

 

Середземне море і Лівія


Наскільки напружена ситуація на сході Середземного моря, демонструє випадок середини червня. Тоді, за даними Парижа, турецький військовий корабель непрямо погрожував атакою французькому фрегату, щоб, як припускають, запобігти перевірці підозрілого фрахтового корабля. Французький корабель діяв у межах операції НАТО «Sea Guardian». Анкара всі звинувачення відкидає, НАТО проводить розслідування, жодних штрафних санкцій поки що немає.
На сході Середземного моря спалахнула небезпечна боротьба за владу. Ідеться про військовий та політичний вплив, зброю і вигідний сировинний бізнес. Центральну роль відіграє Лівія — країна, де триває громадянська війна. Франція і Туреччина в цьому конфлікті по різні боки. Париж звинувачує Анкару в постачанні зброї міжнародно визнаному урядові прем’єр-міністра Фаїза аль-Сараджа, а отже, у порушенні ембарго ООН на зброю.

 

Читайте також: Збираються осінні хмари


В обмін на підтримку Ердоганові вдалося досягти з Лівією домовленості про перегляд морських кордонів обох країн, але це водночас порушує права Греції та Кіпру. Анкара, серед іншого, висуває претензії на території поруч із грецьким островом Крит, де, ймовірно, є великі поклади газу. Супереч­ка про права в Егейському морі триває між Туреччиною та Грецією десятки років. Турецька угода з Лівією — це також і реакція на домовленість між Кіпром, Грецією та Ізраїлем стосовно планованого в Середземному морі газопроводу Eastmed. Через це Анкара почувається відкинутою та оточеною. Туреччина сама висловлює претензії на природний газ, наприклад біля берегів Кіпру, і проводила там нелегальні буріння. Тому в лютому Брюссель заборонив в’їзд та заблокував статки всіх залучених у цьому осіб.

 

План оборони для Східної Європи


Центральний елемент НАТО в стримуванні Росії — плани оборони для Естонії, Литви та Латвії, а також Польщі. Вони, серед іншого, стали реакцією на російську анексію українського Криму. Минулого грудня країни Альянсу досягли домовленості стосовно цих планів. А коли вони мали набрати чинності, Туреччина раптом стала їм на заваді. Як компенсацію за свою підтримку вона, наприклад, вимагала визнати курдські збройні формування PYD і YPG терористичними організаціями. Однак наприкінці червня, як повідомив на запит литовський уряд, Туреччина припинила блокаду. Естонський міністр оборони також заявив новинній агенції BNS, що процес перевірки, який затягнувся через політичні дискусії, «успішно завершений». Представник НАТО підтвердив у розмові з Die Welt, що організація твердо налаштована захищати своїх членів. «На східному фланзі НАТО має більше збройних сил, ніж будь-коли досі, включно з міжнародними військовими з’єднаннями в Балтійських країнах та Польщі».

 

Відносини з Росією


Москва вважає своїм успіхом постачання Туреччині протиповітряної зенітно-ракетної системи С-400. Для Кремля продаж озброєння члену НАТО — прецедент. Вашингтон був надзвичайно обурений, адже Анкара — партнер у виробництві американського бойового літака F-35. Американці побоюються, що за допомогою радарів ЗРС росіяни можуть отримати доступ до характеристик літака. Однак, попри численні застереження, Анкара таки реалізувала плани закупівлі С-400. Тому минулого липня США виключили Туреччину з програми F-35.


Москва й Анкара зближуються не лише військово, а й економічно та політично. Російський концерн Росатом будує в Туреччині атомні електростанції. Газопровід «Турецький потік» — це теж російсько-турецький проект. Президенти Путін та Ердоган плекають тісні контакти. Лише в 2019 році вони сім разів мали двосторонні зустрічі, тричі бачилися на багатосторонніх самітах.

 

Читайте також: Die Welt: Китай – необхідний партнер

 

Активність у Сирії та Іраку


Атака Туреччини на північну Сирію в жовтні поставила її партнерів по НАТО в скрутне становище: якби стався удар у відповідь, Анкара могла б оголосити про ситуацію, у якій інші члени союзу мали б надати їй допомогу: напад на одного з партнерів НАТО, згідно зі ст. 5, вважається нападом на всіх і передбачає колективний самозахист.


До того ж Туреччина вдарила по союзникові іншої країни НАТО — курдських збройних формуваннях. Курди допомагали Вашингтону в боротьбі з терористичними силами «Ісламської держави». Численні експерти, серед них і наукова служба Бундестагу, вважають цю операцію порушенням міжнародного права. У лютому конфлікт знову розгорівся, тоді під сирійським обстрілом загинуло щонайменше 33 турецькі солдати. Туреччина запросила підтримку НАТО й погрожувала одностороннім відкриттям кордону з Європою для біженців, мовляв, ще й тому, що тиск з північно-сирійської провінції Ідліб, де ведуться бої, надто сильний. Ердоган реалізував погрозу, і почалося штурмування кордону з Грецією.


Нині Туреччина розширює свій вплив і на Півночі Іраку. У червні вона знову здійснила повітряний і наземний наступ на заборонену Курдську робітничу партію, з якою бореться десятиліттями. Багдад засудив напади й звинуватив Анкару в порушенні іракського суверенітету. Масштабної кризи досі не сталося. Наукова служба Бундестагу висловила сумнів, що цей наступ є законним згідно з міжнародним правом. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.