Щоби фракція Партії регіонів мала – з мажоритарниками і надійними самовисуванцями – 230-235 «багнетів». Ну, а інші «співчуваючі» придалися б для тих випадків, коли треба було би у той чи інший бік «нагинати» Конституцію…
А що вийшло? Навіть у разі, якщо вдасться «протушкувати» десяток-інший депутатів з УДАРу й «Батьківщини», все одно ані простої більшості у «регіоналів», ані конституційної – у неї ж із «союзниками» і «друзями». Сумно жити так, панове, коли хочеш, проте – не можеш!
Звичайно, можна було би повністю й остаточно фальсифікувати вибори, і тоді не було би всіх цих проблем, але ж довелося утриматися, оскільки в разі такої фальсифікації навіть польський президент побачив би її, й чинний в Україні режим утратив би свого єдиного лобіста в Євросоюзі… Одне слово, Януковичу стелився б «шлях Лукашенки», проте дуже короткий і болісний, якщо зважати на європейські економічні інтереси вітчизняних олігархів…
Читайте також: Більшість українців проти Януковича
Зрозуміти розчарування керівництва «партії влади» можна. Важко зрозуміти інше – лихоманкові спроби, не примиряючись із дійсністю, за будь-яку ціну «підтягнути» результати в цілій низці мажоритарних округів до заздалегідь запланованих, тобто провести до Верховної Ради ще якусь кількість «своїх» та «соціально близьких», наплювавши на все.
Отож і читаємо такі, вельми співчутливі щодо Віктора Януковича, а водночас у чомусь навіть розгублені, коментарі – мовляв, навіщо главі держави вороги, якщо в нього таки соратники? Мовляв, проведення виборів без особливих порушень мало знизити зовнішній тиск на Януковича попри перебування Тимошенко й Луценка у в’язниці…
Мовляв, влада навіть на сході й півдні країни не надто намагалися підвищити явку, хіба що на кілька відсотків… І раптом – пішло-поїхало… Україна та світ стають свідками брутального, цинічного намагання влади і провладних кандидатів фальсифікувати результати голосування по 15-20 округах. Може, припускають жалісливі коментатори, це хтось із оточення підставляє Віктора Федоровича? Може, це ті, персонажі, яким вигідне перетворення Януковича на ізгоя, який буде персоною нон-ґрата майже всюди, за винятком Росії, Білорусі та ще деяких специфічних держав?Чи, може, це агентура Путіна працює, щоб замінити нинішнього очільника України на свою креатуру?
Читайте також: Як голосували на батьківщині президента
Що ж, люди мають право мислити за класичною формулою «бояри погані, але цар справедливий, хоч і грізний». З іншого боку, є й така формула: «який панотець, така й парафія». При цьому видається цілком конструктивною ідея стосовно того, що певні персонажі в оточенні Віктора Федоровича працюють на одну «дружню» державу і докладають усіх зусиль, щоб якомога швидше юридично затягнути Україну під оруду Москви – до Митного та Євразійського союзів диктаторських режимів, а там, дивись, і до «союзної держави». Тієї самої, що дотепниками зветься Русобелією…
Але, знов-таки, чому і навіщо? Домогтися досить нейтральних і не надто критичних реплік з боку міжнародних спостерігачів (представники західних лівих соціалістів та неокомуністів узагалі заявили було, що вибори в Україні – це ледь не взірець демократії) і спокійного загалом сприйняття результатів виборів українською спільнотою, – і після цього, буквально наступного дня після голосування наочно, на багатьох прикладах, довести – все не так, як це вам здалося на перший погляд! Ми зовсім не демократи, ми прагнемо нічим не обмеженої влади, і коли вдасться, ми намагатимемося її захопити! Бо ж якщо в столиці та на прилеглих територіях ми витворяємо таке, то що ми робимо у провінції! Вам і не снилося! Все в руках «спортсменів» і «Беркуту»!
При цьому варіант з «боярами» чимось навіть іще гірший: це означає, що в Україні відсутня центральна державна влада, і місцеві «князьки» чинять сваволю за допомогою своїх «бойових дружин», себто голомозих молодиків, говорячи простіше – штурмовиків, яких показали всьому світові…
Звичайно, є дуже просте й логічне пояснення: тоталітарні тенденції «партії влади» взяли гору над інстинктом самозбереження її лідерів. Он і заяви МЗС, де американців і європейців посилають ледь не на три літери, тому свідчення.
Додайте до цього діяльність агентури «дружньої держави» в органах влади (одне одному не суперечить) – і картина стане майже повною.
Але тільки майже.
Бо ж із соціально-психологічного боку тут вочевидь вийшло на поверхню те, що вже назване (в тому числі й автором цих рядків у далекому – з погляду історичного часу – 2006 році) «синдромом Балаганова». Пам’ятаєте Шуру Балаганова? Із уславленого роману «Золоте теля», якому розбагатілий Остап Бендер видав «для повного щастя» аж 50 тисяч рублів. І раптом…
«Раптом, перекриваючи звичайну трамвайну лайку, з боку, де гойдався Балаганов, долинув жіночий зойк:
– Вкрали! Держіть! Та ось же він стоїть!
Усі повернули голови. До місця події, аж захлинаючись від цікавості, поспішали любителі таких справ. Остап побачив збентежене обличчя Балаганова. Бортмеханік ще й сам не розумів, що трапилося, як його вже схопили за руку, в якій була міцно затиснута копійчана жіноча сумочка з тоненьким бронзовим ланцюжком.
– Бандит! – кричала жінка. – Тільки одвернулася, а він…
Володар п’ятдесяти тисяч викрав сумочку, в якій була черепахова пудрениця, профспілчанський квиток і один карбованець сімдесят копійок грошей. Вагон спинився. Любителі потягли Балаганова до виходу. Проходячи повз Остапа, Шура тужно прошепотів:
– Що ж це таке? Я ж машинально…»
Іншими словами, у підсвідомості керівників «партії влади» прокинулася – можливо, й поза усвідомленим бажанням декого з них – їхня бурхлива молодість. З тією відмінністю, що Шура Балаганов, хоча і був трамвайним крадієм та «сином лейтенанта Шмідта», мав добродушний характер, хоча й міг принагідно віддухопелити чи конкурента, чи навіть приятеля. Наразі ж у тих, у кому прокинувся «синдром Шури Балаганова», ані добродушності, ані якогось розкаяння – «ми ж машинально…» – вгледіти не вдається. Схоже, у них цей синдром зможуть вилікувати лише ті, хто міцно схопить їх за руки. І відправить туди, де дехто з них уже побував, а іншим давно належить бути.