Феноменальний успіх Володимира Зеленського та його партії «Слуга народу», мабуть, став головною подією минулого року. Українська політична система пережила справжню революцію. Політики-брили, які, здавалося, навічно вросли у владу й стали її уособленням, зазнали нищівної поразки й лишилися за бортом парламенту. І якщо для центральних та західних регіонів України такі процеси не були чимось унікальним, то для південних та східних областей кінець монополії місцевих феодальних кланів став справді епохальною подією.
Звичайно, вибори 2014 року теж навряд чи можна назвати вдалими для колишньої Партії регіонів, але вони були особливими. Голосування проводилося фактично в умовах війни, електорат регіоналів був наляканий і деморалізований, значна його частина узагалі не прийшла на вибори. Але 2019-го ситуація стабілізувалася, у суспільстві зросли реваншистські настрої, зник страх перед політичними репресіями, якими у 2014-му лякала людей російська пропаганда. Тому Опоблок та «Опозиційна платформа «За життя», на які розкололася колишня Партія регіонів, сподівалися здобути в традиційно лояльних регіонах велику підтримку. Але не склалося.
Читайте також: Маркери неінтеграції
Партія «Слуга народу» влаштувала регіоналам справжній погром. ОПЗЖ, якій вдалося залучити основний електорат ПР, виграла вибори тільки на Донеччині та Луганщині. Навіть у 2014-му результат був кращим — тоді колишнім регіоналам вдалося здобути першість у п’яти областях. Але тепер і на Донбасі від колишнього монопольного становища мало що лишилося. Якщо у 2012-му ПР набрала на Донеччині 65%, а на Луганщині 57% голосів, то результат ОПЗЖ у 2019-му — 43% і 49%. В обох областях у колишніх регіоналів з’явився серйозний конкурент — партія Зеленського.
«Слузі народу» вдалося неймовірне: на Донбасі ця політична сила здобула майже 30%. І сталося це, як і всюди, без істотних фінансових вливань, без адмінресурсу й практично без підготовки. СН не мала в регіоні жодного мера, жодного власника заводу, але отримала дуже високий результат.
Тож не дивно, що на тлі таких підсумків виборів журналісти й експерти відразу ж стали розмірковувати про рецепт успіху Володимира Зеленського та його команди. Хтось його вбачає в нових передвиборних технологіях, хтось у постійній трансляції виступів «Кварталу 95» на каналі «1+1», а хтось пояснив втомою населення від старих політиків. Насправді на руку Зеленському зіграли одразу всі ці фактори. Крім того, на відміну від інших політиків він практично не вдавався до негативної риторики. Навпаки, намагався весь час говорити про об’єднання й таким чином заробив собі додаткові бали.
«Слугу народу» навряд чи можна назвати ідеологічною партією, та й узагалі назвати партією складно. Це типовий політичний проект, нашвидку зліплений до виборів із випадкових і малознайомих одне з одним людей. І все ж таки з огляду на заяви та дії, які робить політсила Зеленського, найбільше їй підходить визначення «центристи». Причому не лише в класичному розумінні, а й у локальному, українському сенсі. Після довгих років, коли до влади по черзі приходили протилежні за духом та ідеологією політичні табори, більшість здобула партія, яка найвідданішими прихильниками цих таборів сприймається як ні риба ні м'ясо. Тобто щось аморфне, безхребетне, готове в різних ситуаціях підіграти і тим, і тим.
Така політична сила, безумовно, не сподобається людям зі стійкими ідеологічними переконаннями, нехай це будуть українські націонал-патріоти чи проросійські імперці. Та скільки в суспільстві таких людей? Очевидно, що меншість. А основна частина наших співгромадян — обивателі без чітко виражених політичних уподобань. І це не зневажлива характеристика, а лише факт. Україна тут не унікальна. Ми молода й бідна держава, а в таких державах рідко буває інакше.
Для обивательської більшості аморфність «Слуги народу» — не негатив, а позитив. Завдяки розмитим заявам і невизначеній політичній позиції команда Зеленського уникла токсичності й стала прийнятною для всіх, окрім ідеологічно вмотивованої меншості, яка не симпатизувала Зеленському від початку.
Читайте також: На манівцях реінтеграції
Поки в українському політикумі існували два радикально протилежні політичні табори, їм було досить легко грати на суперечностях. В Україні, як відомо, виборець давно вже звик голосувати не так за, як проти. Мовляв, «я Тимошенко не люблю, але краще вже вона, ніж Янукович», і навпаки. Це створювало оманливу картину надмірної політизації України та серйозного розколу в суспільстві. Але 2019-го в електорату вперше за довгий час з’явився середній варіант. Умовний «хороший хлопець», за якого можна було проголосувати на зло всім іншим: і Порошенкові, і Бойкові, і Тимошенко. Причому цей новий хлопець виявився прийнятним для жителів і Галичини, і Донбасу.
Поява «помірного варіанта» наочно показала, що Донбас зовсім не такий тотально проросійський, як часто вважають. Підтримка явно орієнтованої на Кремль ОПЗЖ у регіоні, безумовно, все ще висока, але й тут можна помітити певну втому суспільства від старих еліт і бажання бачити у владі нові обличчя. Особливо це проявилося в мажоритарних округах, де кандидати від ОПЗЖ часто зазнавали поразки.
Раніше будь-які спроби націонал-демократичних партій кинути виклик регіоналам на Донбасі натикалися на агресивну пропагандистську кампанію, яка переконувала людей, що націонал-демократи насправді фашисти, які ненавидять Донбас і бажають йому зла. Але цього разу громовідводами для такої пропаганди стали політичні сили Петра Порошенка та Юлії Тимошенко. У результаті весь негатив, який регіонали старанно транслювали в ефір, пройшов повз партію Зеленського й дістався іншим політикам. А «слуги народу», які не тільки не робили жодних проросійських заяв, а й прямо називали Росію агресором і декларували європейський вектор розвитку, дістали напрочуд високий для Донбасу результат.
Читайте також: Фонди, донори, програми
Східний обиватель виявився переважно таким самим, як і обиватель в інших частинах України. Його мало цікавлять питання релігії, він втомився сперечатися про те, «чий Крим», воліє не замислюватися про причини війни й переважно бажає стабільності та миру. Тому партія «Слуга народу», яка намагається зайвий раз не порушувати складних і болючих питань, не викликала в нього відторгнення.
Велику роль відіграла й медійність самого Володимира Зеленського, що був добре знайомий обивателю завдяки постійній присутності в телевізорі й загалом симпатичний телеглядачам, адже продукував розважальний контент, розрахований на широку аудиторію. Типаж шоумена, який висміює політиків, зробив із нього «свого хлопця», який підходив на роль народного героя як на Донбасі, так і на Волині. Ймовірно, якби команда Зеленського вела на Донбасі більш осмислену й масштабну передвиборчу кампанію, то досягла б навіть вищих результатів.
Чи вдасться «Слузі народу» утримати або наростити високий рівень підтримки на майбутніх місцевих виборах у Донецькій та Луганській областях? Поки що все вказує на те, що такий сценарій цілком можливий. На початок 2020 року рейтинг Зеленського, навіть попри незначне падіння, все ще високий. Але здебільшого на користь президента та його партії грає відсутність потужних конкурентів. Старі політики, що були при владі 15–20 років, уже навряд чи зможуть запропонувати виборцю щось нове й наростити свої показники. Отже, для здобуття успішного результату «слугам» достатньо буде просто не наробити дурниць і більш-менш рівно протриматися до місцевих виборів. І поки що в них це виходить. А що стосується публічної риторики, то вона донецько-луганський електорат теж цілком влаштовує. Наприклад, нещодавня пропозиція Володимира Зеленського «називати вулиці на честь людей, чиї імена не провокують конфлікт», якраз має сподобатися жителям Донбасу.