Зараз вже нікого не здивуєш, коли за допомогою звертаються не звичайні люди до державних органів, а навпаки, служби, що мають допомагати та захищати — до волонтерів. Таких дзвінків про невідкладне з початку війни в містах, що наближені до лінії фронту, дуже багато: перевезти, знайти житло, одягнути та елементарно — нагодувати. Важкий маховик державної системи не витримує темпу, особливо, в форс-мажорних випадках. Волонтери саме в таких і живуть, тому їх допомога, яка була потрібна “на вчора” – завжди доцільна.
– Дівчата, рятуйте: в нас жіночка народжує із СІЗО! В неї тут нема нікого, бо родом з окупованої території. Та в неї взагалі нікого не має — вона з інтернату. Допоможете?- на гарячу лінію волонтерів подзвонили зі слідчого ізолятору.
– А кого чекаємо – хлопчика чи дівчинку? Одежинки якого кольору підбирати? – ті, хто дзвонив потім зізналися, що були приголомшені відповіддю. Кажуть, очікували чого завгодно: від невдоволення щодо особистості породіллі до моралей про “кого вона виховає”. А ще, питання про документи та офіційні запити- в той час, коли дитина мала народитися ось-ось. Бо вони до такого звикли. Але про колір…
Читайте також: Державні діти
Тоді волонтери передали “придане” для нового мешканця планети Земля, який народився, на жаль, вже в ув’язненні… Але серед тих, кого бачили у волонтерському центрі, процент “нічиїх” дітей, що шукають допомоги вже своїм дітям, дуже великий. Посеред зими Оксану на волонтерський склад відпарвили теж з якійсь служби: їй було вже 20 років, але на вигляд- не більше 15. По глибокому снігу вона йшла в кросівках та курточці, з якій стирчали худенькі, майже сині від морозу руки. Бо під курткою на ній була тільки стара футболка, на якій жіноче око могло вгледіти сліди- доріжки від молока. Бо Оксана нещодавно народила. Але хлопчика, такого ж руденького, як і Оксана, забрали до лікарні. Місяць додому до випадкового “дяді Серьожі”, куди дівчину виписали з пологового, ходили лікарі та соцслужби. Намагалися налагодити хоч якийсь побут породіллі та немовля: показували, як годувати та купати, несли свої пелюшки, дільнична медсестра приносила навіть ваги, щоб зрозуміти, чи наїдається дитина. Але одного разу не застали Оксану вдома, з посинілим від крику хлопчиком залишився той самий дядя, який надав притулок. Які він мав плани на подальше життя з зв’язку з цим рішенням, невідомо, але отримати чуже місячне немовля — точно до них не входило. Тому Ярославчика забрали до лікарні, а служби почали шукати його маму.
– А я зустріла Ігора. Він такий, нормальний. Каже, знайде роботу, тоді його мамка нас до себе дозволить забрати. В нас кохання. Я йому дитину народжу. Раніше я так боялась, як це — бути вагітною, пологи ці… Дівчата в дитячому будинку лякали нас… А ось коли Ярославчика народжувала- все добре було, без уколів чи там операцій.
– А як же Ярославчик? Тобі ж його спочатку виростити треба. Що ж ти вже про інше дитя говориш? – питає Наталя, яка на полицях шукає, в що переодягти Оксану.
– Так я його теж заберу. Ось знайде Ігор роботу, будемо жити, як люди- піду в лікарню, мені віддадуть. Бо мені ж пропонували написати заяву про відмову, але я ні, не хочу. Діти- це весело! – посміхається Оксана, натягуючи теплі колготки на змерзлі та мокрі ноги.
Волонтери переодягають прямо на складі: теплі шкарпетки та чоботи, светри та джинси, шапку, дуже товстий пуховик, що на тендітній Оксані виглядає, як цілий дім.
– З хутром! Дивись, це ж справжнє хутро! – позує вона, розставляючи руки.
Читайте також: Державні діти: люди, яких немає навіть для себе
Окремо назбирали пакет речей для дитини. Але вона не бере: каже, поки що нема де тримати, бо ще не знає, де житиме. Десь в Єнакієвому в неї є батьківський будинок, але він, каже, вже завалився давно, як батьки від горілки померли. А батько Ярославчика десь зник, та вона його і не шукатиме, раз він такий безвідповідальний. Та і любов в неї вже інша. Але коли піде забирати Ярославчика з лікарні, нам подзвонить та візьме його речі. Волонтери кивають, хоча вже знають: Оксана не має телефону. І той пакет так і залишився з надписом “Для Ярославчика” на полиці на волонтерському складі. Потім вони віднесли його до лікарні, разом з памперсами для всіх, кого там залишили батьки. Тоді ще вирішувався статус дитини, бо з’явилися охочі його всиновити. Але Оксану вже не могли знайти: вона продовжувала свій шлях в пошуках дому та любові. Шукати її біля своєї дитини вона не навчена, бо точно знає, що це весело, з подарунками, святами та гостями, але аж ніяк не про любов…
Але інколи трапляються дива, коли природній материнський інстинкт бореться з викликами державних інституцій, які з усіх сил намагаються стерти його назавжди. Хоча якщо дивитися з боку звичайних, як ще люблять казати- нормальних, – то це не життя, а неподобство: без житла, з різними чоловіками, стільки дітей! Але як для тих, хто ніколи не знав, як це — бути маминою донькою, створити свою родину, де люблять один одного – це вже подвиг. І ще не ясно, як би в таких ситуаціях трималися б звичайні, тобто — нормальні…
У Вікторії зараз вже п’ятеро дітей. Коли почалась війна, вона просто сіла на електричку та приїхала в єдиний населений пункт, який знала- в село, де навчалась та жила в спеціальному інтернаті. Так, Віка — особлива людина, тому все, що з нею траплялося, не здається чимось дивним. Зараз в неї вже п’ятеро дітей, а коли розпочалась війна, було троє. Два хлопчики мали однакове ім’я: коли в РАГСі спитали, як звуть хлопчика, Віка вирішила, що цікавляться старшим. І сказала. Так в неї з’явився ще один Костя, але то нічого: тільки б був здоровим! За рік до початку бойових дій чоловік помер від хвороби, а вона залишилась без житла. Батьківську квартиру в Горлівці якось правдами та неправдами забрав собі брат, що вийшов з тюрми. А їй з дітьми дав грошей, за які Вікторія купила невеличкий будиночок. Ну як купила, скоріш — просто віддала гроші та поселилась в ньому. Якось роботодавці забрали її паспорт (це дуже розповсюджена практика, особливо, якщо стосується людей, яких ніхто не може захистити), і кудись щезли.
Читайте також: Ви знаєте, як зробити нам боляче
А коли вона його відновила, ставити печатку про прописку було вже нема кому: Горлівку окупували. В селі, в якому вона знала хоча б назву, знайшовся старий будинок, в якому вони почали жити. Але отримувати хоч якісь державні гроші з кристально чистим паспортом – самі розумієте… Люди з села підгодовували малечу, одного разу їх на місяць навіть відвезли в притулок, як в санаторій – бо вже зовсім схудли. А потім знайшовся той, хто подарував Вікторії недовгу, але любов. І маленьку дівчинку, гроші при народженні якої теж вона так і не отримала, бо навіть якщо є дівчинка, необхідність якогось штампу все ж важливіше. Працювати було ніде, та й на мулярів-штукатурів, яких сотнями штампують з інтернатських дітей — немає попиту. Але вона бігала по селу, намагаючись підробляти на городах. Каже, жодного разу їй не спало на думку здати дітей державі, бо це найважливіше, що в неї є. І що дивно: незважаючи на безвихідь та злидні, діти Вікторії завжди чемні та чисті, навчені не вимагати, а дякувати за допомогу. І вони дуже люблять один одного та маму. Тому, на щастя, соцслужбам це теж на думку не спадало — попри випробування війною та долею, родина залишилась разом. Хоча багато хто вимагав: заберіть в неї цих дітей: вона ж хвора, без роботи, без житла! Хоча забрати, наприклад, до себе, не пропонував ніхто…
Згодом, хоч і з великими зусиллями, але їм відновили всі виплати, що повинні бути за законом. До речі, зараз у Віки вже повна родина: знайшовся хлопець, Віка народила ще одного хлопчика (його нарешті назвали не Костею!), а батьки нового чоловіка купили їм будинок. Звичайно, я не знаю, чи переможе особлива Вікторія в боротьбі з всім світом за своє родинне щастя, чи стане її новий дім дійсно — її, чи буде доля дітей краща за долю матері. Але в це дуже хочеться вірити, бо систему починають руйнувати саме виключення.