На 22-му році від часу виходу зі складу СРСР економіка України все ще залишається уламком «єдиного народногосподарського комплексу». Усі потуги механічно прилаштувати його до потреб світового ринку призвели лише до прогресуючого відставання вітчизняної економіки. Україна перебуває далеко позаду інших країн колишнього соцтабору, які мали зіставні, а то й значно гірші стартові умови на межі 1980–1990-х. Показник ВВП навіть на душу населення (попри його зменшення на більш як 13%) на 21% нижчий від рівня 1990-го, тоді як держави, що вдалися навіть до мінімального реформування, значно перевершили стартовий рівень (див. «Стратегічна відсталість»). Як наслідок – різке і невпинне зубожіння основної частини населення, поява кількох мільйонів «зайвих людей» (див. Тиждень, № 33/2012), які поповнили армію безробітних (їхня кількість, за підрахунками Тижня, включно з прихованим безробіттям перевищує 7 млн осіб). Багато українців (за найобережнішими оцінками, від 1,5 млн) змушені шукати роботу за кордоном, поволі перетворюючись на чи не основну статтю вітчизняного експорту, а відтак і джерело латання дірок у платіжному балансі країни (торік українці переказали на батьківщину $7,5 млрд). Очевидно, що за збереження успадкованої від СРСР соціально-економічної моделі досягнути високих і стійких темпів зростання економіки не вдасться. Тож постає потреба кардинального її перезавантаження задля розблокування потенціалу розвитку держави. Україні необхідно якнайшвидше позбутися статусу сировинної колонії і перейти до стійкої, такої, що ґрунтується на власних перевагах (природних, географічних тощо), економіки, базової на галузях, що виробляють продукцію з високою доданою вартістю.
Валіза без ручки
Неефективна структура економіки ускладнює її автономне функціонування. По-перше, вона невиправдано сильно інтегрована з іншими пострадянськими економіками, насамперед із російською (особливо в машинобудуванні та ВПК). Так, за результатами 2012 року на торгівлю України з країнами СНД припадає 39% усього зовнішньоторговельного обороту, з них більше ніж 3/4 – на Росію. Це наслідок цілеспрямованої політики розпорошення заводів одного виробничого ланцюжка поміж союзними республіками, яку радянська влада провадила, щоб унеможливити їх відокремлення. По-друге, структура капіталу в Україні цілковито визначена параметрами радянської економіки. Основні засоби є енергозатратними та трудомісткими. Наприклад, за даними Світового банку, обсяг спожитих енергоресурсів на одиницю ВВП в Україні втричі-вчетверо вищий, ніж у більшості розвинених країн. СРСР був державою з величезними запасами енергоносіїв та обсягами виробництва енергії. На цьому ніхто не заощаджував, тож і засоби виробництва мали відповідні характеристики. А через максимальну зайнятість, яку ставила за мету радянська влада, їх конструювали таким чином, щоб забезпечити не ефективність, а повноту використання праці. Наслідки такої політики ми пожинаємо дотепер: величезний імпорт вуглеводнів та роздуті штати працівників, згодних працювати за копійки. По-третє, негативною є висока концентрація засобів виробництва, яка призвела до великої кількості містоутворювальних підприємств. Вони лишаються єдиним джерелом існування тисяч людей, яким просто нікуди подітися, коли на заводі падає виробництво або відбувається природне скорочення кадрів у разі технологічного переоснащення чи банкрутства. Останній приклад – масові протести в Лисичанську Луганської області, де майже одночасно закрилося кілька таких підприємств (див. Тиждень, № 24/2013).
Читайте також: Економіка à-la russe тримає Україну в бідності
Системною проблемою, успадкованою з часів СРСР, є надмірна роль держави в економіці, її монополія в багатьох сферах. Вона забезпечує 35% українського ВВП у виробництві та 45% ВВП у загальному попиті, тобто через попит та/або пропозицію бере участь в обороті 50–60% внутрішнього продукту. Окрім неефективної діяльності, яка за визначенням притаманна держпідприємствам, це також створює широке поле для корупції. З державою пов’язані найбільші можливості нагромадити статки (бюджетні гроші, влада, державні монополії), які приваблюють «підприємливих» людей, що спеціалізуються на створенні тіньових схем. Іншим виявом цієї проблеми є матеріальна залежність від держави більшої частини населення. Якщо взяти до уваги близько 14 млн пенсіонерів, близько 7 млн бюджетників і зайнятих на державних та комунальних підприємствах, а також членів їхніх родин, то вийде, що понад половина українців матеріально залежна від неї більшою або меншою мірою. Це має руйнівний вплив на економічну мотивацію людей. Адже в більшості випадків особа, яка потрапила на роботу в державний сектор, втрачає здатність ефективно працювати й бути конкурентоспроможною в умовах ринку. Плюс психологічна залежність населення від держави, успадкована від СРСР. За допомогою політики патерналізму та придушення приватної ініціативи більшовицький режим прагнув знищити будь-які залишки приватновласницької психології, притаманної абсолютній більшості українців (на відміну від общинної Росії). Наслідки відповідної політики чітко простежуються нині, коли велика частина суспільства і далі покладається у вирішенні своїх навіть побутових проблем на державу, відмовляється самостійно працювати над їх подоланням та розбудовою власного життя. Усе це породжує політичний популізм, авантюризм, постійні глибокі розчарування та загальну політичну нестабільність.
Не дивно, що на цьому тлі вкрай слабкими є ринкові інститути. Яскраво це демонструє Індекс глобальної конкурентоспроможності 2012–2013 років: Україна за ним посідає 73-тє місце, однак за категорією «Інституції» – лише 132-ге. Відсутнє ефективне виконання своїх функцій двома ключовими ринковими інститутами: приватної власності та свободи підприємницької діяльності. Приватна власність не гарантується через неефективність судової системи, спричинену корумпованістю суддів, також залежних від влади. Порушення свободи підприємницької діяльності провокується залежністю бізнесу від численних органів влади (податкової, митниці, силовиків, санепідемстанції, реєстраційних та дозвільних інстанцій тощо), які є стрижем нинішньої системи. Відносини між бізнесом та органами влади загнані в прокрустове ложе корупційних рамок, що негативно впливає на прибутковість бізнесу. Власне, через слабкість цих двох ключових ринкових інститутів в Україні дуже складно його вести (що засвідчують численні рейтинги – див. «Різні моделі економіки – різні досягнення»). Він втрачає рентабельність і обростає різноманітними ризиками аж до можливості цілковитої втрати через рейдерське захоплення. Це одна з основних причин тотального дефіциту інвестицій і сповільнення темпів їх приросту (торік в Україні було здійснено реальних інвестицій на 257 млрд грн, що в номінальному обчисленні на 4,7% менше, ніж 2011-го) та браку структурних змін в економіці. Нерозвиненою є також низка інших ринкових інститутів, наприклад, антимонопольна політика, яка насправді підпорядкована олігархам, хоча мала б бути спрямована проти них, трудове законодавство, стимулювання підприємництва. Це призводить до значних перекосів у веденні бізнесу, бо для одних – олігархічних монополістів – надприбутки дістаються без будь-яких підприємницьких зусиль, а ті, хто робить ставку на підприємництво та інновації, ледве виходять на рентабельність. У загальному підсумку внаслідок слабкості ринкових інституцій у країні застосовуються здебільшого адміністративні методи регулювання економіки, бо ринкові не діють або не дають потрібного ефекту. Як наслідок – глибша деформація відносин в економіці.
Ще одна важлива проблема, успадкована від совкової економіки, – деформована система мотивації людей. Підприємницька ініціатива не стимулюється, а нерідко придушується. Часті зміни правил гри для неолігархічного бізнесу, високі ризики його втратити (на користь наближених до влади), надмірні неофіційні платежі роблять підприємництво невигідним, а приватну ініціативу непотрібною. Можливість заробити швидкі гроші біля державної «годівниці» відволікає підприємливих людей і мотивує їх боротися за владу, за допомогою якої заробити значно легше, просто «розпилюючи» вже наявні державні активи, привласнюючи ресурси, монополізуючи ринки. При цьому в суспільстві штучно сформоване негативне ставлення до підприємців, яких влада завжди робить крайніми (не олігархів!) у разі виникнення проблем із соціальними виплатами (достатньо згадати, як негативно реагували на податковий Майдан-2010 лояльні до влади ЗМІ, а за ними й бюджетники).
Система вбиває також ініціативу найманих працівників, переважна частина яких не зацікавлена у підвищенні ефективності праці на власному робочому місці. Основна проблема – низький рівень доходів, що є наслідком олігархічно-люмпенської моделі економіки, за якої армія безробітних не зменшується, а, навпаки, збільшується. За надвисокої конкуренції за вільні робочі місяця олігархічний бізнес має можливість тримати зарплати на стабільно низькому рівні. Натомість неолігархічний неспроможний платити більше найманим працівникам, оскільки суттєве зростання фонду оплати праці остаточно зробить його нерентабельним. Своєю чергою, держава з куцим бюджетом здатна підвищувати зарплати на символічні 50–100 грн за рік. Така зарплатна політика змушує людей зосереджуватися не на основній роботі, а на додаткових джерелах заробітку. Звідси й те, що продуктивність праці в Україні одна з найнижчих у світі. На багатьох посадах, зокрема в державному секторі, якість та ефективність праці взагалі не мають значення. Головне завдання там – брати гроші внизу й передавати нагору, тож про професійну продуктивність узагалі не йдеться. Поширені випадки, коли ініціативність розглядається безпосереднім керівництвом як зазіхання на його посаду, а відтак придушується чи навіть карається. Деформована система мотивації людей – це найгірше з радянського спадку, адже її відновлення в національних масштабах може охопити в часі цілі покоління. З відсутності мотивації випливають і низька продуктивність праці, і падіння професійного рівня в найкорумпованіших сферах (правосудді, правоохоронних органах, медицині, освіті тощо), і небажання молоді вчитися – навіщо, коли на роботу можна влаштуватися, давши хабара. Один із наслідків негативного впливу нинішньої системи на свідомість молодого покоління – дуже великі конкурси на потенційно корумповані спеціальності: у податкову академію, юридичні факультети тощо.
Чиатйте також: Імперсько-радянський феодалізм
Негативний вплив радянського спадку був би не таким критичним, якби держава намагалася цілеспрямовано його подолати. Однак два десятиліття без реформ не лише поглибили проблему, а й призвели до появи нових негативних явищ, які подекуди виявляються у значно небезпечніших формах. У країні вкорінилася олігархічно-люмпенська модель економіки. Проблема не в тому, що маємо своїх великих капіталістів (хоча, можливо, якби вони були іноземцями, інвестицій було б значно більше), а в тому, що вони не розвивають свій бізнес, не створюють робочих місць, а перерозподіляють створене до них і викачують прибутки за кордон. «Іноземні інвестиції» українських олігархів із офшорів майже завжди спрямовуються на купівлю вже наявних активів, причому за безцінь завдяки корупційному впливу на чиновників різного рівня аж до керівництва держави. Інвестицій в інтенсивний розвиток і модернізацію існуючого бізнесу вони фактично не здійснюють. З останніх новин так званого національного бізнесу (саме такий образ зараз активно формують через свої ЗМІ українські олігархи) – найбільший металургійний магнат України Рінат Ахметов купує національного телекомунікаційного монополіста «Укртелеком» за відверто занижені €1 млрд; водночас уряд ухвалює меморандум із металургійними олігархами про систему державної підтримки їхньої «збиткової» галузі та сприяння в модернізації підприємств за рахунок решти економіки та коштів платників податків. Реальна модернізація навряд чи відбудеться (таке припущення напрошується, якщо проаналізувати різноманітні державні програми з модернізації ГМК протягом останніх 20 років, які не принесли бодай якихось очевидних результатів), натомість преференції, напевно, знову будуть використані для подальшого вимивання коштів до офшорів із метою дерибану все ще не розподілених державних активів за символічними цінами. Така вже логіка олігархічної моделі економіки. Тоді як у нормальній економічній системі розшарування населення за рівнем доходу привело б до того, що доходи найбагатших слугували б капіталом для створення нових робочих місць, що згодом забезпечило б конкуренцію за робочу силу та підвищення рівня життя населення.
Що робити?
Для виходу на траєкторію сталого розвитку країні потрібно позбутися як негативної спадщини радянського періоду, так і тих потворних деформацій, що відбулися з економічною системою в Україні протягом останніх двох десятиліть. Лише за цієї умови країна зможе вийти на динамічне економічне зростання та підвищення рівня життя громадян. Передусім необхідними є гарантування приватної власності, свободи підприємництва, проведення ефективної державної антимонопольної політики, заохочення малого та середнього бізнесу, стимулювання високої частки інвестицій у ВВП. Для цього важливою умовою є правильна державна стратегія вибору і цільової підтримки галузей – потенційних локомотивів економіки, здатних швидко створити робочі місця та наростити ВВП за рахунок експортозаміщення та зайняття найсприятливіших для України ніш у світовому розподілі праці. Причому важливими критеріями тут мають бути якнайвища частка доданої вартості в продукції та мінімальна залежність від імпорту сировини й енергії з непевних джерел, якими, наприклад, є пострадянські держави «євразійського простору».
Щоб підвищити ВВП на душу населення до $20 тис. із нинішніх $7 тис. (за ПКС), основні засоби для виробництва (2/3 із цього обсягу) слід створити з нуля, але в жодному разі не в металургії, хімії тощо. Перелік заходів для залучення інвестицій давно апробований у світі. Окрім забезпечення верховенства права і гарантування права власності слід мінімізувати, формалізувати та знеособити контакти бізнесу та чиновника (влади). Менше контактів (перевірок, декларацій, довідок, дозволів, ліцензій) – менше приводів для корупції. Варто обмежити термін розгляду чиновниками будь-яких звернень підприємців. Вони повинні працювати для розвитку бізнесу і за це отримувати свою платню, а не брати данину за право ним займатися. Держава має відкрити країну для міжнародного бізнесу та якомога ширше стимулювати підприємницьку ініціативу всередині країни: навчати й консультувати підприємців, компенсувати частину відсотків за отриманими ними позиками, власне, розробити програму, спрямовану на суттєве здешевлення кредитів, тощо.
Потрібне якнайповніше роздержавлення. Якщо державний сектор – простір для неефективності та корупції, то передусім необхідно урізати цей простір. Отже, слід завершити приватизацію, довівши частку ВВП асоційованих із державою підприємств до 10–15%. Треба зменшити кількість чиновників, підвищити вимоги до виконання ними своїх обов’язків та збільшити винагороду за їх виконання. Одночасно звузити кількість функцій, які виконуються через бюджет, до класичного для ринкової економіки переліку. Після цього держава мала б зосередитися на тих цілях в економіці, досягнення яких необхідне з урахуванням особливостей країни, а також етапу, на якому перебуває розвиток економіки. Влада має забезпечувати макроекономічну рівновагу, яка б відповідала ситуації у світі, та встановити максимально ліберальні й рівні правила гри для бізнесу. Слід послабити та зробити однорідним фіскальний тиск на бізнес (знизити ставки податків, обсяги податкових авансів, неповернутого ПДВ, зменшити тривалість та частоту перевірок тощо). Натомість боротися з тіньовим експортом капіталу, зокрема за допомогою жорсткого податкового контролю за трансфертним ціноутворенням та іншими офшорними схемами, але ці заходи мають бути спрямовані насамперед проти олігархічного бізнесу (тоді як зараз відповідний законопроект від влади пропонує не поширювати його дію на підприємства знову ж таки ГМК).
Варто також встановити економічні бар’єри для витратних виробництв та стимули для створення нових ефективних підприємств. Держава могла б компенсувати всім, хто підвищує ефективність і створює робочі місця, частину витрат, але робити це так, щоб уникнути зловживань. Вона повинна займатися стратегічним плануванням, формувати розуміння того, які галузі слід розвивати з урахуванням їх потенціалу. Однак державні інвестиції мають бути мінімальними, адже тривала історія розвитку капіталізму свідчить, що немає більш ефективного інвестора, як приватний.
Найважче буде розщепити олігархічну модель, адже олігархи мають вагомі важелі впливу на економіку, державу, суспільство. Якщо механічно їх усунути, то це місце згодом посядуть нові. Тож українським олігархам треба створити достойну противагу. Найшвидше це можна зробити через залучення західних інвесторів, продаючи їм залишки державного майна, сприяючи у відкритті нових підприємств, зокрема у вотчинах олігархів, тим самим ринковим шляхом руйнуючи їхні монополії. Водночас слід без зволікань усунути вплив олігархічного бізнесу на малий, середній, а також іноземний. Олігархи повинні бути позбавлені можливості використовувати власні та державні монополії, а також органи державної влади для того, щоб утискати й робити нерентабельним бізнес конкурентів. Великий капітал має існувати, але його власники мусять займатися лише розвитком свого бізнесу та підвищенням його ефективності.