Прес-служба НБУ нещодавноповідомила, що за результатами зустрічі їхнього шефа Сергія Арбузова з керівництвом Мінфіну, Центробанку РФ та Газпрому було досягнуто згоди про здійснення розрахунків за спожитий Україною газ російськими рублями. Згадана зустріч відбулася на виконання попередніх домовленостей Миколи Азарова та Владіміра Путіна під час нещодавнього саміту керівників урядів країн СНД у Санкт-Петербурзі. Причому, попри давно відомі амбіції російського прем’єра щодо перетворення рубля на резервну валюту, принаймні регіонального масштабу, Микола Янович інтерпретував тоді цю складову домовленостей мало не як велику поступку, акт доброї волі Москви. Мовляв, для оплати газу щомісяця доводиться викладати близько мільярда доларів із валютних резервів НБУ, які останнім часом нічим поповнювати, адже торговельний баланс погіршується, а МВФ більше кредитів просто так давати не хоче.
Читайте також: Українська влада ризикує втратити контроль над енергетичною системою країни
Слідом за Азаровим в НБУ також переконують: досягнуті домовленості важливі тим, що надають українській стороні «можливість маневру», який допоможе уникати коливань на валютному ринку під час здійснення великих платежів російському монополістові. У цьому контексті показовим є той факт, що відразу після візиту Арбузова до Білокам’яної, 28 жовтня, директор генерального економічного департаменту НБУ Ігор Шумило заявив, що «підстав для ослаблення національної валюти, а тим більше істотного, немає». Хоча попередня інформація про зменшення обсягів золотовалютних резервів у вересні майже на $3 млрд свідчила, здавалося б, про зовсім інше. Тож зрозуміло, що тактично для Арбузова досягнута в Москві згода стала справжнім порятунком на тлі невизначеної перспективи співпраці з МВФ.
Тактично тому, що принципово, у довгостроковому сенсі, переведення розрахунків за газ у рублях створить лише ілюзію послаблення дефіциту валюти, власне лише частини з неї – доларів США. Натомість Україна вже найближчим часом зіткнеться з колосальним дефіцитом російських рублів, який у подальшому лише збільшуватиметься. Адже з 2010-го, після перерви в 2005–2008-му, знову спостерігається прогресуюче погіршення торговельного сальдо з РФ. Дефіцит торгівлі товарами з північним сусідом за вісім місяців поточного року становив $6,3 млрд проти $4,9 млрд за відповідний період минулого. Оскільки за весь 2010-й цей показник дорівнював $8,77 млрд, а профіцит торгівлі послугами не перекрив навіть його половини ($4,36 млрд), то 2011-го, коли ціни на російські енергоносії для нас зростали значно швидше, ніж, наприклад, тариф на їх транспортування, ключову статтю українського експорту послуг до РФ, можна очікувати, що дефіцит торгівлі з Росією за підсумками 2011-го сягне еквіваленту $6–8 млрд (або 18–24 трлн руб.)
Читайте також: Останній шанс Росії
Наступного року дефіцит торгівлі, зрозуміло, меншим не буде, отже, й брак рублів доведеться гасити двома шляхами: купуючи їх у Центробанку РФ за долари та євро, отримані від торгівлі з іншими партнерами або з тих самих резервів НБУ; рубльові кредити від російського Мінфіну чи банків (наприклад, Газпромбанку, ВТБ, ВЕБ тощо). Обидва ці сценарії не дають Україні жодної реальної переваги, адже у світлі неодноразових заяв про те, що перехід на розрахунки в рублях можливий лише за їхньої прив’язки до доларових цін на російські енергоносії, Київ нічого не виграє.
Чого не скажеш про Росію. За першого сценарію зростатиме попит на рубль, що матиме важливе символічне значення в контексті озвучуваних Путіним претензій перетворення його на регіональний засіб розрахунків та резервну валюту. До того ж він можливий лише за наявності в України достатнього обсягу валютних надходжень, але в такому разі втрачається закладений Азаровим та Арбузовим сенс розрахунків у рублях. Зрозуміло, що логіка цих домовленостей вестиме саме до другого сценарію – трансформації проблеми дефіциту доларів у швидке зростання рублевої заборгованості перед урядом РФ та/або так чи інакше контрольованих ним фінустановами, які давно слугують провідниками російської економічної експансії в Україні. І тут Москві справді простіше надати Києву кредит у рублях, бо в цьому випадку вона в кінцевому підсумку братиме їх не зі своїх золотовалютних резервів чи експортної виручки, а з власного ЦБ – за принципом Попандопала «я себе еще нарисую».
Понад те, нехай і ілюзорне, проте «зняття» чи принаймні послаблення валютного дефіциту демотивує нинішню українську владу таки досягати електорально ризикованих домовленостей із МВФ, шукати нехай і болісні, проте необхідні шляхи урівноваження платіжного балансу та припинення прогресуючого зростання дефіциту зовнішньої торгівлі. Як довів досвід останніх років, наше керівництво полюбляє прості, «солодкі» рішення, які незабаром стають отрутою. І за рік-два-три може виявитися, що «легкі гроші» у вигляді необмеженої кредитної лінії в рублях доведеться погашати або цілковитою відмовою від економічного, а можливо, й політичного суверенітету (до того часу всі учасники Митного союзу можуть стати членами СОТ і зникне формальна відмовка від вступу до нього України), або стратегічними об’єктами на кшталт бази ЧФ, енергетичних об’єктів, транспортної галузі тощо.
Альтернативою буде лише рефінансування безконтрольно накопичених зовнішніх боргів за принципом, який архітектор Євразійського союзу озвучував після Помаранчевої революції в контексті «дотування» ціни на газ, мовляв: «Хочете Україну – так платіть за неї!» Але чи забажають, скажімо, європейці платити за безвідповідальність української влади?
Читайте також:Путін зробив ставку на реанімацію СРСР