Сьогодні, коли ми всі є не лише спостерігачами, а й учасниками надзвичайно важких геополітичних і соціально-економічних блукань України мойсеєвою пустелею національного вибору, мимоволі згадуємо про початок 1990-х, коли закладалися основи подальшого незалежного розвитку країни.
Формального усамостійнення було замало, існувала нагальна потреба створення самодостатніх економічних і політичних підвалин суверенної держави та повноцінного українського соціуму. Від якості вирішення цих проблем біля джерел державності залежали наступні перемоги й поразки.
Розірвати з минулим
Спершу годилося визначитися зі ставленням до минулого, до 70 років у межах тоталітарної імперії, де Україна існувала у вигляді квазідержавного утворення – УРСР. Слід було дати чесну і принципову, юридично й політично виважену оцінку радянської республіки з позицій національних інтересів, а відтак зіставити цей бутафорський об’єкт із такими формами державності, як УНР і ЗУНР. Цього не зробили. І понад те, впродовж більш ніж
20 років незалежного існування нової України від цієї вкрай необхідної процедури різні президенти й уряди всіляко ухилялися, вважаючи політичну невизначеність у доленосних питаннях найвищим проявом мудрості влади. Тому десь у тіні перебували важливі проблеми як-от: ким вважати тих, хто знищив УНР; чи можна взагалі говорити про державність стосовно УРСР; чи правильніше було б кваліфікувати її як утвір на кшталт Протекторату Богемія і Моравія тощо.
Майже всі українські керманичі вважали за краще цей комплекс фундаментальних проблем не чіпати. Але така «хитрість» била по них самих, бо ж незрідка їм доводилося волати в стилі Леоніда Кучми: «Скажіть, яку державу ми будуємо, і я збудую!» Звісно, місцева партійна номенклатура воліла б нічого не створювати, намагаючись продовжити до нескінченності блаженний стан свого перебування при владі без нагляду з боку московського ЦК, КГБ й Комітету партійного контролю, себто увічнити УРСР без Радянського Союзу. Тому цій публіці на території України був потрібен уламок колишньої ідеології, політичної системи та силових структур, а не їх повний демонтаж і заміна національними інституціями.
Ось чому за 20 років незалежності не розірвано ідеологічного зв’язку з тоталітарним минулим, із радянським періодом, який досі зберігає штучні позитивні конотації (за певного спрямування інформаційного простору й підтримки влади) в масовій суспільній свідомості.
Тобто незалежність у 1991 році проголосила не Україна, а УРСР, і ця форма державності значною мірою дотепер зберігається. Однак ті ідеологічні комплекси, що логічно й тому успішно працювали на стабільність союзної республіки, в незалежній державі сприяють її руйнації та самознищенню. 1992 року вона пішла суто еволюційним шляхом, відмовившись від радикальних зусиль, усе доручивши часу. Тоді казали, що всім нашим економічним проблемам зарадить «невидима рука ринку», так сподівалися, що УРСР еволюціонуватиме й буде поступово перетравлена незалежною Україною… Сталось, однак, навпаки: радянська республіка почала поглинати Українську суверенну державу. Апофеоз цього процесу припадає на період від 2010 року.
Радянщина збереглась у новопосталій державі майже повністю – за 20 років пам'ятки комуно-імперської монументальної пропаганди зникли хіба що в Галичині, де виконали указ президента Кравчука про їх ліквідацію. Потім аналогічний документ видав Ющенко. Але обидва не дуже стежили за тим, як їхні розпорядження виконуються, а це напевне і призвело до того, що на більшості території України антитоталітарні законодавчі акти проігнорували. Тому, як висловився один дотепник, перетинаючи польсько-український кордон, «закінчується цивілізація чистих туалетів і починається цивілізація пам’ятників Лєніну». Це для нинішньої Центрально-Східної Європи абсолютний, дикий абсурд і нонсенс. Навіть в Албанії, що за диктатури Енвера Годжі й Мегмета Шегу була чимось на кшталт європейської Північної Кореї, нині таких пам’ятників немає. Нещодавно демонтували монумент вождю світового пролетаріату в столиці Монголії Улан-Баторі. Україна вже 20 років виставляє себе на посміховисько, говорячи про європейський вибір в оточенні тисяч кам’яних і бронзових зображень червоних фюрерів, сатрапів та катів. У такому ореолі, що має потужне ідеологічно-ментальне випромінювання, будувати щось людське неможливо.
Якби Микита Хрущов за одну ніч не поскидав усіх пам’ятників Сталіну (крім одного, в Москві, за мавзолеєм), то в Україні вони стояли б дотепер. Адже в нас і досі діє своєрідний ліволіберальний тандем у ЗМІ, коли починають виконувати укази президентів, лунає страшне волання цієї публіки: «Це ж наша історія! Хіба так можна? Це ж вандалізм! Кому вони заважають? Хіба немає інших проблем?» тощо. Хоча все це можна було, проявивши принципову рішучість і енергійність, елементарно владнати ще на початку 1990-х.
Дерадянізація несумісна зі збереженням тоталітарного культурно-історичного простору. Звичайну українську людину ця комуно-імперська пропаганда й нині атакує звідусіль. Досі культивують на державному рівні тоталітарні свята:
23 лютого (глорифікація одного з головних знарядь тоталітарного режиму – Червоної (Радянської) армії, 9 травня – свято перемоги сталінізму над гітлеризмом, що й дотепер слугує інтересам російського агітпропу, відтворюючи тоталітарні комплекси у свідомості мільйонів українців. А ще ювілеї (за державної підтримки) бойового загону КПРС лєнінського комсомолу, глорифікація із встановленням меморіальних дощок комуністичних діячів Брєжнєва, Щербицького та ін.
Назвати все своїми іменами
До того ж історична свідомість минулої радянської доби залишається панівною в наших умовах, і її відтворюють ЗМІ, система освіти та влада. Особливу роль у системних рецидивах нової радянізації України відіграє державне культивування міфу «Великої Вітчизняної війни», що є сьогодні найпотужнішим чинником відновлення комуністичної масової свідомості. Ця ідеологема покликана приховати факт, що сталінізм для українців був такою самою страшною загрозою, як і гітлеризм. Дуже показовим є те, що нинішня влада в Україні святкує 9 травня з більшим розмахом, ніж 24 серпня День Незалежності. І це засвідчує її пріоритети…
У 1990-ті роки й пізніше уряд намагався стримувати полеміку навколо «Великої Вітчизняної війни», апелюючи до милосердя, мовляв, такі суперечки завдадуть душевних ран ветеранам. Так поступово Україна стала заручницею однієї групи населення, що до кінця чіплятиметься за минуле, й політиків, котрі використовують такі настрої. Останні підживлюються нескінченними святкуваннями звільнення міст і сіл від німецько-фашистських загарбників, що подають однозначно й абсолютно як позитив, дарма що «визволення» означало повернення всіх атрибутів сталінської диктатури: структур НКВД, колгоспного рабства (АгроГУЛАГу, як назвав цю систему російський публіцист Чєрнічєнко), стеження й доносів, терору та безправ’я (див. Тиждень, № 6/2013).
В ім’я скороминущих електоральних досягнень в Україні відмовилися від історичної правди, на відміну від країн Балтії, де чітко визнали період 1940–1991 років часом окупацій – двох радянських і однієї німецької.
Непринциповість політична й історична, притаманна багатьом вітчизняним громадським діячам, постійно створює ефект бумеранга: не вирішені вчора питання починають шкодити країні в її сьогоднішньому розвитку. Відсутність чіткого тлумачення подій Другої світової війни в Україні тягне за собою неможливість вирішити проблему ОУН і УПА та національного взаєморозуміння, створює сприятливий ґрунт для пропагандистського втручання Росії у внутрішні питання формування української національної ідентичності та для поступового нав’язування її версії трактування історії.
Іще на початку 1990-х років в Україні з’явився троянський кінь так званої деідеологізації, коли влада фактично проголосила свій нейтралітет в ідейній боротьбі між патріотичними й антиукраїнськими силами, хоча від її результатів залежить саме існування нашої держави. Це призвело до того, що країна стала об’єктом практично безкарної зовнішньої ідеологічної агресії, яка сьогодні матеріалізується в кількох неоімперських проектах, як-от: «Русскій мір», ЄврАзЕС, Митний союз, ідеї всіляких «спільних просторів» під владою та контролем Кремля. Україна залишається дуже вразливою в цьому відношенні саме через свою невизначеність, відсутність чітких і непохитних позицій.
Завдання із двома пунктами
Дерадянізація в Україні тісно пов’язана з дерусифікацією. В Радянському Союзі радянське й російське з’єдналися настільки нерозривно (у світі СРСР часто-густо називали Росією і представники російської інтелігенції не протестували), що важко сказати, де закінчувалось одне й починалося друге. «Нова історична спільнота людей – радянський народ» формувалася на основі російської мови, культури та ментальності. Себто раніше чи пізніше люди різних національностей в СРСР мали стати росіянами, саме на це працювала вся тоталітарна машина. Російське було знаряддям поширення радянського й навпаки. Тому цілком логічно країни Балтії розпочали дерадянізацію з масштабної дерусифікації, з відновлення потенціалу національних мов та культур, повернення власного розуміння й тлумачення історії, з культивування національних цінностей.
В Україні мовна політика була надзвичайно невиразною і непослідовною. Точилося багато розмов про українізацію без помітних практичних кроків. За понад 20 років не сформували жодного владного органу, який відповідав би за неї (а фактично за дерусифікацію населення). Поширення своєї мови бачилося швидше політичною кампанією, а не послідовною державною лінією. Причому всі правлячі команди страшенно боялися звинувачень в українізації (а надто «насильницькій»). Але хто не хоче бути молотом, стане ковадлом. У підсумку все закінчилося антиукраїнським законом Ка-Ка (Колесніченка – Ківалова). Мовно-культурна ситуація в нашій країні така, що коли тут не буде послідовної, невідворотної і жорсткої українізації, настане тотальна й безжальна русифікація. Tertium non datur. Саме друге ми спостерігаємо сьогодні…
Якби Україна, з урахуванням своєї специфіки, стратегічно діяла так само, як держави Балтії, які чітко знали, чого вони хочуть, куди йдуть і що для цього треба зробити, наша теперішня ситуація була б принципово іншою. Компроміс із тоталітаризмом та колоніальною спадщиною забезпечив їй глухий кут, неможливість продуктивного розвитку. Тож, без дерадянізації жодних шансів на поступ Україна не матиме й буде приречена нескінченно ходити зачаклованим колом…