Андрій Павловський, фракція ВО «Батьківщина»
У 1919 році Центральна Рада і ЗУНР зробили спробу з’єднати розірвані українські землі в одне ціле, в одну Українську державу, щоб український народ мав свою власну державу.
Тому дійсно символічно, що сьогодні молодь, студенти на мостах Метро, Патона з’єднували береги Дніпра, Східну і Західну Україну. Сподіваюся, що нікому не вдасться розірвати навпіл по Дніпру Україну, що вона залишатиметься єдиною, цілою державою, незважаючи ні на що.
Як народний депутат я був у Донецьку, Луганську, Одесі – і там мені люди російською мовою кажуть: «Ми теж – Україна, ми теж – українці». За 20 років навіть у тих регіонах, які були найбільше зросійщені, з’явилося розуміння, що вони належать до України, що вони є українськими громадянами. Сподіваюся, що така ідентифікація – бути українцем – надалі міцнішатиме.
Але разом з тим я розумію, що на сьогодні є багато зовнішніх сил, які були би задоволені розірвати Україну на шматки, як це було в часи до І світової війни. Зараз хочуть затягнути нас у Митний союз, у нову євразійську імперію. Вкидають нам штучні проблеми – такі, як мовні, щоби розколоти український народ. Хоча зрозуміло, що все це штучно нав’язується. І все залежить від мудрості керівництва держави – чи воно буде проводити мудру політику, чи буде потурати оцим роз’єднувальним началам.
Олесь Доній, позафракційний
Наразі потреба єднання регіонального, яке було задеклароване у 1919 році під час акту Злуки, на жаль, для України досі є актуальною. І гасло, популярне під час Помаранчевої революції, «Схід і Захід – разом!» потребує постійного впровадження, достатньо ретельної, тонкої роботи – як з боку держави, так і з боку суспільства. Адже ворогів української незалежності у світі, на жаль, дуже багато. У тому числі – і п’ята колона всередині країни, яка працює на знищення державності. Тому працювати над міжрегіональним єднанням безперечно потрібно.
На мою думку, в Україні бракує міжрегіональних заходів. Можна побачити, що навіть під час тих чи інших відзначень політичними чи громадськими організаціями 22 січня бракує об’єднавчих ініціатив. І тут потрібне стратегічне мислення, яке свого часу продемонстрував у 1990 році «Народний рух України» і, зокрема, Михайло Горинь, якого ми буквально кілька днів тому поховали. Він був відповідальний за акцію «Ланцюг єднання» – тобто, спільний ланцюг від Львова до Києва, який з’єднав в єдиному пориві десятки тисяч українців.
От таких об’єднавчих ініціатив, не лише між Львовом та Києвом, а між різними регіонами, бракує.
Павло Розенко, фракція «УДАР»
Проголошення ідеї єдності, соборності, унітарності було фактично потужним кроком, який став передумовою здобуття незалежності нашої держави, яку ми отримали вже у 90-х роках.
Я прекрасно пам’ятаю акцію 1990 року, в якій я брав участь. Коли фактично ланцюг єднання об’єднав усю Україну між Києвом і Львовом – і таким чином продемонстрував прагнення українців до створення єдиної, незалежної, самостійної держави.
На жаль, протягом останніх трьох років ми бачимо, що теперішня влада іде абсолютно зворотнім шляхом, шляхом не об’єднання України і українців, а шляхом фактично розривання нашої нації і держави на шматки і створення двох паралельних держав: однієї – для невеличкої групи осіб, які сьогодні дорвалися до влади і другої – для решти громадян.
Єдине, у чому ми сьогодні об’єднані всі, незважаючи на місце проживання – чи то на заході, чи то на сході, на півночі, чи на півдні – це несприйняття цієї влади, яку ми зараз маємо. І сьогодні у нас на порядку денному стоїть ідея об’єднання зусиль, щоби змінити цю ситуацію. Потрібно донести до людей ті гасла, які були і у 1919, і у 1990 роках: що вся влада насправді належить людям і все – у наших руках. І якщо ми не задоволені ситуацією, не задоволені владою – значить ми маємо знайти сили і можливості для того, щоби цю ситуацію змінити.
Андрій Іллєнко, фракція ВО «Свобода»
Я вважаю, що це свято зі сльозами на очах. Тому що це був час втрачених можливостей. Тоді була проголошена соборність. І з одного боку ми святкуємо День соборності як певний символ того, що попри все – попри століття окупації, винищення, забуття і розтерзаності між різними імперіями – за першої ж нагоди українська нація відродилася і задекларувала свій потяг до створення єдиної соборної держави. Але з іншого боку ми не можемо не згадати той факт, що коли 22 січня 1919 року в центрі Києва на Софійському майдані відбувалися велелюдні демонстрації, в урочистій атмосфері виголошувався Акт Злуки, буквально в той же час більша частина західної України була окупована і через деякий час в Київ зайшли окупаційні більшовицькі війська. Відповідно, ми розуміємо, що це був такий спалах надії серед мороку безнадії. Ми розуміємо, що, попри все, українці боролися – боролися на всіх фронтах і кілька разів були дуже близькими до перемоги. І лише якби не відверта недолугість, іноді – навіть шкідництво і зрадництво тогочасного так званого політичного проводу, еліти, то, напевно, все-таки українцям би вдалося вже тоді утвердити свою незалежну державу і ми б уникнули всіх цих жахіть – голодоморів, репресій, винищення українців, які тривали майже все ХХ століття.
Ми повинні розуміти, наскільки велику ціну заплатив наш народ за те, що тоді не вдалося втримати свою державу. Тому для нас тепер має бути аксіомою, що це не повинно повторитися, бо все-таки занадто багато української крові пролилося в ім’я української незалежності; що все-таки не маємо права більше на поразку, на те, щоби знову опинитися за бортом історії.
Побільше нам безкомпромісності і навіть, я би сказав, фанатизму у відстоюванні своїх національних інтересів, те чого не було, до речі, за дуже невеликими винятками, у провідників того часу – і тоді ми не повторимо тих жахливих помилок і не опустимося знову у той морок, який був колись.
А, звичайно, все можливо. Бо ми всі прекрасно розуміємо, що Росія не полишила своїх імперських домагань щодо України. Ми розуміємо, що нашу державу намагаються розірвати на шматки, використовуючи всі ці міфи про схід і захід, про те, що Україна – це неповноцінна держава.
Небезпеки нікуди не поділися. І не треба думати, що весь цей жах, який був у 30-х роках минулого століття, навічно залишився в історії. Це все може повернутися, якщо ми не будемо пильними.
Тому потрібно бути сильними, і тільки це – єдина гарантія того, що ми будемо вільними і соборними.
Оксана Продан, фракція «УДАР»
Це день возз’єднання держави Україна, день народження моєї країни. Саме цей день є твердженням того, що всі частини України – то єдина держава-Україна.
Сьогодні загроза соборності України є в першу чергу від деяких політиків, які не зацікавлені в існуванні України як держави, які свідомо провокують конфліктні теми, які свідомо не розвивають українську економіку. Мова йде про ряд політиків із Партії регіонів, яка, на жаль, сьогодні при владі.
Андрій Шевченко, фракція ВО «Батьківщина»
По-перше, для мене це справді велике свято. Для мене воно почалося в 1990 році – я тоді стояв у ланцюгу єднання. Мені тоді було 14 років. Батько був одним з перших рухівців. Для нашої сім’ї це тоді була важлива подія.
Тому для мене вже з тих пір День Соборності – це можливість відчути себе маленькою, але значущою частиною дуже великого народу.
Сьогоднішній день почався нестандартно. Сьогодні весь ранок я провів на Банковій. Там тривала акція протесту трьох наших молодих активістів. Вони вчора прикували себе до паркану біля адміністрації президента, простояли більше 21 години на морозі, домагаючись свободи для Тимошенко, а також європейської інтеграції для України. Сьогодні вранці нам вдалося з Борисом Тарасюком переконати їх призупинити цю акцію протесту. Для мене так почався День Соборності сьогодні.
Якщо дозволить здоров’я, приєднаюся до своїх колег до покладання квітів до пам’ятників Шевченку, Грушевському, відчути себе єдиною командою, разом вшанувати дуже значимий день.
Я думаю, як і останні тисячу років найбільша загроза для Української держави – в самій державі. Це – наша безвідповідальність, наша лінь, корисливість і чвари. Думаю, це найбільша загроза для Української держави і сьогодні.
Володимир Олійник, фракція «Партії регіонів»
Я в «Палаці Україна» буду брати участь в урочистостях з нагоди цієї події.
Для мене, як для кожного українця, це не просто свято, а й продовження тієї кропіткої роботи, яка не завершена, – це соборність, об’єднання.
Як ніколи, це питання залишається актуальним. Тому що треба об’єднувати Схід і Захід, Північ і Південь. І ви бачите, які різні позиції по багатьох питаннях. Але, куди б я не їхав під час виборів, з ким би не спілкувався, скажу відверто, люди відкидають любих політиків, любу ідею роз’єднання України.
Навіть якщо комусь захочеться обособитися, і окремо відділитися – не вийде. Люди сприймають Україну як єдину цілісну державу.
Різноманіття є. Можуть лунати окремі думки, погрози. Але суспільство в цілому не підтримує, щоб таку гарну країну розірвати на шматки.
Безперечно, загрози існують. Все-таки 20 років, ви знаєте, це ще малувато для того, щоб сказати, що Україна відбулася, але країна не має ризиків і загроз. Вони є – як зовнішні, так і внутрішні. На мій погляд, найбільші загрози – це все-таки внутрішні.
Це, скажу відверто, те, що лежить в основі протиріч, – першочергове накопичення капіталу. Попереду ще переділ землі. І тут руки тягнуться не тільки своїх не зовсім порядних людей, але і зовні є намагання якось у цій ситуації нагріти руки. Тому підтримують не просто демократію, а підтримують нестабільність в Україні, стараються, щоб Україна не була державою прогнозованою, зрозумілою, щоб сюди інвестор прийшов.
Олександра Кужель, фракція ВО «Батьківщина»
Ви знаєте, торік День Соборності я відзначала біля колонії Юлі (Тимошенко – Ред.). І тоді я, напевно, вперше зрозуміла, що соборність – це коли люди об’єднуються навколо своєї країни, свого майбутнього. Я тоді це дуже гостро відчула.
Після цього я вважала, ну як може бути по-іншому? У нас є країна, все у нас буде добре. Однак чим далі, тим більше розумієш, що за все треба платити велику плату, щоб зберегти це все. Те, що маємо, не цінуємо, а якщо втрачаємо, тоді починаємо плакати.
Ірина Фаріон, фракція ВО «Свобода»
У нас сьогодні віче біля пам’ятника Шевченкові. Це для мене спосіб заглибитися в історію і подовжити своє життя у минуле і в майбутнє. Тому що нації зі скороченою пам’яттю – це духовні карлики.
Мені здається, проблема українців полягає в тому, що вони дуже мало знають свою історію і кульмінаційні дати в історії сприймають як ритуали.
Для мене 22 січня 1919 року – це не ритуал, для мене це прелюдія українського націоналізму. Тому що на Софійському майдані від Української Національної Ради, а саме від ЗУНРу, зачитував заяву прадід Олега Тягнибока – Лонгин Цегельський.
А Софійським майданом в цей час крокував Легіон Січових Стрільців під орудою Євгена Коновальця, який згодом організував націоналістичну структуру, яка називалася Українське військове об’єднання.
Режисував це все дійство видатний актор – Микола Садовський, який належав до трупи, яка ніколи мовою окупації не промовляла до своїх громадян.
Ось саме на Софійському майдані під час тріскучого морозу зійшлася така фантастична прелюдія націоналізму в повному і абсолютному злитті Заходу і Сходу. Це засвідчило нашу безумовну соборність, нашу безумовну приреченість один на одного і наше усвідомлення один одного як сполучних посудин.
Після того, це все було залито кров’ю. Але українці настільки потужні, самодостатні і сильні, що вони здійнялися знову до свого одвічного бажання бути разом. Тепер маємо нові виклики, хоч я їх не називаю новими. Я називаю їх задавненими історичними хворобами. А це – втрата національного самоусвідомлення. Повернемо собі національну свідомість – повернемо реальну свободу. Не повернемо – президент Партії регіонів і його придворний прокурор будуть чинити тут гугенотську різню на духовному рівні.
Але дійсно, історія засвідчує, що пориву нації бути вільною і бути єдиною спинити неможливо. Тому що це кровно-духовне бажання українців бути разом. Українці були роздерті між різними державами – між Росією, Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною. Але їх, власне, єднало бажання на генетичному рівні – вони українці, не люди інших національностей.
Тому в основі розвитку будь-якої держави лежить етно-національна ідея, якої так панічно боїться сучасний розбещений світ, який не має жодної перспективи, якщо обере мотлох нез’єднаних ідеєю родинності людей.
Тарас Чорновіл, народний депутат VI скликання
Це свято для мене означає дуже багато що. Але сьогодні я його відзначаю не особливо святково, тому що іде судове засідання у справі батька – якраз після двохмісячної перерви відновилися слухання протягом так як ніколи чотирьох днів підряд – вчора, сьогодні, завтра, післязавтра.
За ці дні, очевидно, суд має повністю закінчити ознайомлення з матеріалами справи. Далі будемо бачити, чи будуть сприймати наші клопотання, чи не будуть. Тому зрозуміло, що настрій не особливо святковий у боротьбі в суді.
Тому сьогодні жодних інших святкових подій в мене не буде – до шостої вечора буду тут в суді. Сергій Міщенко, народний депутат, прислав мені смс-ку, що вони якраз в цей час проводять певні акції. Ну але я не можу вирватися з суду, тому що тут серйозні томи йдуть, якраз, де треба постійно робити зауваження і усні клопотання.
А сама подія для мене знакова. Ми її відзначали тоді, коли її ніхто ніде не згадував. У 1970-ті роки, коли я ще вчився в школі. У нас в сім’ї ніколи не було з цього приводу якихось радянських стереотипів, зрозуміла річ. Тому саме день 22 січня ми сприймали як подвійне свято – день Четвертого універсалу, тобто як День Незалежності України цей день для нас був, і як День злуки. Це були добре відомі мені історичні факти.
Плюс 22 січня народилися мої двоє старших синів – вони двійнята. І 22 січня я брав участь у Живому ланцюгу злуки, був серед організаторів цієї акції.
Так що це для мене свято безумовне. Але сьогодні, як бачите, воно в мене проходить у Бориспільському суді.