24 серпня в український прокат виходить документальний фільм Володимира Тихого «День незалежності». Відомий український кінорежисер Володимир Тихий зняв неігрове кіно про один день. Один звичайний день для всіх на планеті, крім українців. Бо це наш День незалежності.
Декілька знімальних груп у межах об’єднання BABYLON’13 роз’їхалися по всій Україні, щоб зафіксувати те, як пересічні і непересічні люди переживають цей день. Втім, є один нюанс — це перше свято Незалежності під час повномасштабної війни з Росією, адже події відбуваються 24 серпня 2022 року.
В фільмі є декілька персонажно-сюжетних ліній, хоча всі вони фрагментарні. За історичну складову відповідає народний депутат шести скликань Ярослав Кендзьор, який був присутній у Верховній Раді 24 серпня 1991 року, коли туди внесли величезний жовто-блакитний прапор. Про це він і намагається двічі розповісти в документальній стрічці Тихого в прямих включеннях двох телеефірів, але щоразу йому заважають це зробити сигнали тривоги. Втім, наприкінці нам таки показують кадри хроніки з цією визначною подією, так заримовуючи сьогодення з минулим.
Окрема лінія — оператори ДСНС, які відповідальні за включення тривоги. Якраз ті, про кого ми найменше думаємо, чуючи ці попереджувальні звуки.
Ще в фільмі є військові та поліцейські. Для них це робочий день, хоч перші десь у шанцях на передовій на Донеччині, а другі — на одеському пляжі. Захищають нас, щоб ми мали змогу і далі жити мирним життям у своїх містах і містечках.
Є і жіночка з папугою, яка спочатку дивитися по телевізору «парад» знищеної російської військової техніки на Хрещатику, а потім їде її подивитися на власні очі. І ще з нею є прекрасний епізод, коли вона випікає пиріг, на якому тістом виведено «Героям слава». Певен, що Степана Бандеру це б однозначно потішило.
Є дівчина, яка в Харкові вигулює собаку, а потім йде вулицею повз розбиті будівлі працювати в пабі. Такий собі символ молодості, яка хоче так, як і раніше, незважаючи на цілодобову загрозу ракетних ударів.
Є і будні командирки протитанкового взводу. Командирка, колишня нардепка, маскує автівку, чистить карасів, налаштовує ПТРК. І зрештою з іншими сідає за стіл святкувати, кажучи, що «це перший справжній День Незалежності України, тому що цього року нашій незалежності справді нічого не загрожує». Хай там як, це наше національне свято, яке після 24 лютого стало сприйматися ще щемкіше і серйозніше. Раз ми можемо в цей день святкувати — значить ми були, є і будемо. І порівнювати торішній настрій із теперішнім — теж доволі цікаво і корисно, адже відчувається, як країна за цей рік змінилася.
І все це відбувається впродовж одного дня, збирається наче мозаїка з простих українських емоцій, зафільмованих, за словами режисеру, дванадцятьма операторами. Певною об’єднувальною ланкою виступає пісня про «Ой у лузі червона калина…». Її співали і в 1991 році, і в 2022-му, коли ми її слухаємо разом із Кендзьором. Нині ж цю пісню, яку спонтанно заспівали українці по всьому світу, уже можна вважати за наш другий гімн, заклик до боротьби і єднання.
Загалом «День незалежності» зроблено простіше за ті повнометражні фільми, разом із якими він дебютував в Україні на цьогорічному «Docudays UA»: «Залізні метелики» Романа Любого і «Крихка пам’ять» Ігоря Іванька. В кіно Тихого неекспериментальний і доволі традиційний монтаж і немає гри з фактичним і вигаданим, але воно захоплює своєю незаплутаною щирістю, звичайними людськими почуттями. Адже свято 24 серпня — передусім свято українців і українок, а не держави, це свято тих, хто тримає на своїх часто слабких і змучених плечах наше незалежне українське небо. І тримає ж навіть не тридцять два роки, а значно довше, бо, як відомо, в 1991 році незалежність була не встановлена, а відновлена.
Читайте також: Важкі «Залізні метелики»: документальний фільм про MH17, а також небесне й земне
В інтерв’ю «Тижню» Володимир Тихий слушно зазначає про відродження у нас документального жанру, який стає найбільш адекватною і популярною формою культурного спілкування в країні. Дійсно, останнім часом українська документалістика є на всіх провідних американських і європейських фестивалях, що свідчить про інтерес іноземців до того маловідомого для них народу, який веде таку звитяжну боротьбу зі значно сильнішим і більшим супротивником. Фільм Тихого дещо випадає з цієї традиції, адже він здебільшого не про війну, хоч вона опосередковано є ледь не в кожному кадрі. Його фільм — про життя, яке триває далі, хоча навколо точиться війна; про те, що в усіх ситуаціях треба лишатися людьми, бо саме на цьому і тримається цей крихкий світ.
«День незалежності» підкупає цією якоюсь некінематографічною правдою, адже камера тут дійсно працює як своєрідне «кінооко» (за концепцією Дзиґи Вертова), показуючи все без прикрас і різноманітних монтажних вибриків. Це проста історія про те, чим сповнені будні українців від Львову до Донеччини, про їхні прості радості та щоденні тривоги. І саме в цьому криється невибаглива краса фільму Володимира Тихого — у цінності звичайного моменту, який ми проживає тут і зараз з думкою про надзвичайну ціну, яку наші пращури і сучасники платять, жертвуючи собою заради нашої незалежності і того, щоб ми могли дивитися про це документальну стрічку.