Після подій 25 березня в Мінську, а 26-го в решті регіонів країни хтось зі зловтіхою, а хтось із сумом каже: «Майдан у Білорусі не пройшов». І виявляється докорінно неправим. По-перше, «Майдан» тут пройти не міг, бо його й не планували. По-друге, народ якщо й не переміг, то зробив головний крок до перемоги.
«Саечку за испуг»
Це може здатися дивним: як силовий розгін акції в столиці та близько 700 заарештованих називати кроком до перемоги? Але треба бути в Мінську і пригадати історію підготовки цієї акції, насамперед із боку влади. А вона зробила все для того, щоб народ на вулиці не вийшов узагалі.
Такі масштабні дії пропаганди й силовиків із «зачистки території» ми бачили тільки під час президентських виборів. Але зараз виборів немає.
За тиждень до акції почалося справжнє полювання на громадських активістів, котрі хоч якимось чином могли очолити протести. Влада виловлювала їх де могла: на вулицях, удома, на роботі. Щоб затримати місцевого активіста в Молодечно (він замкнувсь у квартирі й ніяк не бажав виходити), міліціонери підпалили під’їзд, викликали пожежників і банально викурили цю людину під приводом «евакуації».
Усім затриманим «вішали» статті за участь у попередніх акціях протесту й відправляли їх під адміністративний арешт. Таким чином, напередодні заходу за ґратами опинилося понад 300 осіб по всій країні.
Читайте також: Білоруський журналіст: Перед акціями протесту в Мінську силовики кинули за ґрати понад 300 осіб
Офіційний Мінськ на всю потужність включив пропагандистську машину. Українці, наприклад, знають про «спробу прориву з території України в Білорусь джипа зі зброєю». Зрозуміло, що то була постановка для телебачення РБ. Українські прикордонники оперативно повідомили, що ця машина їхній перехід не перетинала, а отже, ховалася десь на нейтральній території.
А тепер поставте себе на місце «контрабандиста-терориста». Оминути український прикордонний перехід таємними стежками, щоб потім, виїхавши з лісу, штурмувати укріплений білоруський пункт пропуску? Це ж треба бути суперідіотом!
Звісна річ, ніякісінького «джипа зі зброєю» не існувало. Це було одне з інсценувань для білоруської пропаганди, щоб нагнітати в суспільстві атмосферу страху й волати з усіх телеекранів: «Не ходіть на мітинги! Там будуть українські бойовики із «Правого сектору».
Зненацька перед 25 березня Аляксандр Лукашенка заявляє, мовляв, у РБ викрито якесь терористичне угруповання, що готує масові заворушення. Нібито фінансують його з Литви та України, і доблесні білоруські правоохоронці затримали «кількадесят бойовиків», котрі мали «тренувальний табір» у лісі біля райцентру Осиповичі.
Тільки-от біда: «бацька» оголошує це на всю державу, а «бойовиків» поки що немає. Їх арешти починаються не до, а тільки після заяви президента. Телебачення робить «картинку», показуючи всьому народові підготовлену й зариту в лісі арматуру (навіщо закопувати це добро в хащах, коли на будь-якій металобазі в Мінську вам його наріжуть тоннами?), а також «зброю, гранати й патрони», нібито вилучені під час обшуку в «бойовика».
Щоправда, тут явно не допрацювали. Будь-яка людина, що пройшла армію, впізнала в гранатах муляжі, у патронах — навчальні, з поздовжніми пазами з боків (щоб тренуватися заповнювати магазин), у зброї — або знову-таки муляжі, або мисливські рушниці, до яких «вилучені» патрони від АК, навіть навчальні, не підійдуть… Мабуть, у КГБ вирішили, що безграмотним білоруським пропагандистам реальні бойові речі до рук давати не можна.
Ті ролики на телебаченні крутили тижнями. За кримінальною справою про «масові заворушення», яких не було, затримали й помістили в слідчі ізолятори 26 осіб. Здебільшого це колишні члени розпущеної 17 років тому воєнізованої організації «Білий легіон», котрі нині викладають у школах чи торгують книжками, та представники «Молодого фронту», який іще існує, — колишньої молодіжної організації «Білоруського народного фронту». Об’єднувало всіх одне: минулого літа вони відвідували офіційно дозволений владою спортивний табір (!). Ото, мабуть, і був «табір бойовиків».
Організатори святкування Дня волі намагалися зробити все за законом, подавши в обумовлені терміни до міськвиконкому заявку на проведення 25 березня мітингу й ходи. На тлі нагнітання страху владна інстанція розгубилась, а тому в порушення всіх законів до останнього моменту — вечора п’ятниці — не могла дати відповідь стосовно дозволу чи заборони акції. Цим вона, по-перше, зігнорувала білоруське законодавство, а по-друге, не залишила заявникам вибору: вони склали із себе відповідальність за проведення заходу.
Коли зусібіч ллється інформація про затримання, коли по телевізору щодня демонструють зброю, яку нібито буде застосовано на масових мітингах 25 березня, коли на вищому рівні викривають «бойовиків і терористів», коли жоден день не минає без арештів, коли акцію, зрештою, не дозволено, хто піде на мітинг? Та ще й зі стовідсотковою гарантією, що там «пакуватимуть»…
Нас лякають, а нам не страшно
До 25 березня всі соціологи, політологи та інші «експерти» одностайно стверджували: не може бути в Білорусі масових виступів узагалі. Мовляв, сильний, дуже сильний у людей страх перед Майданом, перед українськими подіями, і вони не братимуть участі в протесті, налякані саме цим.
Білоруське керівництво 25 березня на день віддало столицю на відкуп силовикам. Місце збору демонстрантів — майданчик у центрі Мінська неподалік Академії наук — було оточене ОМОНом, внутрішніми військами та іншими спецпідрозділами за півтора кілометра зусібіч. На вулиці демонстративно викотили водомети, бронемашини, автозаки і взагалі незрозумілі джипи з металевими конструкціями (фахівці казали, що то техніка для прориву чужих барикад і швидкого зведення своїх).
Було закрито не тільки станцію метро біля АН, а й попередню та наступну теж.
Читайте також: Із Білорусі депортують двох українців, яких затримали на мітингах у Мінську
На трасах у напрямку Мінська чергували працівники ДАІ та автоматники: зупиняли й перевіряли буквально всі автівки.
Такого скупчення солдатів в одній ділянці міста не бачили від березня 2006-го. Від того самого року не спостерігали й солдатів у шоломах зі щитами, із помповими рушницями для стрільби гранатами зі сльозогінним газом. Не здивуюся, якщо до Мінська були стягнуті абсолютно всі сили міліції та внутрішніх військ.
Це знову ж таки було зроблено для нагнітання страху. Розраховували на те, що люди, побачивши масштабні приготування, злякаються й розбіжаться по домівках.
Помилилися всі. І «експерти», і силовики. Люди все бачили. Але не злякалися. Страх перед арештами, перед затриманнями, перед до зубів озброєними військами та привидом Майдану якось непомітно випарувався.
На підходах до міліцейських кордонів було несподівано багато людей. І вони не боялися. Міліція періодично йшла в наступ, вихоплюючи з натовпу найактивніших. Кого могли демонстранти відбивали. Кого не відбили, той не журився. «Нових затриманих в автозаку просили передати за проїзд», — описує атмосферу «упакований» журналіст порталу TUT.BY Арцьом Шрайбман.
При цьому демонстранти не чинили органам правопорядку жодного силового опору. Від такої реакції міліція вочевидь розгубилась і почала хапати всіх підряд. Навіть тих, хто вийшов до магазину по хліб, а коли повернувся, то прохід до будинку вже був перегороджений кордоном зі щитами. Утім, ці теж особливо не переймалися.
«Із нами пара підлітків, фермер зі Жлобина, HR-фахівець із EPAM. Багато хто просто під руку потрапив, ішов повз те місце. Щиро всі дивувалися, що взяли й журналістів. «А хіба це законно?» — запитували в мене. А я у відповідь цікавився, чи не іноземці вони, судячи із запитань», — писав той-таки Шрайбман.
Звісно, те, що коїлось у міліцейських відділках, нагадувало Гестапо. Наприклад, у Мінську затримали британського журналіста Філіпа Ворвіка. На запитання, де він перебуває, у якому відділку, відповідали одне: «У Мінську». Міліціонери представлялись «Іванами Івановічами». Його били, ставили «на ластівку» після того, як він сів на підлогу і сказав, що не підведеться, поки йому не дозволять зв’язатися з посольством…
До хостелу Ворвік повернувся близько другої ночі, розбудив французьку колегу, попросив узяти його за руку (хоча вони не такі близькі) й переривчастим шепотом почав розповідати, що з ним сталося. Він і досі говорить пошепки. У нього явно сильна психологічна травма. Він у жаху поміняв квитки на найближчий рейс і нікуди не висувався з хостелу. Француженка посміхалась, але і їй, за її ж таки словами, «ніколи не було так страшно».
Читайте також: Масові затримання в Білорусі: Дуда розчарований діями Лукашенки
Ворвік, імовірно, навіть знаний українським читачам, бо вздовж і впоперек об’їздив Донбас. Важко припустити, що в такої людини слабкі нерви. Тобто насправді в Мінську 25-го було страшніше, ніж на війні.
Але не злякалися.
«Цей день я запам’ятаю на все життя. Ні, не тому що затримали чи відвезли, а тому що… я не бачив страху! — пише у Facebook активіст Раман Лєвковський. — Коли нас, лишень півтора десятка випадкових цивільних, ціле море в чорному та спецзасобах притиснуло до магазину «Акіян», я не бачив страху. За п’ять метрів від нас пакували людей в автобуси. Одного… Другого… Третього… А наша молодь нахабно іржала! І навіть я обурився, ну чого іржати, адже ви можете бути наступними. І вони були наступними. Але страху не було. І коли я в тісній камері автозака кидав у чорну темряву «Вітаю!», мені відповідав не страх, а «Привіт!».
«І ми воювали з переляканими міліціонерами, які ніяк не могли забрати в людини телефон, весь час викликаючи старшого, аж поки «старші» закінчилися на прапорщику. Ми сперечалися зі «співробітниками» в довгій черзі в РВВС. На процедурі складання протоколів у мене округлювались очі, коли люди твердим голосом розповідали: «Я ішов на мітинг, на День волі». Я не бачив страху. Ні в очах, ні в душах. І пишаюся, що я мінчанин», — написав він.
Уже по закінченні всіх подій, стоячи на зупинці громадського транспорту, я чув, як один демонстрант казав іншому, киваючи в бік омонівців зі щитами й кийками, що перегородили проспект: «Сьогодні ми вийшли мирно. Якщо вийдемо не мирно, і ці йому не допоможуть».
Ось тому я і називаю День волі 25 березня в Мінську днем перемоги. Перемоги над страхом: перед Майданом, спецслужбами, озброєними гевалами… У мене залишається один страх: що буде, коли люди, доведені до відчаю, все-таки вийдуть «не мирно»? Дивно, але я реально боюся за білоруський ОМОН…
До дрижаків у колінах…
А ось хто справді програв, то це Лукашенка. Він показав, що боїться. І передусім власного народу.
Чому він це зробив? Можна було не нагнітати, дозволити людям зібратись у центрі. Чи не в центрі — просто дати вказівку міськвиконкому розрулити ситуацію, відправивши громадян на легальний мітинг десь на задвірках столиці.
Однак Лукашенка банально злякався, особливо після численних акцій протесту проти його політики, передусім економічної, у регіонах.
«Бацька» завжди пишався підтримкою народу. І раптом відчув, що втратив її. Не раз він заявляв: «Я піду, коли народ мене попросить». А тепер зрозумів, що якраз 25 березня білоруси здатні його «попросити». Навіть якщо акція збере 10–15 тис. осіб із двомільйонного Мінська.
У Лукашенки, по-перше, вже не було «подушки безпеки». Раніше масштабні протести відбувалися під час президентських виборів, де йому звично малювали 83–85 «переможних» відсотків. Він міг апелювати: «Більшість за мене, а ці, на площі, меншість». Нині виборів немає й апелювати ні до чого.
По-друге, він сам загнав себе в пастку популістської риторики. Президент не може сказати, що в Мінську на вулиці вийшла «п’ята колона». Адже всю «п’яту колону» він пересаджав до проведення акції: вище було написано про 300 заарештованих за адміністративними та кримінальними статтями. Таким чином, Лукашенка залишився сам на сам із народом.
Читайте також: У Білорусі під час акцій затримали десятки журналістів
І головне гасло в цього народу нині: «Йди!».
Фактично по один бік гіпотетичних барикад залишився народ, а по другий — закритий міліцейськими щитами Лукашенка та його наближені. До того ж народ уже випробовує щити на міцність.
Майдан у Білорусі? Ні, не чули
Приблизно за тиждень до 25 березня я розмовляв із Мікалаєм Статкевичем — екс-кандидатом у президенти, «головним вуличним бійцем» білоруської опозиції, який відсидів п’ять років за вибори 2010-го. Він узяв на себе відповідальність за проведення заходів 25 березня, але так і не реалізував її. 24-го його помістили в СІЗО КГБ, звідки випустили 26-го (при цьому кагебісти не зізнавалися в його затриманні, і дехто в Білорусі згадав про «ескадрони смерті» та зникнення безвісти опонентів Лукашенки на початку 2000-х). Я запитав його про те, про що шумів інтернет: «Чи буде в Білорусі Майдан?».
«Майдану в Білорусі не буде, бо в білоруській мові немає такого слова», — відповів сміючись Статкевич.
А ось що в Білорусі буде, тепер навряд чи хтось візьметься спрогнозувати. Бо економіку дубинками не розженеш. Бо режим Лукашенки відчайдушно потребує грошей, але водночас він наочно продемонстрував Міжнародному валютному фонду, на що йдуть кредити: на водомети й броньовики. Переговори з МВФ можна вважати якщо не замороженими, то тимчасово зупиненими точно.
Напередодні 25-го до Москви злітала білоруська урядова делегація, намагаючись укотре домовитися про постачання в «синьооку» газу й нафти. Безрезультатно. Росія кредитів уже не дає не тільки Білорусі — нікому.
У Європі заговорили про відновлення санкцій проти Лукашенки та його оточення, якщо в Білорусі з’являться політв’язні. Якщо чверть сотні «бойовиків» найближчим часом не випустять, вони, в’язні сумління, будуть.
У ситуації економічного краху народний протест лише наростатиме. І Статкевич напередодні 25-го казав, що однією акцією справу не вирішиш, нині на владу потрібно тиснути «як удав, звужуючи кільце щоразу сильніше й сильніше, поки вона піде на реальні переговори». «Ми могли б знести цю владу однією акцією, але тоді є небезпека зовнішнього втручання з боку Росії», — міркував політик. А втратити незалежність ніхто не хоче.
Саме тому 25 березня в Мінську люди вийшли на День волі святкувати річницю утворення першої білоруської держави в новітній історії, а не «скидати кривавий режим». І тому з боку демонстрантів акція від початку мала мирний характер.
Якраз економіка й наближає Білорусь до того, що грошей може не вистачити навіть на оплату силовиків. «Тоді до нас цього кадра притягнуть уже зв’язаним», — казав Статкевич.
Наступна планова акція білоруської опозиції — «Чорнобильський шлях» ближче до 26 квітня. Але, швидше за все, справжню вуличну активність ми побачимо восени. Коли притисне ще дужче.