Однак італійський філософ Емануеле Северино (див. Тиждень № 6/2020) ніколи не згадує про такі рецидиви, адже цікавиться трибом міркування, що допроваджує до нігілізму в самій структурі Заходу. Звідки походить така думка, зараз і спробуємо з’ясувати.
Виявляється, коловорот речей у світі зазвичай підводиться під таку схему: виникнення — існування — зникнення. Та важливіша проблема полягає в іншому. Буття в такій комбінації залежить від Ніщо. Усе ненадовго виринає з Ніщо, щоб у ньому ж і згаснути. Так, коли стверджується, що дім розвалився, вважається, ніби він канув у засвіти, розчинився в Ніщо. По ньому залишаються хіба лише руїни й спогади. Звісно, ніхто не декларує, мовляв, довкола нас суцільна пустка. Але теза про «вихід сущого з» і «повернення до» небуття за замовчуванням залишається тлом уявлень про світобудову. Звідси випливає, що західна цивілізація виплекала дивну залежність від Ніщо. І нема на те ради. Усі, хто належить до цієї традиції, виображують речі минущими та зводять їх до «ніщоти». Словом, стосовно всякого сущого виробилася звичка бачити неминучість занепаду. Філософ підкреслює: куди глянь, повсюдно панує переконання, нібито речі постійно анігілюють у часі. Він добачає в цьому кардинальний рушій, який скеровує історію в бік нігілізму. А на додачу не скупиться на шпаркі оцінки, що технологічна ера сягає катастрофічного падіння.
Читайте також: Ідеологія: любити, ненавидіти чи розуміти?
Хоча Северино прямо того не визнає, а висловлена ним позиція значною мірою інспірована розмислами про нігілізм Ніцше та Гайдеґґера. Перший викриває знецінення земного життя, зведення світу до ілюзії, до Ніщо. Другий наголошує, що західне людство відвернулося від Буття, знайшовши його еквівалент у предметності й техніцизмі. Проте підозрюю: саме через те, що Ніцше називає істину різновидом омани, а Гайдеґґер переймається розрізненнями поміж сущим і Ніщо, Северино відмовляє цим філософам у розпізнанні правдивого смислу нігілізму. Позатим три висновки збігаються, Європа дедалі більше занурюється в нігілізм. І до цього допроваджує не просто специфічний штиб розумування. Таким робом упоряджено всі соціокультурні інститути, які, своєю чергою, примножують загрози.
Чи існують якісь антидоти? Згідно з Северино, Буття — позитивність, а Ніщо — негативність. Це, безперечно, покликання на Парменіда, бо той проголосив: Буття є, а Ніщо немає. Свого часу така категоричність не влаштувала Платона з Аристотелем, які почали шукати в Бутті визначеність, відмінність, протилежність. Ознакою зради, заявляє Северино, є зведення Буття до того рівня, коли воно завиграшки поглинається Ніщо. Взяти, хоча б, становлення — почергове виникання і зникання Буття в Ніщо. Затим і християнство пропонує не менш показову формулу — творення світу з Ніщо. У візії Северино все це означає лиш одне: збитися на манівці, позаяк упосліджене Буття постійно виборює собі місце під сонцем. Отже, західна рефлексія вдається до перекосу в бік Ніщо, взявши останнє за основоположну засаду. Северино напосідає: першим здійснює парицид (батьковбивство) істини Платон.
Відтак потрібно знову повертатися до Парменіда, щоби фундаментальним чинником визнати Буття, а не Ніщо. Звісно, його позиція не панацея, адже Буття годі звести до тотальності. Та в Северино Буття все одно бачиться вічним, незмінним, невідчужуваним, незникомим. Зауважмо: після таких характеристик воно перетворюється на царину сакрального. Тоді те, що на позір у ньому скидається на виникнення чи зникнення, ніскільки не передбачатиме, що йому треба десь подітися. Це лише спектакль Буття й Ніщо. За Парменідом, є два типи пізнання: шлях Дня і шлях Ночі. Буття є невідворотним шляхом Дня. Речі з’являються саме завдяки Буттю. Справжньому філософу цілком до снаги це осягнути, щоби в істині Буття жити вічно.
Читайте також: Країна Мрій
Хоч як на це дивись, а схоже, Северино створює щось на кшталт філософії релігії, яка виразно контрастує з офіційною католицькою доктриною. І нехай ідеться про епістему (знання), а не доксу (гадку чи віру), все одно таємничої аури не уникнути. Бо поворотний пункт полягає в спасінні, реалізувати яке можна, коли станеш на шлях Дня. Достеменне усвідомлення Буття забезпечує вікування в ньому. Та чи не впадає Северино з однієї крайності в другу? Чи не творить він із Буття ікону, яка нагадує тотальну позитивність, а та не впускає у свої домени жодної негативності? Невже потрібно боятися Ніщо, наче лихого дідька? Щось підказує, що моно-Буття може швидко зробитися утопією. Навіть помилка як ознака негативності натякає, що нашим завданням є її виправлення, а не відкидання. Можна скільки завгодно нарікати, буцімто історія пішла кудись не туди. Але повернутися назад неможливо. Не вийде зробити вигляд, нібито Ніщо — це винятково дика примара, а не, приміром, Буття-в-можливості.
Книжка Емануеле Северино «Сутність нігілізму» вийшла друком у видавництві «Темпора», ставши однією з перших публікацій у серії «Філософія», в українському перекладі Юрія Олійника за сприяння фонду Павла Гайдая «Міжвухами».