Наріжні демократичні інститути постали в Україні у перші роки незалежності, але достатньої ефективності вони не мають і досі. Понад те, українська демократія дотепер лишається хисткою. За 28 років незалежності ми щонайменше двічі підходили впритул до авторитаризму: у 2004-му його встановлення вдалося відтермінувати, а в 2014-му знищити. Не дивно, що перспектива президентської «монобільшості» в парламенті викликає в багатьох не так надії, як побоювання. Однак як зміцнити підвалини української демократії — питання дискусійне. Серед усього різноманіття рецептів про економічний розвиток згадують, напевно, найрідше. Понад те, в українському політичному дискурсі демократія та добробут часто протиставляються, а іноді постають у вигляді дилеми: або «свобода», або «покращення життя вже сьогодні»; або «європейські цінності», або «ковбаса». Тим часом між економічним поступом та демократизацією існує хоч і не абсолютний, але доведений зв’язок. Тому не виключено, що добробут є саме тим компонентом, якого не вистачає для зміцнення української демократії.
Про зв’язок між демократією та добробутом заговорили ще наприкінці 1950-х із подачі американського соціолога та політолога Сеймура Мартіна Ліпсета. Дослідивши глобальну економічну статистику, він показав, що заможна нація з більшою імовірністю зробить вибір на користь демократії, ніж бідна. Вловити тенденцію було неважко: якщо у Великій Британії, США, Канаді, Австралії та низці інших благополучних країн існували стабільні демократії, то стабільні диктатури були представлені переважно такими країнами, як Гондурас, Куба, Гаїті, Болівія тощо. Теорію Ліпсета коригують та уточнюють дотепер, але вона не вважається спростованою: через півстоліття її загалом підтвердили експерти МВФ.
Читайте також: Протекціонізм на марші
Аналіз даних зі 105 країн за 1960–2005 роки засвідчив, що найвищий рівень політичного розвитку спостерігається саме в заможних країнах ОЕСР, а найнижчий — на Близькому Сході та в країнах Африки (Fayad, Bates, Hoeffler, 2012). Звичайно, ні Ліпсет, ні жоден пізніший дослідник не стверджували, що зростання добробуту автоматично приводить до демократизації. Йдеться про те, що модернізація економіки запускає цілу низку процесів, що сприяють не лише збагаченню нації, а й демократичним змінам. Варто зазначити, що йдеться саме про модернізацію, себто про опанування сучасних (у часи Ліпсета індустріальних) способів виробництва, які забезпечують високу додану вартість. Натомість багатство, джерелом якого є рента від експлуатації природних ресурсів, передусім нафти та газу, навпаки, сприяє довголіттю антидемократичних режимів.
Отже, які переваги для демократії дає модернізація? По-перше, вона вимагає підвищення рівня освіти населення, необхідного для виконання складних виробничих завдань. Як зазначив Ліпсет, у стійких європейських демократіях найнижчий рівень грамотності становив 96%, натомість у стабільних латиноамериканських диктатурах — 46%. Поширення масової освіти, яке зазвичай супроводжується стрімким розвитком масової комунікації, сприяє розвитку політичної свідомості. Звичайно, це розширює можливості для офіційної пропаганди, але навіть у тоталітарних країнах інформаційні простори вже не є герметичними, а отже, влада не має монопольного права на формування порядку денного.
Таким чином, сама по собі грамотність не формує громадянського суспільства, проте значно полегшує цей процес. По-друге, розвиток сучасної економіки супроводжується урбанізацією, оскільки промислове виробництво вимагає територіальної концентрації трудових ресурсів. Щільне розміщення великих мас людей стимулює утворення незалежних громадських асоціацій та уможливлює високоефективні колективні дії (особливо за посередництвом засобів масової комунікації). Не випадково осердям оксамитових революцій у Європі, Арабської весни та більшості сучасних громадянських протестів практично без винятків є великі міста. Уявити поза урбаністичним простором неможливо й обидва українських Майдани. Бо на відміну від всенародних виборів, де важить арифметична більшість, громадянські протести потребують консолідованих зусиль відносно невеликої частки населення.
По-третє, зростання добробуту, яке досягається в результаті модернізації, кидає виклик легітимності авторитарних режимів: ситий народ не завжди згоден дотримуватися суспільного договору, який він уклав із режимом, будучи голодним. «Продавати» населенню безпеку та достаток в обмін на неучасть у політичних процесах стає дедалі складніше. Водночас модернізація зменшує економічну нерівність і якщо не усуває цілком, то значно полегшує бідність. Разом із бідністю зменшується соціальна база для екстремістських антидемократичних сил, чий план боротьби з режимом не передбачає демократизації. Крім того, як довів американський соціолог Рональд Інґлгарт, економічний розвиток приводить до зміни цінностей: цінності виживання поступаються цінностям самовираження. Останні, за висловом Інґлгарта, «йдуть поруч із демократією», оскільки спонукають людей до взаємної довіри, толерантності, участі в ухваленні рішень тощо. Кореляція між домінуючим типом цінностей і демократією також була доведена: зіставивши відповідні показники різних країн за період із 1981 по 1998 рік, Інґлгарт виявив, що «всі суспільства, які посідають вищі щаблі за шкалою цінностей виживання/самовираження, є стабільними демократіями; усі суспільства, що перебувають на нижчих щаблях, мають авторитарні уряди».
По-четверте, розвиток економіки створює не лише ціннісний, а й прагматичний запит на демократизацію. Її замовником виступає середній клас — дедалі більший прошарок дрібних та середніх власників. На відміну від великих власників, які можуть вступити в симбіоз із режимом або просто укласти з ним угоду про ненапад, «лавочники» потребують, щоб їхні права були гарантовані державою. Що породжує потужний запит на демократичні реформи, принаймні в тій частині, у якій це стосується незалежного правосуддя та верховенства права. Згодом середній клас також поповнюється освіченими фахівцям, які теж потребують безпечного середовища для своєї діяльності. На прикладі Майдану ми бачимо, що саме ці прошарки — бізнес, фахівці, мешканці мегаполіса — і стали рушійною силою боротьби проти авторитарного режиму. Крім того, формування середнього класу означає наявність соціальних ліфтів, які пом’якшують нерівність та ослаблюють вплив екстремістських антидемократичних сил. Також формування середнього класу означає перерозподіл національних багатств: що він розвиненіший, то меншою мірою національні багатства сконцентровані в руках нечисленної групи олігархів або підконтрольні державі.
Читайте також: Дивна війна
Таким чином, завдяки модернізації постає соціальна база для демократії, тобто люди, здатні утворити громадянське суспільство й зацікавлені в тому, щоб державна влада була підзвітна громадянам і підпорядкована закону. Звичайно, таку концепцію не слід сприймати вульгарно: сам по собі добробут не перетворює людей на громадян, а країну — на демократію. Однак, набуваючи навичок, необхідних для економічного процвітання у ХХ і ХХІ століттях, люди розвивають і власну здатність до самоуправління та незалежних політичних дій, що робить їх зацікавленими в демократії. Проте про автоматичну закономірність не йдеться, оскільки модернізація (або її відсутність) є лише одним із чинників, які формують конкретну історичну ситуацію того чи іншого суспільства. Існують також винятки, коли модернізацію здійснювали недемократичні чи навіть тоталітарні режими (реформи режиму Лі Куан Ю в Сінгапурі або індустріалізація в сталінському СРСР). Цілком імовірно, що і в ХХІ столітті можна провести модернізацію без демократії. Але навряд чи стабільну демократію реально збудувати без відповідної соціальної бази. А остання, своєю чергою, формується як побічний продукт модернізації, а не результат читання буклетів про демократію. Третій сектор, безумовно, відіграє свою історичну роль, однак без суспільного запиту на демократію його здобутки лишатимуться загроженими. Причому загроза виходитиме не лише від потенційних автократів з-поміж еліти, а й від самого народу. «Репресивний авторитарний режим може залишатися при владі, навіть коли йому бракує масової підтримки, проте демократія повинна мати підтримку мас, інакше голосуванням припиниться її існування», — писав Інґлгарт.
Читайте також: Кінець «епохи бідності»?
Що ж ми маємо сьогодні в Україні? Сьогодні українці є досить освіченим та урбанізованим народом, а два Майдани підтверджують їхню здатність до незалежних політичних дій. За даними досліджень, наш рух у бік цінностей самовираження почався ще у 2000-х. Останнє дослідження продемонструвало, що він триває і досі. В авангарді, передбачувано, опинилися переважно молоді люди з вищою освітою, які мешкають у великих містах і за своїм соціальним статусом тяжіють до середнього класу (SOCIS, за методологією World Values Survey, 2015). Однак статистична більшість українців усе ще поділяє цінності виживання — ціннісна палітра України відповідає її об’єктивному загроженому й досить скрутному становищу. Вочевидь, пришвидшити ціннісні зміни можна, лише змінивши умови життя їхніх носіїв, тож надії слід покладати радше на ту ж таки модернізацію, а не культурно-просвітницьку роботу. Рівень розвитку середнього класу — предмет дискусій. За оптимістичними розрахунками, до його ядра належить близько 14% українців (Центр Разумкова, 2014). Яка його частка досі ховається в тіньовому секторі, достеменно невідомо. Хай там як, а запит на демократію все ж таки є, але очевидно, що він усе ще лишається нерівномірним. Якщо одна частина суспільства вже безкомпромісно налаштована на демократію, то інша (найімовірніше, статистично більша) ще «відкрита для пропозицій» з боку недемократичних сил і готова на певні поступки. Таким чином, доля української демократії залежатиме не тільки від того, як складеться парламентський пасьянс, а й від національних економічних показників. А отже, розраховувати на демократичну стабільність у найближчій перспективі не слід.