Взагалі маю сказати, що об’єктивно мало хто розуміє тут, в окупації, для чого цей праймериз потрібен. Сам процес голосування за нікому не відомих людей якраз звичний усім місцевим, тож особливих нарікань не викликає. А ось репетиція голосування дивує, і це незважаючи на «5 фактів про праймериз», від яких ще до початку цієї події нудило всіх без винятку. Річ у тім, що приблизно за місяць до «волевиявлення» у всіх окупованих містах порозклеювали листівки з цими п’ятьма фактами, після чого до них приєдналася ще одна макулатура: інформація про дебати нинішнього «мера» Донецька Мартинова — правильно, з нікому не відомою людиною. Але в «ДНР» усе через край, і листівок наліпили величезну кількість буквально через кожні 20 метрів: на вітринах ресторанів, кафе, на фасадах театрів, магазинів, на світлофорах, будинках, у під’їздах — скрізь.
Відверто кажучи, тут будь-яка подія для її розуміння потребує особистої участі, оскільки місцеві ЗМІ її відразу ж перекручують і подають то в траурі, то зі святковим бантом.
Звичайно, на праймериз збиралися начепити той бант і повідомити, що проголосувало 98% зі 100%, як це тут завжди й буває. Саме тому я вирішив особисто переконатися в тому, що відбуватиметься на виборчих дільницях. Одразу скажу, що був розчарований: після двох із половиною років тотальної брехні й свавілля, якими відзначилося «керівництво республіки» щодо і підприємців, і пенсіонерів, і студентів та лікарів, я був упевнений, що на дільницях буде безлюдно. Але помилився. Прийшовши на одну з них у Донецьку, я побачив таку картину: двоє «республіканських» поліцаїв, що з кийками прогулюються в напівтемному холі школи, близько 15 пенсіонерів із бюлетенями й кілька столів із тими, хто їх видає. Біля входу розвішані програми «кандидатів» у дусі «тільки я врятую нашу країну». Та більше вражають не тупість і наївність лозунгів, а відксерокопійовані обличчя учасників «репетиції»: стенд «розшукуються», не інакше.
Читайте також: Нарешті?
Але вся «краса» не в цьому. Підійшовши до одного зі столів, я запитав, чи можу проголосувати, якщо прописаний в іншому місті. Мені відразу ж відповіли, що стіл для таких людей поруч: «Просто вкажіть прописку, зараз людина підійде». Вже за кілька хвилин якийсь студент видав мені три бюлетені, навіть не зазирнувши в паспорт, і я пішов «голосувати». Постоявши в кабінці хвилину-дві, попрямував до скриньки й вкинув порожні бюлетені. Але на цьому «свято» для мене не скінчилося.
Річ у тім, що того самого дня я мав їхати до себе в Макіївку й одразу після праймериз зайшов на один із донецьких базарів, поруч із яким була ще одна школа. Вона ж виборча дільниця, але в іншому районі міста. Я пішов і туди. Картина ще більш сумна: тут ну зовсім літні бабусі років по 70, яким намагаються щось пояснити в напівтемряві за столом. І що б ви думали? Правильно: я й тут отримав бюлетень. І хоча цього разу паспорт мій подивилися, але в книгу обліку я записав казна-що, це не мало стосунку ні до прописки, ні до місця проживання. І ось уже наступні три порожні бюлетені летять на дно найдемократичнішої скриньки у світі…
Так розважатися можна було б цілий день. Чому? Та все дуже просто, бо з часів «референдуму» тут усім абсолютно начхати, за кого і як ви проголосуєте. Цифри вже готові. Місця розподілені. Єдине, що від вас потрібно, — це картинка, яку, до речі, особливо старалися створити на тих донецьких дільницях, де голосували «отці ДНР». Там майже не зустрінеш того притулку для старих, на який натрапив я: на тлі Захарченка й Мартинова мають стояти молоді, щасливі «республіканці», що «голосують за майбутнє нашої країни».
Читайте також: Виснажливе очікування
Ну й фінал. Приїхавши до Макіївки, я побачив батька свого друга дитинства, який ще взимку на снігу креслив мені схеми розташування «укрів» під якимись макіївськими селищами. Це один із найзатятіших «республіканців», яких мені доводилося зустрічати за два з половиною роки серед своїх знайомих. Коли я запитав, чи ходив він на праймериз, почув ось такий монолог (наводжу цензурний його варіант):
— Та якого біса я там забув?! Мій син цілий рік воював за цього барана (Захарченка. — Ред.) і тепер працює вантажником, а він від’їв собі пузо й ходить, тільки мордою світить на екрані. Яке мені діло, кого вони впихнули у всі ті списки? Де відвойовані Маріуполь, Авдіївка, Краматорськ, як було обіцяно? Чи мені голосувати за те, що вони далі роз’їдатимуться в ресторанах і розповідатимуть, що будують країну, доки наші хлопці сидять у траншеях на холоді? Все, я вже находився. Нехай роблять що хочуть, але вже без мене.