Власне, йдеться про те, чи стане арабський (і ширше – мусульманський) світ ареалом прогресивного розвитку, причому не лише економічного, а й соціально-політичного. Останній нині у світі асоціюється з демократією та громадянським суспільством, попри те що низка авторитарних режимів Далекого Сходу домоглася самоочевидних успіхів на шляхах соціальної модернізації. Але ефективний авторитаризм можливий, вочевидь, лише там, де є певна ментальність – конфуціанська чи буддійська. Або принаймні такий історично трансформований іслам, як у Індонезії. Проте слід зважати на те, що так чи інакше арабська «вулиця», не кажучи вже про переважну частину освічених верств, прагне демократії, вбачаючи у ній ледь не казковий порятунок від політичної несправедливості та економічних злиднів. А ще в мусульманському світі за останні десятиліття значно зросла кількість тих, для кого свобода слова та свобода культурного самовияву – дуже вагомі цінності, навіть важливіші за ситість і стабільність.
Дивіться кіно – побачите революцію
Правду кажучи, Арабську весну можна було спрогнозувати, якщо звернути увагу на разючі зміни, які сталися в кінематографі Близького Сходу. У січні єгипетська незалежна газета Al Masry Al youm опублікувала список кращих фільмів, створених в арабських країнах 2010 року. За тематикою та стилем це зовсім не те кіно, яке нам відоме ще із совєтських часів. Зокрема, стрічка «Ті, про яких забувають» (The Forgotten Ones, Марокко), що оповідає про проблеми незаконної імміграції в Європу, була відзначена чималою кількістю престижних премій по всьому світу. Йдеться у картині про молоду марокканську пару, яка вирушає до Брюсселя у пошуках нового життя. Натомість закохані стикаються з багатьма юридичними та соціокультурними труднощами, бідністю й експлуатацією. Ліванський фільм «Тут іде дощ» (Here Comes the Rain) досліджує наслідки ліванської громадянської війни. Головний герой Ремез – чоловік середніх років з безліччю психологічних шрамів. Після 20 років ув'язнення він повертається до своєї дружини і тепер уже дорослих двох дітей. Єгипетська картина «Мікрофон» (Microphone) сповнена музики, проте не тієї, про яку ви подумали, а оригінальними музичними екзерсисами у стилі хіп-хоп та металік. Це своєрідна історія альтернативної культури, де діють молодіжні олександрійські рок-гурти. До п’ятірки кращих увійшли й «Дві дівчинки з Єгипту» (Two Girls from Egypt) і «Єгипетські діви» (Egyptian Maidens, Єгипет). В останній ідеться про драматичну історію двох жінок, які у належний у єгипетському суспільстві вік не взяли шлюб, залишившись так званими старими дівами.
Кілька років тому справжньою сенсацією стала ліванська стрічка «Карамель» (Caramel), де йдеться про п’ятьох молодих бейрутських жінок-подружок, мусульманок і християнок. Одна із них зібралася заміж, але от халепа, ще раніше втратила дівоцтво, а це в арабському світі, м’яко кажучи, не вітається, інша ж потерпає від закоханості в елегантну жінку, відвідувачку косметичного салону, де працює героїня… Годі й казати, що не так давно такі картини в принципі ніхто б і не наважився знімати. Тепер же у них є свій масовий глядач. Той самий, для якого рамки традиційної ісламської культури й авторитарної влади сьогодні, вочевидь, затісні.
То, виходить, арабські країни, де відбувалися і тривають нині революційні події, дозріли до глибинної модернізації та демократичного устрою? Аж ніяк. Позаяк у тому-таки революційному Єгипті 8 березня цього року на знамениту вже у всьому світі каїрську площу Тахрір вийшли три сотні жінок-мусульманок із традиційними феміністичними гаслами. Жодної екстравагантності, виключно реальна соціально-економічна і правова гендерна рівність. І ці жінки були побиті та розігнані не поліцією «антинародного режиму», а бородатими революціонерами. (Поліція стояла поруч і спостерігала за подіями…) Отож, коли президент США Барак Обама виголосив свою сакраментальну фразу «майбутнє Єгипту буде визначати єгипетський народ», це була водночас й абстрактно правильна, й цілком беззмістовна сентенція. Адже за опитуванням міжнародного соціологічного центру Pew Research, проведеному у грудні того року, в Єгипті 82% місцевих мусульман вважають справедливим побиття камінням жінки за подружню зраду, 77% опитаних схвалюють відрубування п’ястків рук за крадіжку, 84% – смертну кару за перехід з ісламу до іншої віри. Лише 27% мусульман – громадян Єгипту називають себе прихильниками модернізації, а 59% – фундаменталістами. То якою буде влада в країні, обрана на основі чесних демократичних виборів? І чи зможуть єгипетські рокери після цього грати свою музику, а режисери знімати психологічні драми на соціально значущі теми?
Увага: соціологія свідчить
Тут варто згадати, що майже всі дотеперішні спроби впровадження в ісламських країнах демократії європейського зразка не мали позитивних результатів. Навіть у Туреччині, де, здавалося б, після масштабних модернізаційних реформ Ататюрка-Іненю ствердилася світська держава, послаблення під тиском Євросоюзу ролі армії – гаранта модернізації – віддало владу в руки хоча й поміркованих, але ісламістів, що призвело до зворотного руху процесів суспільно-політичного життя (включно із запровадженням такого виборчого законодавства, яке ледь не автоматично залишає при владі ісламістів, а багатьох виборців позбавляє парламентського представництва). Ба більше: з 2002 по 2010 роки, за даними згаданого вже центру Pew Research, кількість тих, хто констатує значну роль ісламу в політичному житті країни, зросла із 45% до 69% опитаних громадян-мусульман. І це при тому, що позитивно це оцінюють 45% опитаних, а ставляться до цього негативно 38%…
А водночас дані соціології та новітні революційні виступи засвідчують, що більшість населення арабських і загалом ісламських країн прагне демократії. Можливо, не дуже добре розуміючи, що це таке, але прагне.
Маємо парадокс, яких, утім, вистачало в новітній історії. Щоби спробувати знайти бодай теоретичне його вирішення, звернімося до інших даних опитування, проведеного в ісламських країнах півроку тому Pew Research При цьому Туреччину та Ліван, зважаючи на їхню специфіку, залишмо поза рамками цього розгляду (тому що, скажімо, знані у всьому світі ісламістські терористичні угруповання користуються прихильністю лише кількох відсотків турків, а водночас – 10% ліванських християн). А от у більш-менш «стандартній» ісламській країні кількість прихильників «Хезболли», «Хамасу» та «Аль-Каїди» коливається в межах від 55% до 30% опитаних. А це зайвий раз свідчить, кого демократично оберуть до парламентів цих держав у разі вільних виборів і хто потім встановить там «народну» владу за зразком вчиненого «Хамасом» у Секторі Газа із фізичним знищенням усіх реальних і потенційних опонентів. Ці дані корелюють із даними щодо суспільних настроїв у царині гендерної рівності, а це, як відомо, один із найголовніших показників розвиненості суспільства. Зауважу, що в опитуванні брали участь як чоловіки, так і жінки, при цьому їхні відповіді, зазначають соціологи, були вельми близькими. Отже, підтримують гендерну сегрегацію на робочому місці 85% пакистанців (і це при тому, що однією з найпопулярніших політичних діячок країни була Беназир Бхутто!), 54% єгиптян, 50% йорданців (і це попри ті зусилля із захисту прав жінок, які докладає народна улюблениця королева Ранія Аль-Абдулла!), 49% нігерійців, 38% індонезійців і лише 13% турків та 11% ліванців-мусульман. Так само і з побиттям камінням за подружню зраду – цю норму шаріату підтримують 16% турків та 23% ліванців (маємо ще одну підставу винести ці країни за дужки), але водночас 82% пакистанців та єгиптян (нагадую, опитували і чоловіків, і жінок, проте практика каменування стосується майже виключно жінок), 70% йорданців, 56% нігерійців і 42% індонезійців.
А як із релігійними свободами, без яких неможлива реальна демократія? Дуже просто. Знову за дужками опиняються Туреччина та Ліван, там фанатиків ісламу – по кілька відсотків. (Зайвий доказ того, що так звана флотилія миру була провокацією, вчиненою турецькими ісламістами та європейськими лівими ідіотами не так проти Ізраїлю, як проти підвалин буття Турецької Республіки; «Хезболла» ж у Лівані – це не органічно-місцевий, а зовнішній, ірансько-сирійський, можливо, і російський політичний проект.) А от в інших країнах кількість респондентів, котрі вважають, що люди, які змінили віру з ісламу на іншу, заслуговують на смертну кару, сягає в: Єгипті – 82%, Йорданії – 84%, Пакистані – 76%, Нігерії – 51%, Індонезії – 30% (не інакше, як вплив буддизму…). І яку демократію можна побудувати з такими настроями?
Це при тому, що в Пакистані лише 28% респондентів назвали себе фундаменталістами, в Індонезії – 33%, у Нігерії – 58%, у Єгипті – 59%, у Йорданії – 38%. Цікаво, що в Туреччині, Лівані, Індонезії та Нігерії кількість тих, хто вважає себе фундаменталістом, приблизно корелює із показниками, які змістовно розкривають це поняття (смертна кара за вихід з ісламу і ставлення до жінок). А от у Єгипті та Йорданії чимала кількість «модернізаторів» насправді дотримується радикально-ісламістських поглядів. Ба більше: скажімо, у тій самій Йорданії аж 69% опитаних вважають: демократія є найкращим з усіх способів урядування; таку саму думку мають 66% мусульман-нігерійців, 59% єгиптян, 65% нігерійців і 42% пакистанців; щоправда, противників демократії у цій країні лише 15% (а у Туреччині та Лівані прихильників демократії значно більше, ніж в Україні…). Крім того, дослідники зафіксували річ, притаманну не лише арабському світу: пряму пропорційність між рівнем освіти і ставленням до демократії (що вищий рівень освіченості – то вища оцінка демократії порівняно із іншими типами правління).
Шанс, яким варто скористатися
Отож ми знову повертаємося до «квадратури кола»: фактом є прагнення більшості країн арабського Сходу та всього мусульманського світу до демократії, водночас реалізація загального виборчого права (яке сьогодні, на думку політиків Заходу, є чи не головним серед демократичних засад) негайно призведе до встановлення тоталітарно-ісламістських режимів там, де до цього влада належала авторитарним правителям, де вдавалися до відповідних масових репресій до «відступників-мусульман» та проводилися терористичні акції проти «західних гяурів».
І все ж таки вихід, як на мене, є. Полягає він у запровадженні, умовно кажучи, «демократії 25 відсотків», коли всю повноту виборчих та інших політичних прав матимуть ті 20–30% населення тієї чи іншої країни (залежно від ситуації в ній), які не дотримуються фундаменталістських, тим більше, радикально-ісламістських (чи, якщо без політкоректних евфемізмів, відверто неонацистських) поглядів. Адже західна демократія далеко не завжди була такою майже неозорою, як сьогодні; була ціла система цензів, яка в історичній перспективі і дала можливість втілення повноцінної демократії. Так, в ультраліберальних Нідерландах 1800 року електорат включав усього 12% дорослого населення, на 1890 рік цей показник зріс до 27%, 1900 року – до 63%. Загальне виборче право для чоловіків тут було впроваджене лише 1917 року, для жінок – 1919 року. У Британії виборці 1830 року становили лише 4% дорослого населення, у Франції – менш ніж 2%. Лише у першій чверті ХХ століття загальне виборче право стало надбанням більшості країн Заходу. Жінки вперше одержали виборчі права 1893 року у Новій Зеландії, а у Європі – 1906-го у Фінляндії. Скажімо, у США тривалий час виборче право майже по всій країні мали лише платники податків; громадяни з середніми та низькими статками мали вибір – платити податки і бути повноправними учасниками політичного життя – або ж мати дещо вищий рівень життя, але за рахунок відмови від участі у вирішенні державних проблем; цей ценз був скасований тільки 1964-го. Як справедливо зауважував ще Олександр Герцен, не можна звільнити людину ззовні більше, ніж вона вільна зсередині…
Яким має бути конкретний механізм забезпечення «демократії 25 відсотків» – це інша тема; зрозуміло лише, що йдеться про речі непрості і не надто популярні в арабської «вулиці», бо ж абсолютна більшість її так і не отримає важелів влади. Головне тут – створити механізми ротації владних еліт і вільного обміну ідеями, чого немає в авторитарних системах, а на додачу – загальний правопорядок, бодай мінімальний добробут для мас та нижчий, ніж зараз, рівень корумпованості низових владних структур. Це відкриє шлях поступових й ефективних реформ, які в врешті-решт (утім, нескоро) ствердять основи реальної демократії в ісламському світі.