Фотовиставка «У пошуках Лєніна» (неофіційна назва – «Український лєнінопад») відкрилася у київський галереї «Триптих» у рамках 15-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Автори фотопроекту – французький журналіст Себастьєн Ґобер та шведський фотограф-документаліст Нільс Акерманн. Півтора роки вони знімали падіння ідола по містах і містечках України – адже наказ Міністерства культури № 200, виданий у 2016 році, позбавив статусу «культурної спадщини» усі пам’ятки радянської доби. На них чекав безжальний демонтаж (по факту, він почався ще до появи цього наказу, під час Революції Гідності), і в 2017 році на Вінничині впав останній «вождь пролетаріату».
«Я в мистецтві не сильний, – писав свого часу Володимир Ілліч. – Мистецтво для мене, це… щось на кшталт інтелектуальної сліпої кишки, і, коли його пропагандну роль, необхідну нам, буде зіграно, ми його – дзик! Виріжемо. За непотрібністю».
Історія посміялася з Лєніна, розставивши все по своїх місцях: тепер його образ перетворився на арт-об’єкт, точніше, цілу їх низку, а «вирізають за непотрібністю» не мистецтво, а, власне, його, Лєніна, монументи.
На презентації гамірно, серед гостей – багато іноземців. Зі стін споглядають скинуті з п’єдесталу – як у прямому, так і в переносному сенсах – ідоли. Деякі лежать на землі, поїдені корозією, деякі – вкриваються пилом у коморах і в закапелках музеїв. Фото виразні й настроєві, кожне з них тягне за собою, фактично, цілий сюжет. Від харківського Лєніна лишився сам лише ніс, а «вождь» у місті Шабо вкритий позолотою та… наполовину обрізаний невідомими, але дуже впертими активістами.
Автори проекту багато жартують і позують перед камерами на фоні своїх робіт. «Як там робили піонери?.. Так?.. – запитують вони, і прикладають долоню до скроні. – Ні-ні, не фоткайте, це ж компромат!» – регочуть.
Читайте також: Фестиваль Dokudays UA: інклюзивність, війна, екзистенція
«Я жив тут тривалий час, – розповідає Себастьєн Ґобер. – Ми пройшли увесь Майдан, Крим, Донбас і декомунізацію, і «лєнінопад», звісно. Ми з Нільсом разом прийшли до розуміння, що Лєніну властиво було бути повсюди в Україні. Але почався «лєнінопад», і вони зникли, тепер жодного не лишилося…»
«Оскільки я молодий, я був зачарований іконографією радянської пропаганди, особливо, коли пропаганда зазнавала краху, – признається Нільс Акерманн. – Я був на місці подій, коли Лєнін упав на Бессарабці під час днів Майдану. І я бачив усю енергію цих людей, які били щосили скульптуру. Це трохи нагадувало Берлінський мур, знаєте?.. Були люди з величезними молотками… Але Берлінський мур – він був фізичною перешкодою. Лєнін… його, мені здається, люди потребували зруйнувати з певних інших причин, це інший символ! І що мене зацікавило: неможливо було зруйнувати все, це було дуже важко, але наступного дня там не залишилося нічого! Ну, щось може залишилося, ці рештки виглядали огидно… ми з Себастьяном хотіли зазнімкувати те, що від нього залишилося, і почали його шукати. Як бачите, його тут немає, бо ми не змогли його сфотографувати. Ці рештки викрали, ми знайшли того, хто це зробив, ми знали, де вони зберігаються, але ми мали отримати дозвіл від хлопців, що викрали його. Ми звернулися до них, вони знали про наш проект. Але вони побоялися дозволити нам фотографувати цього Лєніна».
Хлопці їздили по всій країні, знімкували порожні п’єдестали, розтрощені монументи, або ж погруддя десь на складах і в коморах. Серед експонатів «колекції» – двохметровий бюст, що, свого часу стояв перед входом на Чорнобильску АЕС. «Ми побачили його фотку в інстаграмі й зрозуміли, що він нам потрібен, ми маємо його сфотографувати! – згадує Себастьєн. – І ми поїхали. Ми пробивали багато дозволів – це був довгий-довгий процес…» Попри неабиякі ризики, істотного рівня радіації бюст не має.
Читайте також: У Бахмуті стартував всеукраїнський тур Фестивалю документального кіно
Про падіння деяких лєнінів журналістам повідомляли друзі, про деякі вони дізнавалися зі ЗМІ або ж із соціальних мереж. У процесі пошуків та зйомок спілкувалися з людьми, фіксували їхнє ставлення до декомунізації у такий спосіб.
«Те, що кажуть про це люди, ви можете бачити на цих знімках, – коментує Ґобер. – Цей Лєнін – частина музею. Його поставили зверху на двері, тому що він металевий, і вони не хочуть, щоб його вкрали. Це – одна частина України. Цей Лєнін виглядає, немов убитий, валяється, і ніхто цим не переймається. Це зруйнований Лєнін, це ніс Лєніна, котрий стояв в центрі Харкова – другого за величиною міста України, і він був справді зруйнований, тотально! Потім він зник. Золотий Лєнін – з нього була зрізана половина націоналістами. Чорнобильський зберігається як пам'ять – ви бачите, тут уже видно цілу палітру реакцій! Фактично, що ми дослідили у цьому проекті – декомунізація не є єдинодушною, і досі лишається дуже багато питань, дуже багато різних реакцій. І це, мені здається, є однією з характерних рис українського публічного дискурсу».
«Я можу сказати, що існує 42 мільйони версії декомунізації, – додає Нільс Акерманн. – Є такі, як В’ятрович, які кажуть, що Лєнін був вбивцею, він знищив тисячі українців, і звісно, він має зникнути, і ніщо про нього не повинно нагадувати, не треба прославляти такого вбивцю. Це одна потужна точка зору. І в певному сенсі, це вірно. Є інша категорія людей, скажімо, в Шабо, де цей золотий Лєнін, вони повертаються подумки у часи, коли монумент був сяючий, чистий, це були радянські часи, коли діти залишалися у селах, коли всі мали роботу… Зараз молодь не може знайти доброї роботи в Одесі, або в інших містах. Вони не заробляють собі на життя. Дороги поламані. Люди ностальгують за часами, коли речі були комфортнішими для них. І є ще група людей, яка каже: «Так, біля цього монументу у мене стався мій перший поцілунок, зараз тут немає нічого!»
Вивчаючи суспільне бачення українців щодо знищення радянської символіки, самі журналісти тримаються нейтралітету і відмовляються давати свою оцінку подіям декомунізації. «Весь цей проект базується на нейтральності – моїй і Нільса, – коментує Себастьєн. – Фактично, ми іноземці – я француз, він швед, і ми не хочемо розповідати українцям, що вони мають робити з їхнім минулим, із їхнім спадком тоталітаризму. Фактично, що ми хотіли показати в цьому проекті – складність процесу декмунізації, всього процесу «лєнінопаду», всього процесу перейменування вулиць, процесу знищення ідеалів і створення нових – це все не відбувається за спільною згодою, це все привід для дискусій українців, і вони мають розмаїття реакцій на це, проявляють надзвичайну винахідливість і звісно, почуття гумору, легендарне українське почуття гумору».
Читайте також: Фільм «Міф»: відлуння неіснуючого голосу
«Це не моє минуле, я не маю права коментувати цього, моїх батьків або ж бабусю з дідусем не депортували за те, що вони зробили щось не так, – додає Нільс. – Це не моя країна, не моя війна, не мої брати гинуть на Донбасі, тому моя думка не має тут жодного значення. Мені цікавіше зрозуміти, що українці думають з приводу того, що відбувається. Якщо вони вважають, що прибирання монументів – це щось, у чому є сенс, що це щось, що допомагає приймати рішення, що допомагає подолати розкол у суспільстві, або ж навпаки, деякі вважають, що це поглиблює розкол… я не знаю, я думаю, що існує багато відповідей, які протилежні і вірні водночас»!
Хай так що, але факт лишається фактом: той, хто свого часу посилав на смерть, той, на кого молилися мільйони (і моляться досі – адже мумія Володимира Ілліча і досі лежить у центрі російської столиці!), став частиною перформенсу, об’єктом іронії та креативу. Автори проекту «У пошуках Лєніна» згадують також роботу сучасного художника Олександра Мілова, котрий майстерно трансформував одеського Ілліча у… головного негативного персонажа «Зоряних воєн» Дарта Вейдера. Також вони згадують режисера-документаліста Леоніда Кантера, що на своєму мистецькому хуторі Обирок створив інсталяцію зі списаних бюстів Лєніна. «Природа зрештою перемогла диктатора! – говорить Ґобер. – Це також дуже-дуже цікавий підхід!»
«І це чудовий філософський підхід! – погоджується з ним його колега. – І що мені подобається в Україні – це те, що у вас існує безліч цих точок зору, і навіть більше, і вони всі вірні! Тобто, неможна говорити про те, що котрась із них помилкова. Деякі надто екстремальні, деякі – дещо наївні, але всі вони виправдані. І це, власне, те, що ми хотіли показати, це саме те, чому ми стоїмо трохи позаду, ми не висловлюємо своєї позиції».
Читайте також: «Війна химер»: Правда, яку ніхто не розповість
Світлини з проекту «У пошуках Лєніна» неодноразово публікувалися у різних медіа, а також лягли в основу однойменної книжки. Проект став можливим за підтримки Посольства Швейцарії в Україні та Днів Франкфонії в Україні 2018.
Фактично, проект резюмує попередню епоху, з якою український соціум намагається розірвати стосунки. Порожні п’єдестали на фото нагадують неоригінальну, проте вічно актуальну формулу «Не створити собі кумира». Та водночас мимоволі викликають питання: а як будуть переосмислені події сьогодення 30 років по тому? Хочеться вірити, що перетворення на мистецький проект – це те, що неминуче чекає на всіх диктаторів. Хоча жертв цієї диктатури, ясна річ, це не поверне…
Фотогалерея: Фотовиставка «У пошуках Лєніна». Український лєнінопад