По-перше, й найголовніше, – це гіркий досвід колоніальної залежності. Латинська Америка вже проходила те, що має зробити нині Україна, і нам варто було б якнайприскіпливіше вивчити гіркі уроки цих країн.
На початку ХІХ століття країнами Південної Америки прокотилася хвиля революцій на чолі з Симоном Боліваром – лідером боротьби за незалежність від Іспанії. Характерно те, що ці так звані війни за незалежність проводили ті самі іспанці-завойовники. При цьому корінне населення фактично до цих воєн причетним не було, а після здобуття незалежності від іспанської корони вони опинилися поза державотворчими процесами. Два десятки років тому Україна теж оголосила незалежність від російської метрополії, але корінне населення – українці – так і залишилися за бортом державного корабля. Як і в тому, так і в нашому випадку, зміни еліти не відбулося. Латинській Америці знадобилося ще 200 років, щоб оговтатися від тяжкого колоніального забуття.
По-друге, причини війн за незалежність. Навіщо самі іспанці вели війну проти своєї ж країни? Відповідь полягає в банальних меркантильних інтересах. Дешева праця рабів, насамперед індіанців, давала величезні прибутки з плантацій, тому в один прекрасний момент правителі вирішили, що віддавати частину своїх багацтв іспанській монархії невигідно. Відтак правляча еліта вдалася до загравання з нижчими верствами населення, обіцяючи їм свободу і всілякі соціальні блага після отримання незалежності. Дарма, що, досягнувши мети, всі обіцянки щасливого майбутнього для індіанців забулися.
Нинішні керманичі України теж застосовують ті самі методи, щоб здобути прихильність зубожілих верств населення: незалежність начебто є, нехай і формально, а от щоразу обіцяти соціальні реформи – дуже вдалий трюк, і як бачимо, геть не новий в історії.
По-третє, вражає також подібність постколоніального життя. Нащадки колоністів залишилися при владі. При цьому всіляко заборонялися місцеві мови, символи, знищувалися і грабувалися колишні індіанські країни. Корінні мешканці не мали змоги отримати добру освіту, їм нав’язували іспанську, а про якусь, висловлюючись сучасною мовою, кар’єру індіанцям годі було і мріяти. Нічого не нагадує?
І лише 200 років після отримання незалежності країни Південної Америки починають потроху відроджувати свою стародавню культуру. Нещодавно було переглянуто офіційну історію, писану завойовниками, і вже сучасні діти вивчають у школі, що Америку ніхто не відкривав, що, мовляв, є відомості, що вікінги ще за 500 років до Колумба плавали до Америки, що фактично розбійники і пірати грабуючи, вдаючись до насильства і шахрайства знищили величні культури інків (нині Перу, Чилі, Болівія, Еквадор, частково Аргентина ), майя (сучасні Гватемала, Гондурас, частково Сальвадор і Центральна Мексика), ацтеків (Мексика, частково Гватемала), а місцевих мешканців перетворили на рабів і намагалися всіляко упослідити їхній духовний спадок.
Вочевидь, що нині відбувається переосмислення минулого країн Південної Америки на різних рівнях. Скажімо, в Боготі, столиці Колумбії, знесено голову Амеріго Веспуччі. Ніхто на це арештами, як, приміром, у нас на знесення голови Сталіну, не відреагував. Стоїть собі і далі монумент із понівеченою головою. Натомість зрозуміло, як населення ставиться до своїх «відкривачів» або «асвабадітєлєй». В місті Куско 1991 року (приблизно за 500 років після вторгнення іспанців) встановили пам’ятник останньому імператору інків, а в регіональному музеї є прекрасна експозиція під назвою «500 років поневолення: історія опору». Охочі можуть дізнатися (для туристів написи зроблені англійською), як було знищено еліту інків, як четвертовано останнього правителя імперії, як заборонялася мова кечуа, як місцеве населення потай малювало на горщиках і мисочках свої давні символи і як дітям пошепки переказувалася правдива історія, як було зруйновано храми і святилища інків, а натомість встановлювалися місіонерами церкви (до речі, комуністи теж любили з наших церков клуби робити або склади). В Мексиці в ресторанах вже всі меню подаються двома мовами – іспанською та науатль – або виключно останньою. В Перу більшість вулиць мають індіанські назви, а в селах можна почути мову інків.
Звісно, в латиноамериканських країнах є свої проблеми. Це та сама корупція, лише не така масштабна, як в Україні (бо, скажімо, у них немає пожежної інспекції, азаровщини і удержавленого рекета), і наркоторгівля, і проблема здобуття освіти індіанцями, і подолання межі між заможними нащадками іспанців, котрі збагатилися за рахунок грабунку корінного населення, та бідними аборигенами.
Хотілося б, щоб Україна не наступала на ті самі граблі, які вже били по лобі інші країни. Те, що переживаємо нині ми, українці, вже було колись з іншими. Що швидше ми розпрощаємося з нашим колоніальним минулим, то швидше заживемо в заможній державі. А почати слід із того, що зізнатися собі, що ми, на жаль, колишня колонія, а нами керують ставленики метрополії.