Достатньо кинути погляд на власні долоні, як одразу ж в уяві постануть зовсім ранні дитячі спроби впоратися з обрахунками за допомогою нехитрого загинання десяти пальців на руках. Годі згадувати скільки одразу виникає символічних паралелей із десяткою, щонайменше в історії математики.
Узяти хоча б усім відому трикутну фігуру у формі піраміди (тетраксис), яка складається саме з десяти точок, розташованих у чотири ряди згори донизу. А в кожному ряді відповідно одна, дві, три і чотири точки. Якщо позначити їх цифрами, то їхня загальна сума якраз і дорівнюватиме десяти (декада). Поокремо вони представлені такими складовими, як монада (єдність), діада (сполучення протилежного), тріада (гармонія непарності) й, нарешті, тетрада (а це вже цілий космос, утворений із чотирьох елементів: земля, вода, повітря та вогонь). Піфагорійці просто обожнювали цю фігуру, до речі, у прямому сенсі цього слова, промовляючи молитви та клятви до священних чисел.
Читайте також: Гармонія симетрій
Чи ж не з цієї причини й людство, принаймні в близьких нам культурах, звикло у своєму відліку часу оперувати декадами (десятиліттями)? Нехай це буде й натягнуто, але перші десять років свого життя дехто схильний іронічно називати маленьким ювілеєм. Згадаймо на додачу: ще не так давно навіть повна шкільна освіта окреслювалася десятирічкою. Але звичка відміряти час десятками, зрештою, зручна, особливо коли ми говоримо про десятиліття, що рік за роком складаються у віки. Поглянувши на ХХ століття, із якого ми майже непомітно перекочували в нинішнє, самочинно та легко спливають досить показові асоціації. Тому не дивно, що десятиріччя стають маленькими маркерами епохи. Це відтинки часу, коли особисте життя, дорослішання, становлення, звершення тощо поступово співвідноситься з тим, чого вдалося чи не вийшло досягти або що несподівано випало пережити. Безперечно, найчастіше говориться про шістдесятників, але нерідко й про зміну моди, а також про трансформацію музичних стилів, технологічні зрушення, що набувають специфічних рис, проходячи крізь десятиліття. Якщо п’ятирічка в масштабах сучасних реалій співмірна хіба що з частотою виборів, то з огляду на десятиріччя можна робити порівняння й висновки про здобутки, втрати та досвід щонайменше двох типів влади, якщо, звісно, вона змінюється. А в нас останнім часом так і є. Трапляється, що десятьма роками вимірюється й покоління. І тоді ми кажемо про генерації, які пережили, скажімо, голод, тоталітарні режими, окупації, техногенні катастрофи, розпади імперій, хаос перехідного періоду між «(недо)розвиненим соціалізмом» і «диким капіталізмом».
Ми незчулися, як уже друга декада нового століття добігає кінця. Це був час, побачений і почутий у відгомоні перетворень, перехоплених від попередніх двох десятиліть. Мається на увазі передовсім неухильний намір відірватися від радянської імперії, спроба, позначена кількома революційними підйомами, що не раз збирали мільйонні майдани. От тільки теперішнє десятиліття далося взнаки вже не яскраво-карнавальною ходою проти комуністичної та посткомуністичної номенклатури, а відчуттям реального запаху крові спочатку під час розстрілу Небесної сотні, а потім і через загибель багатьох тисяч воїнів і мирних жителів на українському Сході від обіймів «русского мира». Ось таке воно десятиліття, у якому досі тривають суперечки про злочинну владу, точаться розмови про зраду та перемогу, корупційні скандали, реформи, лунають не лише голосні зойки, ремствування і розчарування, пов’язані з нескоординованими політичними рішеннями, а й слова готовності гуртуватися чи волонтерити.
Читайте також: Згущення Тіні
Ми почали знову усвідомлювати ціну незалежності, коли вперше за тривалий період втратили громадян і території. Це було десятиліття реальних загроз, от тільки наші недруги вдають, ніби ми потерпаємо виключно самі від себе. Тому мені зовсім не до вподоби, коли нашому часу раз по раз хочуть нав’язати ярлики демодернізації, трайбалізму або силкуються допасувати схожі терміни. Це підспівування тезам про недолугість «аборигенів», які буцімто не знають справжнього прогресу. Врешті-решт, це заперечення еволюційного процесу, який непомітний бодай і для найдопитливішого ока. Нехай у нас є помилки, можливо, подекуди вони навіть прикрі, проте на них ніяк не звести спекулятивні тези про країну-невдаху.
Водночас забігати наперед і робити якісь прогнози на майбутнє десятиліття — справа геть невдячна. Тим і цікаве прийдешнє, що дає змогу не лише дивуватися, а й шукати подібне в минулому. Вочевидь, нікому не хотілося б повторення сценаріїв сторічної давності з усіма недооцінками ворога та внутрішньою безпорадністю. А це означає, що «наші нові двадцяті» мають щонайменше не розчарувати, щоб через десятиліття ми могли ще гарячіше посперечатися щодо нових імен у науці та культурі, а українську політику у світі не розглядали як чинник нестабільності й досадної злиденності.