«Wir erleben eine Zeitenwende. Und das bedeutet: Die Welt danach ist nicht mehr dieselbe wie die Welt davor» («Нині ми переживаємо переломний момент. Це означає, що світ після цього вже не буде таким, як раніше». — Пер.), — сказав, виступаючи перед Бундестагом, канцлер ФРН Олаф Шольц. Це було 27 лютого 2022 року, на третій день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. А ще через три дні ми побачили у фейсбуці допис: «Маю честь брати участь у визвольній боротьбі української нації від московського окупанта» — і фотографію великим планом: автомат Калашнікова й пара тактичних рукавиць на землі. Цей допис написав наш колишній колега Олександр Жилінський, який пішов на війну. Але починати розповідь про Олександра з відсилки до Zeitenwende — це помилка.
Жилінський працював в «Українському тижні» 11 років. Він звільнився в лютому 2021-го. «Рівно за рік до початку війни», — написали б у більшості світових медіа. «До початку російсько-українського конфлікту», — написали б пресслужби міжнародних гуманітарних організацій, які виступають за все хороше й проти всього поганого. Жодне із цих формулювань не підходить для історії Олександра.
За освітою юрист, працював у нашому виданні маркетологом, але планував опанувати й журналістський фах. Так написано в інформаційній довідці про Жилінського, яку підготували для виставки фото воїнів полку «Азов». Її надіслала в месенджері його сестра Наталія перед нашою зустріччю. Текст довідки починається з позивного Олександра та двох дат: 04.10.1988 — 15.05.2022. Перша — день народження. Стосовно другої певності досі немає.
Він виріс і жив на західній околиці Києва — Південній Борщагівці. Це типовий робітничий район, забудований у 1970–1980-х рядами однакових багатоповерхівок. Але Олександр любив і своє місто, і свій район. Про це свідчить навіть його армійський позивний, з якого починається згадана довідка, — «Киян».
Читайте також: Андрій Кривцов: «Було кілька випадків, коли людину вважали загиблою, але вона повернулася з полону»
Не скажеш, що хтось із теперішньої редакції «Українського тижня» тісно спілкувався з Олександром. Ми були просто колегами, які працювали в різних відділах. З розмови з його сестрою Наталією дізналися багато несподіваного. Та й сама вона каже, що торік особистість Олександра відкрилася для неї з іншого боку. «Я старша за нього на дев’ять років і, по суті, допомагала батькам з вихованням. Але за минулий рік я здивувалася, наскільки багато про нього не знала», — каже Наталія. Вона розповідає, як торік її та Олександра матері почали телефонувати часто незнайомі люди й дякувати за сина. «Виявилося, що він дуже багато витрачав на благодійність, але не розповідав про це. Допомагав сім’ям у скруті», — розповідає жінка. Вона довго й захоплено переповідає нам про численних друзів Олександра, про те, як він намагався розв’язувати чужі проблеми — часто на шкоду собі.
Пристрастю Олександра, про яку сестра знала, був спорт. Майже щодня по буднях після роботи він боксував. Також бігав. Хоча так було не завжди. Він з дитинства мав певні проблеми зі здоров’ям, і мати, оберігаючи хлопця від фізичних навантажень, відправила його вчитися гри на гітарі. «Відверто кажучи, коли він ішов в армію, я сподівалася, що лікарі виявлять якісь проблеми — не критичні, але такі, що не дозволять йому служити», — продовжує Наталія.
Однак Олександр пішов служити в полк «Азов». У світових медіа цей підрозділ часто демонізують, але в Україні він відомий передусім високою дисципліною та серйозним підходом до підготовки. «Ми благали його не йти в армію, — розповідає Наталія. — Я казала, що мама хворіє і їй стане тяжче. Але він відповів: “Ти не розумієш. Я не пішов на війну 2014-го й весь цей час себе картаю за це. Я мав іти захищати свою країну ще тоді”. Так я зрозуміла, що нічого не вдію».
Ще 2014-го Олександр повісив у своїй квартирі два прапори: червоно-чорний — символ українського національно-визвольного руху минулого століття (теж, до речі, демонізований) — і синьо-жовтий — державний. Почав купувати книжки на історичну та військову тематики. «Також придбав спорядження, щоб іти до війська тоді… — Наталія затинається, — коли почалася війна, 2014-го». Але тоді в армію Олександр так і не пішов. Зачекати його переконали дівчина, а ще хвороба матері. «Тоді його вдалося перебороти. Але зараз, знаючи історії багатьох азовців, я розумію, що переборювати не можна. Це їхній вибір», — каже сестра.
Олександр завершив виснажливий курс молодого бійця серед десяти найкращих — і це в 33 роки. Що ж до дисципліни, він вирізнявся нею завжди: підтримував удома абсолютний порядок, записував у блокнот перелік справ, педантично виконував робочі завдання. Завдяки цьому, а також завдяки юридичній освіті й великому досвіду менеджерської роботи Жилінському запропонували посаду при штабі «Азову». Він відмовився. Сказав, що прийшов до армії не для того, щоб сидіти в кабінеті. Олександр прагнув захищати свою країну й навіть встиг побувати на бойових завданнях ще до повномасштабного вторгнення Росії.
Це перша причина, чому починати розповідь про Олександра з відсилки до Zeitenwende неправильно. Поворотний момент його історії, а також історії України стався не 2022 року, а на вісім років раніше. Ми, як українські журналісти, провалили завдання пояснити світові нібито простий факт, що війна почалася саме в березні 2014 року.
І що це була саме російсько-українська війна, а не «внутрішній конфлікт» за участі «урядових сил» і «russia-backed separatists». Ми провалили завдання пояснити екзистенційні причини цієї війни, а отже, і те, що «конфлікт» не може бути залагоджений шляхом простого «компромісу», віднайденого за столом переговорів у Мінську. Добре, що розуміння все ж таки прийшло. І набагато більше за журналістів для цього зробили інші люди — такі, як Олександр.
Мабуть, ви вже здогадалися, яке продовження цієї історії. Олександр Жилінський у складі полку «Азов» разом із низкою інших українських військових формувань на початку 2022-го року опинився в Маріуполі. У березні місто оточили російські війська. Почалася понад 80-денна битва.
Розповідаючи про брата, Наталія часто збивається між словами «був» і «є». Вона старається казати «є». Так історія Олександра потрохи стає історією його родини, яка далі живе в Києві. «Ви не уявляєте, скільки разів за цей рік я отримувала інформацію, що він живий, а потім — що ні», — каже Наталія.
Під час оборони Маріуполя Олександр проявив себе так, як прагнув. Не відмовлявся від завдань. Не скаржився на труднощі життя в оточеному місті. Періодично надсилав рідним повідомлення в месенджер: «Я вас дуже люблю і ціную». Тільки так Наталія здогадувалася, що попереду в нього бойовий вихід. Тоді лишалося чекати, коли він напише наступного разу. «Він сварився, коли я писала, що (поки він на війні. — Ред.) ми “не живемо, а існуємо”. Казав, що це його вибір — захищати країну. І він робить це саме для того, щоб ми жили», — каже Наталія і додає, що аж чула його крик, читаючи ці рядки.
Читайте також: Максим Левченко: Коли висадилися в Маріуполі, хлопці сказали: «Ласкаво просимо на війну»
«14 травня він не мав іти на завдання. Тоді вже ходили чутки про вихід гарнізону. Але він і ще двоє воїнів погодилися», — продовжує Наталія. Того дня о 14:16 Олександр написав: «Люблю і обіймаю. Не хвилюйтеся, якщо не буду виходити на зв’язок якийсь час. Буде час — напишу». Наталія спитала, чи щось сталося. Він відповів, що просто буде на позиціях без зв’язку.
16 травня командування в Києві віддало наказ командирам на «Азовсталі»: зберегти життя особового складу. Він означав вихід з Азовсталі й полон. Того ж дня увечері розпочалася евакуація гарнізону. Наталія та інші родичі лише приблизно знають, що відбулося з Олександром у проміжку між двома датами.
Олександр до військової служби й під час оборони Маріуполя
Після Маріуполя
Коли в медіа почали виходити сюжети про вихід гарнізону з «Азовсталі», Наталія дивилася кожне відео, але не побачила знайомого обличчя. Так само вдивлялись у кадри відеозйомки й фотографії інші члени родини та друзі Олександра. Тоді жінка мало знала про структуру Сил оборони. Вона не знала, що «Азов» — у підпорядкуванні Нацгвардії, а не ЗСУ. Що Нацгвардія — частина українського МВС, а не Міноборони. Тепер вона знає все це в деталях, навіть більше.
20 травня двоюрідна сестра Олександра знайшла телефон його військової частини. На номер просили не дзвонити, а тільки писати в месенджері. Наступного дня вона передала номер Наталії. Це було близько опівночі, але жінка написала. Майже відразу абонент передзвонив і сказав: «Олександр загинув». Наталія почала заперечувати, адже ще 14 травня той був на зв’язку. «Вибачте, але це та інформація, яку ми отримали з “Азовсталі”, — відповів співрозмовник. Усю ніч вона не спала, а на ранок треба було вертатися до Києва із села, де вони з родиною тоді перебували. 22 травня вдалося зв’язатися з патронатною службою «Азова». Там фактично повторили інформацію про загибель Олександра.
Проте вже за кілька днів усе змінилося кардинально. У Національному інформаційному бюро — службі, що її сторони, які воюють, створюють за умовами Женевської конвенції — повідомили, що Олександр живий і вийшов з «Азовсталі».
Усім родичам, які не мали точних відомостей про близьких військових, рекомендували написати заяви в поліцію. У червні Наталія з матір’ю це зробили. Також матір Олександра 13 червня дала зразки ДНК. Слідчий вислухав історію родини, запитав про специфічні позначки на тілі. У Жилінського було два татуювання. Слідчий сказав, що людини з такими немає серед загиблих.
Читайте також: Будні бійця на фронті. Обстріл з комфортом
За кілька днів Наталія почала отримувати багато повідомлень від невідомого абонента в месенджері. Вона не особливо звертала уваги на це, думаючи, що її турбують з робочими питаннями. Але згодом побачила, що серед повідомлень є фото татуювань. Вона відкрила повідомлення й побачила запитання: «Це татуювання вашого брата?».
Це не були татуювання Олександра. Наталія зателефонувала абоненту й почала питати, звідки він узяв її номер і чому взагалі вирішив, що це її брат. Співрозмовник сказав, що на загиблому бійці була бирка з іменем Жилінського. Датою смерті вказали 15 травня.
«Ця бирка завдала ще більшого болю. Ми розуміли, що могли статися помилки. Але якщо бирка є, значить, було й тіло. З іншого боку, могли переплутати з іншим загиблим бійцем. Усі у травні вже були виснажені», — промовляє Наталія, і відчутно, наскільки тяжко даються їй ці слова.
Відтоді родина так і не отримала точної відповіді, живий Олександр чи загинув. Близькі військових, які досі не повернулися, мають особисті кабінети на сайті Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими — органу при українському уряді, який створили для узгодження роботи різних установ, щоб повернути полонених. В особистому кабінеті міститься наявна інформація про розшукуваного бійця. Станом на середину серпня 2023-го Олександр мав статус полоненого. «І дай боже, щоб так і було», — додає жінка.
Частину інформації вдалося встановити завдяки побратимам, яких пізніше звільнили з полону. Відомо, що Жилінський зазнав поранення під час того останнього бойового виходу 14 травня. Лікарі з «Азовсталі» кажуть, що одна з останніх операцій була тяжкою. Вони не знають ані імен, ані позивних тих, кого оперували. Але деталі поранення пам’ятають: уламок влучив під бронежилет та уразив печінку й селезінку. Живого Жилінського після операції перенесли в «залізяку» — імпровізований госпіталь під землею, фотографії з якого торік побачили весь світ. Наступного ранку, 15 травня, один з бійців повідомив командиру, що серце Кияна зупинилося. Боєць, який засвідчив це, уже не зможе підтвердити сказане. Він загинув пізніше під час масового вбивства полонених в Оленівці на Донеччині, де росіяни утримували частину маріупольського гарнізону.
Історія Олександра, Наталії та їхньої родини не завершена. Невідомо, чи передали Україні всі тіла загиблих захисників Маріуполя. Знаємо, що станом на кінець липня понад 600 «азовців» досі перебували в полоні, але до них немає доступу. Не завершені тисячі інших схожих історій, як і сама війна.
Журналістика й війна
Що ж стосується української журналістики, вона несе на собі відбиток війни — і чимдалі, тим він стає глибший. За даними українського Інституту масової інформації, з 24 лютого 2022 року загинули 65 українських медійників (уже після написання цього тексту їх стало 66. — Ред.). Лише 10 із них загинули під час виконання редакційного завдання. Решта — це ті, хто залишили професію, щоб приєднатися до війська*. Олександр Жилінський — не єдиний з команди «Українського тижня», хто пішов на війну. Перевдягнулися у військову форму загалом вісім наших колег, а команда видання ніколи не була великою.
Читайте також: «Мене били, порізали ножем. Але це ніщо, як порівняти з тим, що проходили українці», — британець про російський полон
Чи можемо ми як журналісти дистанціюватися від цих людей настільки, щоб залишитися неупередженими? Заледве. Часом це дає привід для закидів, що українська журналістика надто занурена у війну, щоб бачити «об’єктивну картину». Але маємо зустрічне запитання до наших західних колег: а де саме пролягає межа між дистанціюванням заради об’єктивності й ескапізмом? Якщо відстань до об’єкта спостереження замала, його важко роздивитися цілком. Але якщо вона завелика, обриси об’єкта починають розмиватися, а важливі деталі стають невидимими.
Але саме в деталях часом криється суть подій. 2008 року, коли Росія напала на Грузію, наш журнал вийшов з обкладинкою, на якій було написано: «Наступною буде Україна». Читачі сприйняли це неоднозначно. Дехто звинувачував нас у панікерстві чи спробах зробити хайп на трагічних подіях. За шість років, після анексії Криму й російського вторгнення на Донбас, цю обкладинку стали називати пророчою.
Протягом наступних восьми років ми стали ще більше писати про російську загрозу, про імперську сутність Росії, про нагальну потребу деколонізації та розбудови збройних сил. Усі ці теми потрапили в мейнстрим уже 2022 року — не лише в Україні, а й у світі. Проблема в тому, що розуміння прийшло тоді, коли вже було запізно.
Звичайно, в історичному масштабі ситуація для України склалася далеко не найгіршим чином. Минулого століття наші спроби здобути незалежність були приречені: ані Українська Народна Республіка, ані держава Гетьмана Павла Скоропадського не змогли встояти перед натиском більшовицької Росії. Нині наші шанси зберегтись як держава й нація набагато вищі — як ще ніколи в нашій історії. Але війна вже триває. Це значить, що тисячі таких молодих чоловіків і жінок, як Олександр Жилінський, уже не здійснять своїх мрій. Наприклад, не стануть журналістами, не стануть батьками.
Поки пишуться ці рядки, лічильник смертей не зупиняється ані на мить. І це плата за наше колективне небажання бачити деталі. Пан Шольц абсолютно мав рацію, що нині ми живемо в часи Zeitenwende. Проте рух до катастрофи почався не 2022 року й навіть не 2014-го, хоча для України війна почалася саме тоді. Та й навіть напад на Грузію став лише черговим епізодом агресії. До того були Абхазія, Придністров’я, Чечня. Реальність посилала сигнали — питання було в бажанні їх зчитувати й брати до уваги.
Будь-яка війна є трагедією. Ми, українці, останні, кому треба доводити істинність цієї максими. Але ми також знаємо, що неможливо просто «зупинити війну». Зупинити можна або жертву, або агресора. І тут вибір залежить не тільки від українського суспільства й офіційного Києва, а й від наших партнерів і союзників на Заході та за його межами. На жаль, сьогодні ми маємо всі підстави сумніватися, що в столицях провідних держав світу вибір зроблено. Це все ж дає надію, але одночасно й нам, й «іншій стороні конфлікту», яка все ще сподівається якщо не досягти програми максимум, то принаймні уникнути розплати за злочини й підготуватися до наступної спроби.
Цей текст вперше опублікували німецькою в газеті Welt am Sonntag
*або цивільні, які загинули у себе вдома від масштабних обстрілів українських міст