Напевне, я належала до тієї частини луганчан, кому ніякі зміни були абсолютно не потрібні. Зрозуміти, де чорне й де біле, відразу виявилося складно. Думки людей розділилися на три умовні позиції: «ополченці» — герої, «ополченці» захопили місто й усе зіпсували» та «мені байдуже, тільки припиніть постійно говорити про політику». Принаймні в моєму великому жіночому колективі говорили саме так. Перша група поривалася здавати кров і збирати харчі й гроші для тих, хто мітингував біля приміщення СБУ. Другі з піною в роті сперечалися з першими й на знак підтримки викладали фотографії українського прапора на робочому столі своїх комп’ютерів і знову дискутували з першими до хрипоти… А треті відсікали світ навколо навушниками й робили якомога гучніший звук. Хоча навіть їх втягували у свої гарячі суперечки перші й другі. Події літа 2014 року виявилися показовими для нашого колективу. Перші — палкі прихильники «Новоросії» — виїхали до Росії й зачепилися там. Свої дії мотивували тим, що «діти», «вийшло не те, що хотіли», «у Луганську немає роботи» і т. ін. Другі подалися в Україну й лишилися там, повертатися в зону беззаконня не бачать сенсу, навіть у відпустку та навіть по речі. А третіх життя розкидало кого куди.
Читайте також: Платити не можна помилувати
Зараз, коли минув якийсь час, можна сказати, що всі знайшли себе. Якщо людині судилося добитися чогось і довести, що вона може, вона зробила це. Важче було тим, хто виїхав до Росії. Поза сумнівом, вони довели, що дуже витривалі, що можуть годинами чекати в чергах міграційних служб і лікарень, що можуть проходити по кілька разів медкомісії та тисячі співбесід у пошуках роботи, що можуть жити учотирьох разом зі свекрухою та собакою в однокімнатній квартирі, роз’їжджатися й з’їжджатися знову залежно від сімейного бюджету, що можуть терпіти та звикати. І ще мовчки розуміти, що Росія виявилася суворіша, ніж її малюють тамтешні ЗМІ. Їздили туди в гості до родичів і знали про неї начебто все.
А потім виявилося, що український паспорт для російських роботодавців як червона ганчірка. Що їм там теж добряче набридла тема війни й усі вони бояться втратити роботу та свою хитку рівновагу через «панаєхавших хахлов». У цьому було якраз найсмішніше: ті, хто виїхав до Росії, їхали від України, а потрапивши туди, виявилися саме українцями, які посягають на благополучне життя та гроші місцевих. Над моєю подругою відверто кепкували за її «гекання». У відділі казали майже в обличчя «панаєхалі», «навчіться розмовляти» й передражнювали «шокання». На тій нехитрій роботі, яку вдалося знайти через півроку й на яку ледве не молилися сім’єю, вона виявилася поміж тих, хто, як в армії новобранець, чергує 1 січня, виходить по вихідних, вчить будову й типові поломки приладів, на яких спеціалізувався її сервісний центр. Звикала до копійчаної зарплати. Працювала офіс-менеджером із повною зайнятістю та з мінімальною оплатою праці.
Читайте також: За ширмою війни
Місто чужих людей легко стає своїм у кіно, весело в серіалах, коли герої молоді й життя будується з нуля в будь-якому місці. На ділі виявлялося, що кожній людині потрібне відчуття тилу, який дає нам сім’я. Потрібні сімейні свята, зустрічі за великим столом, у яких усі ми черпали сили, походи на кладовище на Великдень, м’яке світло лампи над обіднім столом, під яким усі молодші й красивіші. Потрібні своя земля, своя квартира, свої запахи, своє. Але, навіть вивізши до Росії батьків і дітей, це не давало такого відчуття дому, як у своєму місті.
Попри таку географічну близькість до Луганська, Росія інша. Інші люди, інша культура, інша медицина. Усе відрізнялося: від якихось дрібниць до важливих складників життя. У Луганську можна було претендувати на роботу за спеціальністю, там — ким доведеться. Росіянам не треба було так несамовито доводити, що вони щось можуть, як приїжджим. Приїжджим треба було працювати більше, весь час учитися, весь час старатися й весь час тримати свої емоції в кулаку. А сім’я розвалювалася, як картковий будиночок від найменшого подуву вітру. Чоловік подруги в Луганську мав власне виробництво, цех, офіс, підлеглих, обладнання… У Росії він легко влаштувався робітником на такому самому виробництві.
Читайте також: «Віджимай» і володарюй
Слухати про те, що до війни його підприємство обслуговувало половину Луганська тільки тому, що на більше не вистачало потужностей, що був злагоджений і дружній колектив, там нікому не цікаво. Чоловік подруги просто не міг зрозуміти, як у нього може не вийти в Луганську знову, якби він повернувся. Якщо в Росії він робить усе, то на своєму обладнанні міг би працювати цілодобово, міг би жити в цеху, міг би сам робити все…
Правильно й логічно було б закінчити мої історії хепі-ендом. Але його немає. Як немає кінця в кожної з початих історій.