Після тижневого тріскучого морозу й безсніжної дотепер зими, сьогодні температура піднялася майже до нуля й падає густий сніг, а в місті цей мокрий сніг перетворюється на неприємну кашу. З огляду на погоду, не надто сприятливу для прогулянок, ми з Міркою вибрались у Художню галерею Онтаріо (AGO) подивитися виставку культового нью-йоркського художника 80-х років Кіта Гарінґа. Коли в другій половині 80-х років я опинився в Нью-Йорку, Гарінґ був весь час присутній на вулицях і в клубах Мангеттена. Він помер рано, 1990 року, у віці 31 рік, внаслідок ускладнень, спричинених СНІДом.
Популярність Гарінґа дуже зросла завдяки його імпульсивним малюнкам людських фігур, собак, стилізованих візерунків у нью-йоркському метро, які він малював білою крейдою на пустих чорних рекламних поверхнях. Після здобуття публічного й професійного визнання, художник створював великоформатні кольорові мурали. у 1982-1989 роках він виконав понад 50 робіт у громадських місцях, багато з них спонтанно створювалися для лікарень, центрів соціального захисту, шкіл. У 1986 році як продовження творчої активності він відкрив власну крамницю «Pop Shop», в якій можна було купити «мистецтво» у форматі гаджетів. Зберігаючи тільки йому властиву іконографію, його пізніші роботи часто торкалися політичних і соціальних тем: запобіганню розповсюдження наркотиків, апартеїду, антикапіталізму, безпечному сексу, гомосексуальності, СНІДу.
Читайте також: «Україна — не тільки мова, гімн і кордон. Це також мистецтво, без якого країну важко ідентифікувати» — Людмила Строкова
Виставка в торонтському AGO називається «Keith Haring: Art Is for Everybody» (Кіт Гарінґ: Мистецтво для всіх). У добре спроєктованому просторі галереї представлено 120 робіт художника й багато архівного матеріалу. Презентація доробку митця — спираючись на щоденники Гарінґа як на ключове джерело прочитання його робіт — дослівно намацально дозволяє відчути Кіта Гарінґа як творця і людину. Усі коментарі, використані в просторі галереї, — це цитати самого Кіта Гарінґа, а куратори виставки намагаються тільки в дуже м’якій формі показати нам контекст, в якому думки художника з’явилися.
Коли я розглядав виставку Гарінґа серед юрми учнів початкових класів, яких навчають неупередженого сприйняття сучасного мистецтва, мені пригадалася дискусія в українському фейсбуці про скасування виставки українського художника Давида Чичкана в Одеському художньому музеї. Читаючи дописи знайомих мені людей і коментарі незнайомців, я замислився, скільки часу муситиме минути, щоб українці були готові до сприйняття мистецтва без вічної боротьби й роздмухування бурі без вітру. Цього разу художника, який декларує свою політичну позицію як радикально ліву, а навіть — що б це не означало — анархістську, «протиставляють» іншій групі українського суспільства — знову ж, що б це не означало — праворадикалам, і це все на тлі війни, що триває в Україні.
Я не заглиблювався в деталі скасування виставки Чичкана в одеському музеї, бо це малопродуктивне заняття, як і малопродуктивно аналізувати політичні погляди художника, бо в історичній перспективі вони, в найкращому разі, другорядні. Гарним прикладом цього є якраз виставка Кіта Гарінґа в торонтському AGO, що відбувається більш, ніж через 30 років після смерті художника.
Його творчість і її сила — чи для когось слабкість — говорить найвиразніше. Ми живемо в часи безупинного коментування, що художник хотів сказати, а що насправді сказав, підкріпленого панівною інтелектуальною модою на цей момент.
Куратори виставки /Джорджіана Углярик, Фредрік С. Ітан/ біля його монументальних робіт на маленькій табличці розмістили такий коментар:
«Роботи в галереї відображають Гарінґову критику капіталізму, споживацтва, ЗМІ, ядерної енергетики та релігійного гноблення. Прагнучи зберігати такий же масштаб, що притаманний його вуличним муралам, Гарінґ створював монументальні малюнки та картини, а також великі скульптури. Фігурні картини звертаються до проблем капіталізму та корупції як зловживання владою заради наживи». Так творчість Гарінґа бачать куратори. Nihil Novi.
На фасаді галереї розмістили монументальну цитату з висловлювань Кіта Гарінґа:
«Я намагаюся створювати образи, які “прочитуються” всіма і є самі собою зрозумілими. Художник є речником суспільства в кожен момент історії. Його мова визначається його сприйняттям світу, в якому ми всі живемо. Він є посередником між “тим, що є” і “тим, що могло б бути”».
Гадаю, що Давид Чичкан також міг би підписатися під цієї декларацією.