"Мова йде не тільки про застосування колективних сил оперативного реагування (КСОР) на випадок втручання інших державі ззовні, але також у разі втручання інших держав усередині країн ОДКБ", – заявив Аляксандр Лукашенка на зустрічі з генсеком ОДКБ Ніколаєм Бордюжею в Мінську. Під словосполученням "втручання інших держав усередині країн ОКДБ", ясна річ, маються на увазі масові виступи протесту та революції, бо ж хіба без зловісного Заходу можуть збунтуватися, скажімо, щасливі від самого факту свого життя під батьчиним омофором білоруси?
"Звичайно, фронтом, війною ніхто на нас не піде, а от конституційний переворот зробити руки у багатьох сверблять, – піддав жару Лукашенка. – Ми повинні захищати цілісність і незалежність країн ОДКБ". І додав: мовляв, питання вже узгоджене із Москвою.
Іншими словами, Лукашенка у цій справі фактично виступив рупором Кремля, озвучивши ідею, від якої за версту несе імперським духом, оскільки вона де-факто і де-юре у разі свого втілення легітимізуватиме відтворення Російської імперії – бодай у межах ОДКБ.
Нагадаю, рішення про створення КСОР було прийнято в лютому 2009 року. Вони призначені для "відбиття військової агресії, проведення спеціальних операцій із боротьби з міжнародним тероризмом, транснаціональною організованою злочинністю, наркотрафіком, а також для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій". Крім військових підрозділів держав-учасниць ОДКБ, до складу КСОР увійшли формування МНС Росії і російський спецназ МВС. Номінально всі рішення в ОДКБ, у тому числі і про розміщення та використання КСОР, ухвалюються консенсусом. Реально ж усе інакше – скажімо, президент Узбекистану Іслам Карімов торік у грудні відмовився підписати документи, які узаконювали розгортання КСОР на території держав-членів організації. І що? І нічого – процес усе одно пішов, тільки "колективні" сили ці стали за своїм складом ще більш російськими…
Крім суто військових та рятувальних сил, лідери ОДКБ на неформальній зустрічі в Астані у середині серпня цього року вирішили створити спільний кіберфронт, щоб разом "протистояти подібним деструктивним тенденціям", як назвав революційні події в арабському світі той самий Лукашенка. А президент Казахстану Назарбаєв повторив свою улюблену тезу про потребу спільного створення "кіберкордонів" на шляху "мережевого деструктиву".
Отож незабаром ми, очевидно, спостерігатимемо цей фронт у дії; втім, уже давно – з приходом Путіна до влади – в інтернеті діють цілі "бригади" бійців цього "віртуального фронту", морально тероризуючи незалежних журналістів та створюючи враження домінування у постсовєтських сегментах Усесвітньої мережі прихильників "великої Росії" і ненависників демократії. Відтепер, мабуть, ці бригади будуть підсилені новими кадрами, а для того, щоб лист до білоруського адресата дійшов, доведеться посилати його не п’ять-шість разів, як зараз, а двадцять-тридцять, і з різних електронних скриньок.
Бажання лідерів держав-членів ОДКБ спільно боротися з кіберзагрозам є цілком зрозумілим, враховуючи роль, яку зіграли інтернет-сервіси на кшталт Twitter і Facebook у близькосхідних революціях. Так само зрозумілим є й прагнення багатьох із них сховатися за щитом КСОР у разі масових заворушень та народних повстань, коли власна армія може стати ненадійною. І при цьому у них чи то "вимикається" інстинкт самозбереження, чи то спрацьовує вкорінене за роки перебування у совєтській номенклатурі "авось", чи то виникає бажання зіграти на імперських амбіціях Кремля, при цьому не втративши ані крапельки свого самовладдя.
Але ж те, що спрацювало у минулі 20 років, тепер може й не спрацювати.
Передусім тому, що Кремль переконався: за умов достатньо високих цін на нафту та газ у світі і за вмілого використання демократичної риторики він може безкарно здійснювати не тільки інформаційний та економічний тиск на постсовєтські країни (крім тих, які встигли приєднатися до НАТО та ЄС), а й проводити проти них широкомасштабні воєнні операції й анексувати чималі шматки їхньої території, як-от у випадку з Грузією у 2008 році.
Сьогодні чимало білоруських та російських аналітиків наголошує: Москві набрид експресивний "бацька", і вона вже провела кілька пілотних інформаційно-пропагандистських кампаній проти режиму Лукашенки, готуючи Захід до того, що "останнього диктатора Європи" невдовзі змінить промосковськи налаштований "ліберальний демократ" і "прихильник вільного ринку" (тобто прихватизації білоруської державної економіки російськими олігархічно-чекістськими корпораціями).
На Заході, схоже, готові мовчки проковтнути такий перебіг подій, якщо він супроводжуватиметься належною риторикою. Схожий сценарій може розігратися і в Казахстані, де клан Назарбаєва кермує вже ледь не чверть століття (якщо врахувати й останні роки існування СССР) – Москві потрібен прямий контроль за нафтогазовими багатствами цієї країни і за її стратегічними комунікаціями. От тут формування КСОР, якщо їм буде надана жандармська функція, і можуть відіграти вирішальну роль (у межах законності, як же інакше?).
Уявімо собі приблизно такий розвиток подій: у державі N, яка входить до ОДКБ і в якій розміщені формування КСОР, розпочинаються масові вуличні протести, в ході яких невідомі радикали в масках закидають пляшками із запалювальною сумішшю кілька урядових установ.
Як місцеве, так і російське державне телебачення демонструє знайдені на нелегальній квартирі радикалів докази їхніх зв’язків із закордоном. В дію вступають сили КСОР (в тому числі й терміново перекинуті з Росії), які нейтралізують радикалів, але – о нещастя! – не встигають захистити главу цієї держави від зловмисників.
Терористи зразково-показово покарані, радикальні бунтівники знешкоджені, конструктивна опозиція вітає наведення конституційного ладу, а посаду глави держави обіймає (спершу тимчасово, як в.о., а потім – в результаті належним чином організованого народного волевиявлення) кремлівський ставленик, котрий виголошує не менш демократичні промови, аніж зіц-президент Медвєдєв. Захід аплодує (хоча, можливо, при цьому й потайки кривиться…), народ – під контролем формувань КСОР – виявляє дружну підтримку новій владі, а якщо й опозиційність, то конструктивну.
Схоже, згаданий уже Іслам Карімов добре розуміє високу ймовірність розгортання такого сценарію у разі, якщо в Узбекистані будуть розгорнуті формування КСОР. Невже ж Лукашенка не бачить елементарних речей? На перший погляд – ні. І тому наполягає на своєму. Ба більше: з якогось дива він пропонує ще й провести "чистку" ОДКБ, мовляв, "якщо хтось не хоче виконувати статутні функції організації, нехай залишить її і не заважає іншим", котрі прагнуть "діяти консолідовано, в єдиному ключі". А оскільки це питання також "узгоджене з Москвою", то йдеться про ще один вимір перетворення цієї організації на знаряддя Кремля і відновлення імперії.
Проте, видається, Лукашенка не такий простий, яким його інколи малюють. Найімовірніше, він домовився із Кремлем про певні економічні преференції, що на якийсь час порятують його режим, і на невтручання Росії у внутрішні справи Білорусі – в обмін на проголошення ініціативи істотного посилення військово-політичних важелів російського домінування в межах ОДКБ. При цьому, можливо, Аляксандра Ригорича не полишає думка: а якщо він візьме і вдягне свою ледь не маршальську форму та вийде до генералів та офіцерів КСОР, то вони зрозуміють, перед ким слід виструнчуватися і чиї накази виконувати – бо ж хіба можна порівняти ставного Лукашенка із якимось там миршавим підполковником КҐБ Путіним і "цивільним шпаком" Медвєдєвим?
Воно й справді: в якійсь своїй частині хитра Лукашенкова оборудка може вдатися – і на певний час владний режим Білорусі збереже свою економічну й політичну спроможність. А далі? Бо ще нікому з тих, хто віддавав Кремлю бодай частковий військово-політичний контроль за своєю державою, не вдавалося надовго зберегти реальну (а не позірну, alaМонгольська народна республіка) незалежність цієї держави. Та чи вчив історію Лукашенка?