І не просто продовжують, а ще й обґрунтовують це вживання: мовляв, це питомо українське слово, воно є складовою мови Шевченка, і слід відновлювати українську лексику в усьому її багатстві та колориті.
Що ж, стосовно мови Шевченка та питомого характеру цього слова все вірно. Ба більше: у ХІХ столітті воно побутувало й у російській мові. Проте… Мабуть, речники «Свободи» вчили свого часу, що таке «чорна сотня» і хто організовував погроми під гаслом: «Бей жидов, спасай Россию!». Мали вчити і те, що переважна більшість цих погромів відбувалася на території України та Молдови. Воно й не дивно: встановлена Єкатериною ІІ «межа осілості» охоплювала саме ці землі, а ще – Білорусь. Відтак цілком закономірно на початку ХХ століття слово «жид» уже негативно сприймалося як багатьма інтелігентами, так і членами єврейської спільноти. І хоча це слово як цілком нейтрально забарвлене неодноразово вживалося у часи УНР, в тому числі й знаними єврейськими соціалістами, представленими в українських владних структурах, усе ж більшовики ґрунтувалися на реальних підставах, де-факто заборонивши вживання слова «жид» і вилучивши його з живої лексики.
На Галичині було інакше. Там не існувало ані «чорної сотні», ані кріпацтва, ані самодержавства. Отож не випадково соціаліст Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta» у 1895 році писав: «Боротьба за політичну самостійність України не відносить ся також виключно до Українців-народу, а взагалі, до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи се автохтон-Українець, чи кольоніст: Великорос, Поляк, Жид чи Німець. Спільний інтерес з’українщить їх, змусить їх усіх стати українськими «патріотами». І слово «жид» там не стало лайкою. У спогадах Микити Хрущов є цікавий у цьому плані епізод. 1940 року він, тоді перший секретар ЦК КП(б)У, приїхав до нещодавно включеного в УРСР Львова. «Коли ми зібралися на мітинг у Львівському оперному театрі, то запросили туди й українців, і поляків, і євреїв, в основному робітників, хоча прийшла й інтелігенція. Виступали там серед інших і євреї, і нам дивно було чути, коли вони говорили: «Ми жиди і від імені жидів заявляємо і таке інше…» Потім в кулуарах я питав: «Чому ви так говорите про євреїв? Ви вимовляєте «жиди», адже це образливо! Мені відповідали «А у нас вважається образливим, коли нас називають євреями».
А далі була війна. Під час цієї війни ті євреї, для яких слово «жид» грало роль самоназви, майже всі загинули (причому не тільки від рук нацистів, а й від рук більшовиків – до 10% закатованих у львівських в’язницях чекістами при відступі радянських військ наприкінці червня 1941 року становили сіоністи; та й до ҐУЛАҐу у травні-червні того ж року було відправлено чимало «неправильних» євреїв). А ті, що залишилися, розсіялися по СРСР та змушені були ховатися від полювання на «агентуру Джойнту». Відтак після Голокосту, після вживання цієї лексеми нацистами і їхніми поплічниками (а затим і сталінськими пахолками у неформальній агітації проти «безрідних космополітів» у 1948-53 роках та їхніх арештів) органічність слова «жид» для мовлення цивілізованої української людини стала вельми сумнівною. І не лише тому, що це слово в силу описаний історичних причин активно не подобається сьогодні майже всім євреям, а і в силу того, що звичне і ціннісно нейтральне сто років тому слово «хохол» наразі стало практично лайкою…
Відтак посилання на словник Тараса Шевченка стає дуже ризикованим: адже у цьому словнику, уявіть собі, відсутнє слово «українець», натомість слово «малоросіянин» не має жодних негативних конотацій. Воно й не дивно – був інший час: згадаймо, коли написала Леся Українка своєму дядькові Михайлу Драгоманову: «Ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого “фільства”», – у березні 1891 року! Щоправда, свій псевдонім Лариса Косач прибрала 1884 року, але то був одиничний акт, а зміна самоназви всього націєтворчого інтелектуального прошарку відбулася і на Галичині, і на Наддніпрянщині пізніше, на зламі 1880-90-х років. І ця зміна закономірно потягнула за собою зміну самоназви всього етносу, але не одразу, а тільки в 1917-18 роках. Ясна річ: мова змінюється, етнічні самоназви також, відтак прийнятні колись імення тих чи інших народів після зміни самоназви можуть стати образливими.
І взагалі: якщо відновлювати первинні значення слів, то варто пам’ятати: «жидом» звали в Україні юдея, людину, що сповідувала ту чи іншу версію юдаїзму. Перехід у православ’я, та ще й поєднаний зі зміною мовленнєвих ознак, здавна означав і зміну національної визначеності. Це стосувалося не лише євреїв. Щоби переконатися в цьому, достатньо взяти козацькі реєстри і вивчити біографії козацьких старшин – кого там тільки не було, вихідців з яких країн та етносів! Включно, ясна річ, із Абрамовичами і Лейбенками… Такою була ще у ХІХ столітті питома українська традиція. Не випадково Михайло Грушевський писав під час Української революції: «Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями». Не дивно, що єврейські лексеми ми бачимо і у прізвищах деяких діячів українського націоналістичного руху ХХ століття, і у прізвищах активістів ВО «Свобода». Так само, як і німецькі, польські чи тюркські лексеми. І це – нормально для модерної нації.
Тим часом речники «Свободи» вживають слово «жид» всупереч українській традиції. Ба більше: їх часом заносить на дуже небезпечний – для їхнього ж політичного майбутнього – ґрунт. Скажімо, лідеру більшовиків Владіміру Ульянову-Леніну пригадують те, що його дідусь по матері був вихрестом Алєксандром Бланком, навіть звуть його Леніним-Бланком. Але ж навіть за божевільними нацистськими Нюрнберзькими законами євреєм Ленін не вважався б, навпаки – він мав би всі права фольксдойча. І в історії з хамським жартом російського телеведучого Івана Урґанта «Свобода» засвітилася під цим же ракурсом; ну, добре, мав цей телеведучий дідуся по батькові, який звався Львом Міліндером, то й що? Називаючи цього ведучого «жидом», «свободівці» знову переплюнули Нюрнберзькі расові закони. А куди більш цікавою у сенсі антиукраїнського хамства є наявність у телеведучого прадідуся Урґантіса (обрусілого чи то естонця, чи то латиша), офіцера НКВД. Чи не ці «чекістські гени» заговорили раптом вустами російського шоумена?
Отож можна підбити попередній підсумок: у боротьбі за «Шевченкову мову» речники ВО «Свобода» поки що демонструють відсутність як елементарної чутливості до позиції єврейської спільноти України, так й елементарних же знань питомих українських традицій та української історії. Не кажучи вже про розуміння наявності таких соціокультурних табу, ігнорування яких загрожує передусім самій партії, а ще – цивілізованому майбутньому країни.