Насправді все, мабуть, значно простіше. Бо існують великі сумніви, що навіть нинішні політтехнологи, не кажучи вже про політиків та їхніх спонсорів, досконально знають історію давнього світу. Думаю, що і примусове зганяння на масові акції бюджетників, і купівля масового ентузіазму за готівку, і поява нової професії – «бригадира» групи мітингувальників – ведуть своє походження із далеких (бо ж інша доба) і водночас близьких (в масштабі Великої Історії) брежнєвських часів. Хтось із сучасних «сильних світу цього» був тоді молодим членом партії, хто – «безпартійною галушкою», хтось – завзятим комсомольцем-кар’єристом, хтось – наївним юним піонером. Але всі тим чи іншим способом брали участь у демонстрації всенародної любові до партії, уряду, радянської системи й особисто дорогого Леоніда Ілліча.
Подивишся тодішню кінохроніку – чи першотравневу демонстрацію, чи зустріч з членом політбюро у заводському колективі – ну майже Північна Корея. Море радості, посмішок, квітів, транспарантів і прапорів. Гучне скандування: «Слава КПСС!», щось там про ленінський ЦК і ленінську ж мирну політику (хоча насправді свого часу Володимир Ілліч щосили – але не надто успішно – розпалював нову світову пожежу…). Одним словом, народ щиросердо демонстрував свою непорушну єдність з партією. І той самий народ за неповних десять років послав ту партію відомо куди. Невже ж так змінилася людність на радянських теренах? Чи кляті янкі в усьому винні?
Щоб розібратися, що до чого, варто звернутися до іншого джерела – до популярних тогочасних анекдотів. І ми побачимо зовсім інше ставлення до партії, уряду й особисто Леоніда Ілліча. Причому це ставлення панувало в усіх суспільних верствах, включно із «незламними чекістами», які начебто були покликані викорінювати будь-яку крамолу. Вони й викорінювали – за анекдоти відповідного ґатунку могли й до мордовських таборів відправити. Але ті, хто відправляв, розповідали у своєму колі ті самі анекдоти…
Воно й не дивно. На часи правління Брежнєва давно і незворотно зник ентузіазм революційної молоді 1920-х. Зник уже і страх сталінської доби. Ба, зникла і романтика цілини та космосу років правління Хрущова. А вожді політбюро продовжували вірити в народну любов до себе – ті, хто був дурніший за інших. А ті, хто був більш тямущий, розуміли: без масованої ідеологічно-пропагандистської обробки як власного населення, так і публіки за кордоном ніяк не можна. Треба всім навколо вбивати у підсвідомість, що радянське суспільство і далі монолітне, що довіра до керівництва безмежна, що комуністичні переконання живуть і перемагають. А яким чином це найпростіше продемонструвати urbi et orbi? Грандіозними постановочними акціями, які б зовні не надто відрізнялися від маніфестацій ленінсько-сталінського часу. «Уперед полком єдиним більшовицька сила йде», – як співалося у чи не єдиній україномовній ура-партійній пісні 1930-х років…
Яким же чином домагалися партійно-чекістські організатори масових акцій доби Брежнєва таких яскравих – для зовнішнього спостерігача – виявів народної любові до влади? Справжній ентузіазм і віра у світле майбутнє якщо і були наявні серед учасників подібних акцій, то лише в 1/20 чи 1/30. Її замінили примус (коли стосувалося публіки, цілком залежної від начальства – лімітників-робітників у «закритих» для прописки містах чи перевдягнених у цивільне курсантів-старшокурсників, – то спрацьовувало добре) та підкуп. Причому форми такого підкупу були найрізноманітнішими.
Скажімо, перед черговими революційними святами на заводах і в установах продавалися (за списками, ясна річ) сакраментальні «пайки» – гостродефіцитні продовольчі товари – та «набори» – не менш дефіцитні імпортні парфуми, одяг, взуття. На всіх зазвичай не вистачало, і ніхто не хотів залишитися поза списками, які мали візуватися парторгами чи секретярами парткомів (не всюди цих правил дотримувалися, але відповідні інструкції «директивних органів» існували). У переддень свята до магазинів завозили більший асортимент товарів, ніж звичайно. А за вихід на святкову демонстрацію чи на мітинг протесту проти агресивної політики імперіалізму (ясна річ, американського) зазвичай робітники одержували відгули, тобто додаткові вихідні. Існували й інші форми заохочення активності –як-от прийом у партію інтелігенції (без чого не можна було зробити нормальну кар’єру, а допуск до компартійних лав представників «прошарку» був суворо дозований). «Бригадири» тоді звалися парторгами і комсоргами. Готівки у них у кишенях не було, але існували інші – на часи вельми ефективні – засоби заохочення.
Одне слово, ентузіазм підтримувався та купувався, і система працювала аж доти, доки видавалася переважній більшості людей єдино можливою чи/та найменшим лихом. А як тільки маси зрозуміли, що маніфестація протесту проти політики влади може дати значно більше, ніж маніфестація всезагального «одобрямсу» (а сталося це під час перебудови), все змінилося.
Проте, як бачимо, не назавжди.
У Росії «куплені» масові акції стали правилом під час президентської виборчої кампанії 1996 року, коли новонароджений олігархат (який ще звали «семибанкірщиною») не шкодував коштів на підтримку Бориса Єльцина, добре розуміючи, які наслідки матиме прихід до влади комуніста Зюганова – і не тільки для них, а і для держави, оскільки одним із головних своїх завдань лідер КПРФ вважав якнайшвидше відтворення СССР. Спрацювало – але не тільки завдяки чималим грошам, а й вдалому та загалом правдивому гаслу єльцинської кампанії: «Голосуй, а то програєш!»
Потім були президентські вибори 1999 року в Україні і кілька вочевидь зрежисованих акцій на підтримку Леоніда Кучми – зокрема, молодіжна, коли у Києві до будинку президентської адміністрації «спонтанно» прийшли тисячі студентів з плакатами про «дорогого Леоніда Даниловича». Схоже, хтось із його команди згадав свою комсомольську юність і мітинги в СРСР на захист американської комуністки Анжели Девіс…
Проте за часів Кучми влада не зловживала оплаченими масовими акціями. Адже до цієї команди входило чимало людей із справжньою, а не «намальованою» вищою освітою (та й сам глава держави задовго до одержання владних повноважень став кандидатом технічних наук), на очах яких розгорталися деструктивні процеси пізнього брежневізму. Ці люди робили ставку на пропаганду за допомогою телебачення й преси та на використання грубої сили задля розгону маніфестацій протесту – як-от було під час акції «Україна без Кучми»). Постійне використання проплаченої «масовки», звезеної до столиці з провінції чи рекрутованої на місці, почала команда Віктора Януковича у 2004 році. Команда Ющенка теж оплачувала приїзд людей із місць до столиці, але то були партійні активісти, тоді як у Януковича – випадкові люди, за винятком, ясна річ, «бригадирів».
Особливо разючою і наочною виявилася різниця між ідейно наснаженими добровольцями та оплаченими й нагодованими-напоєними ландскнехтами під час Помаранчевої революції. Звісно, утримання наметового містечка та харчування учасників акцій коштували немало, проте, по-перше, значна частина грошей та продуктів була внеском пересічних громадян і дрібних бізнесменів, тобто людей, які самі спорадично брали участь в акціях, по-друге, не оплачувалася сама активність, кошти йшли тільки на її матеріальну та інформаційну підтримку. Здавалося, сама історія розставила (вже вдруге за 15 років!) усе по належних місцях, але…
Але, відсунувши у донецькі степи дракона, багато кому з «помаранчевих» лідерів забаглося самим уподібнитись йому і стати на його місце. А разом із метою були запозичені й засоби.
Уже 22 листопада 2005 року, під час відзначення Дня Свободи на Майдані поряд із активістами-революціонерами з’явилися й «майданарбайтери». Схоже, після розколу в таборі «помаранчевих» кожна сторона хотіла постати на телеекранах більш потужною й активною, ніж інша. І замість апеляції до громадянського суспільства, замість мобілізації своїх прихильників (а тоді це неп вимагало якихось надзусиль) і «нащоукраїнці», і БЮТівці вирішили піти найлегшим шляхом – заплатити найманцям, та й годі. Не йти ж у маси, не вмовляти простолюд, ми є тепер великі цабе… Отож – сталося.
Після цього «майданарбайтери» стали постійною прикметою як Києва, так й інших міст України. Використовують їх майже всі політичні сили та владні структури – і в центрі, і на місцях. Винятками є хіба що радикальні партії різного ґатунку – ситуація в країні сьогодні така, що попитом користується ну дуже вже р-революйна фраза і скандальна дія, яка нерідко переростає у зіткнення з міліцією та/чи опонентами. Хоча і там, за повідомленнями ЗМІ, часом трапляються «професіонали майданної справи», якщо учасникам акцій безплатно роздають хоча би бутерброди чи частують пивом.
Винятки з цього ряду, звичайно, були і будуть – але їх не надто багато. Але так чи інакше, а протестна активність українських громадян різко знизилася, впала довіра до всіх політичних лідерів («вони всі однакові, бо купують майдани!»), і, головне, поширилася невпевненість у власних силах, у своїй здатності згуртуватися на ідейній, а не платній, основі і діяти спільно в ім’я тактичних та стратегічних інтересів – як власних, так і країни.
Відтак для того, щоби відновити готовність українців не просто безплатно виходити на масові акції, а й самим – бодай частково – їх фінансувати, як це було під час перебудови чи в 2000-2004 роках, потрібен або досить тривалий час, або дуже сильний подразник, або поява надзвичайно харизматичних та енергійних лідерів (справжніх «лицарів честі»). Коли це станеться і в яких формах відбудеться – важко прогнозувати; втім, чимало аналітиків наразі стверджують, що таких миролюбних і толерантних масових акцій, як 2004 року, в Україні вже не буде, і розуміння цього стало додатковим чинником того, чому пересічний люд не хоче безплатно виходити на вулиці і площі – хай поб’ють, так не задарма…
Що ж стосується сьогоднішньої Росії, то вона певним чином повторює наш 2004-й рік, коли органічній активності «помаранчевих» протистояла добре організована і оплачена добровільно-примусова активність «біло-блакитних» (примусова, бо бюджетників з провінції, навіть проти їх волі, звозили до столиці, щоб продемонструвати «єдність Партії регіонів та народу регіонів»). З тією поправкою, що за російськими «білими», які протистоять владі, не помічені жодні «грошові мішки» (навіть не надто туго набиті), а «кремлівські чекісти», як їм і належить за статусом, щосили зловживають адмінресурсом, змушуючи низькооплачуваних бюджетників «за так» відбувати велелюдні мітинги на морозі. Які це матиме результати?
Як пожартував один із лідерів «білих» Олексій Навальний, нехай Кремль організовує й далі грандіозні мітинги, «через місяць очманілі від Кургіняна(один із «стовпів» кремлівської пропаганди – Ред.) і відсутності вихідних вчителі, працівники Пошти Росії і залізничники гарантовано візьмуть штурмом Кремль, всіх розстріляють, спалять і вистрілять попелом із Цар-гармати в бік Швейцарії, де банківські рахунки організаторів «антипомаранчевих» мітингів». Що ж, у кожному жарті, особливо на політичні теми, є тільки частина жарту, – і підполковник КДБ Путін як ніхто мусив би знати це.