Сучасна теорія грошей — скорочено ММТ (від англ. Modern Money Theory) — всі валюти світу поділяє на суверенні й несуверенні. Зрозуміло, що долар США — це безумовно й абсолютно суверенна валюта. Що означає для економіки будь-якої країни мати суверенну валюту, ще у 1945 році пояснив Бердслі Рамл — член команди президента США Рузвельта з реалізації програми «Новий курс» і голова Федерального резервного банку Нью-Йорка. Виступаючи зі своєю знаменитою промовою перед Американською асоціацією адвокатів, Рамл заявив, що з моменту закінчення золотомонетного стандарту «національні держави більше не потребують податків, щоб отримувати засоби для своїх витрат», що тепер справжньою ціллю фіскальної політики уряду США стає «стабілізація купівельної спроможності долара», «державна політика в розподіленні багатства і доходів» та «субсидування або покарання різних галузей і економічних груп».
Відповідно до ММТ держава, яка випускає свою валюту і не бере на себе жодних зобов’язань щодо її конвертації у будь-яку іноземну валюту або якийсь товар на кшталт золота, має суверенну валюту.
Читайте також: Про український капіталізм
У часи, коли гроші робили з монетного металу — золота або срібла, бажання держави витрачати гроші обмежувалося фізичною наявністю дзвінкої монети в її скарбниці. Нині, в обігу перебувають переважно електронні гроші, які в врешті є просто бухгалтерським записом в системі електронних платежів центрального банку. В наш час держава за допомогою комп’ютерів свого центрального банку може «виготовляти» стільки грошей, скільки їй треба. Тому якщо в давні часи податки поповнювали скарбницю золотими та срібними монетами, то в наш час державам податки для цього не потрібні. Податки, які держава збирає в своїй валюті, потрібні їй для того, щоб у її громадян, які не в останню чергу є платниками податків, завжди була потреба в грошах, які випускає держава. Тобто в наш час податки є засобом підтримання купівельної спроможності національної валюти. Крім того, за допомогою збору податків держава вилучає з обігу зайві гроші і стимулює або пригнічує ті чи інші галузі та економічні групи, тобто податки є монетарним інструментом і засобом впливу на різні сегменти економіки.
Вільний рух чи вільний витік
Українська гривня не є суверенною валютою, бо всупереч деклараціям Національного банку України, НБУ мусить забезпечувати обмін гривні на іноземні валюти і в першу чергу — на долар США. Ба більше, Нацбанк мусить робити все, щоб підтримувати стабільний курс такого обміну. За всю свою історію НБУ тільки одного разу спробував відмовитися від підтримки обміну гривні на іноземну валюту. Було це в початковий період головування Національним банком Валерії Гонтарєвої. Внаслідок цієї спроби офіційний курс гривні до долара США за декілька місяців упав більш ніж удвічі — з 11,85 грн до 25,55 грн за $1, що мало всебічні негативні наслідки для всієї країни. Після цього НБУ фактично повернувся до політики підтримання фіксованого валютного курсу, майстерно імітуючи курсову волатильність. Річ у тому, що в Україні внаслідок надвисокої доларизації економіки та її крайньої залежності від імпорту, питання конвертації гривні у долар США, а також поточне значення курсу обміну цих валют є одним із головних факторів впливу на стан справ не тільки в економіці суспільства, а й у внутрішній політиці країни. Тому наша держава, на відміну від країн, що мають суверенну валюту, мусить тримати досить великі валютні резерви, які служать забезпеченням нашої національної валюти так само, як колись валюти забезпечувалися монетним металом.
Відповідно до відомої валютної трилеми, неможливо одночасно запроваджувати політику фіксованого обмінного курсу, вільного руху капіталів і незалежної грошової політики. Можна одночасно здійснювати лише дві з цих політик. Наша держава, хоча і намагається здійснювати одночасно всі три ці політики, насамперед вимушена впроваджувати політику фіксованого валютного курсу, а робити вільний вибір може тільки між політикою вільного руху капіталу і незалежною грошовою політикою. Українська держава давно вже зробила свій вибір на користь політики вільного руху капіталів, а точніше — політики вільного витоку капіталу з країни, при цьому від впровадження незалежної грошової політики Україна відмовилася в угоду іноземним кредиторам. Тому грошову політику країни визначають її іноземні кредитори. Зазвичай під терміном «незалежна грошова політика» розуміють лише спроможність центрального банку самостійно визначати рівень процентних ставок, але насправді зміна цих ставок — це не єдиний монетарний захід впливу на стан економіки. Не менш ефективно працюють такі монетарні інструменти, як збільшення або зменшення державних витрат і податків. Для того, щоб наша держава все ж таки у майбутньому спромоглась упровадити плаваючий валютний курс, вона вже зараз має розпочати впроваджувати незалежну грошову політику. Така політика варта того, щоб заради неї ввести контроль (і обмеження) за рухом капіталів і відмовитися від політики вільного витоку капіталу з країни. Політика вільного руху капіталу в поєднанні з політикою фіксованого валютного курсу привела українську Україну до необхідності прийняти політику дефляції.
Мета здійснення дефляційного впливу в тому, щоб сповільнити економіку через зниження купівельної спроможності приватного сектору, внаслідок чого має знизитися імпорт товарів і послуг, в той час як обсяги експорту мають зберегтися. Все це має зменшити відтік іноземної валюти та сприяти збереженню валютних резервів і стабільності курсу валют. Але тут є й інший бік медалі. Річ у тому, що дефляція через пригнічення економіки невідворотно веде до зниження зайнятості, зростання безробіття, розорення бізнесу і зубожінню населення, тобто всього того, що ми маємо упродовж 30-ти років існування незалежної України. Саме таку ціну мусить сплачувати наше суспільство заради забезпечення вільного руху капіталів.
Читайте також: Двері в нову реальність
Якщо в суспільстві, в якому ніхто не в змозі жити без грошей, монополія на їх випуск належить державі, то в такому суспільстві держава повинна не тільки бути кредитором в останньої інстанції, а ще й в останньої інстанції має бути замовником, покупцем і роботодавцем. Сучасна держава є найвпливовівшим суб’єктом економіки країни, і мета, якої повинна прагнути досягнути держава в своїй суб’єктній діяльності, — це підвищення добробуту її громадян. Зробити це можна тільки в один спосіб — держава повинна забезпечити умови для досягнення максимально повної занятості (мінімізацію безробіття) і підняття найнижчих зарплат задля того, щоб збільшити продаж споживачам продукції вітчизняних виробників, щоб останні були в змозі збільшувати кількість робочих місць на українських підприємствах і виплачувати вітчизняним робітникам пристойну заробітну платню. З цією метою наша держава має активно використовувати «комп’ютер» однієї з гилок виконавчої влади — державного Національного банку України, і випускати грошей стільки, скільки їх треба для реалізації завдання піднесення економіки. При цьому розмір дефіциту держбюджету сам по собі не має тут ніякого значення. Зрозуміло, що держава, вкладаючи гроші в розвиток економіки, повинна мінімізувати ризики значної інфляції і девальвації своєї валюти. Для цього треба дотримуватися декількох загальновідомих правил.
Держава повинна гроші спрямовувати туди, де в нашій країні:
• є вільні виробничі ресурси (виробниче устаткування, сировина і достатньо кваліфікована робоча сила);
• вони не створять конкуренцію з боку держави приватному сектору, особливо в експортних галузях (в 20-х роках минулого століття, коли відповідно до умов Версальського миру Німеччина мусила виплачувати золотом велетенські репарації, конкуренція держави з приватним сектором за експортні ресурси, які німецька держава потребувала для обміну на золото, врешті-решт спричинила спочатку стрімке зростання цін, а потім і руйнівну гіперінфляцію);
• найбільша локалізація виробництва (і відповідно найменша залежність від імпорту);
• найбільші інвестиційні мультиплікатори (в першу чергу мультиплікатор приросту авансованого у виробництво капіталу на одну грошову одиницю державного замовлення. Річ у тому, що будь-якому виробництву передують витрати на виготовлення чи оновлення технічної документації, на оновлення і придбання нового устаткування, на закупівлю складових частин, сировини, різноманітних витратних матеріалів і таке інше. Держава має сплачувати помірні аванси, тому виконавці держзамовлення і їх субвиконавці будуть змушені додатково мобілізувати власні й запозичені засоби платежу. Є підстави вважати, що чимала частина цих коштів буде мобілізована з запасів готівкових доларів США, яких у нас накопичено вже більш ніж на $90 млрд).
Відповідно до цього, видатки держави повинні йти на розбудову й поліпшення суспільної інфраструктури: доріг, залізниці, портів, аеропортів, мостів, електромереж, електричних підстанції, комунальних мереж й інженерних споруд, житла (там, де його не будує приватний сектор, але в ньому є потреба), поліклінік, дитячих садочків, шкіл і таке інше. Все це забезпечить приватному сектору не тільки замовлення й роботу, головне те, що це забезпечить скорочення сукупних виробничих витрат приватного сектору і сприятиме підвищенню якості робочої сили і збільшенню кількості робітників. Також у галузях, де держава є постійним покупцем (наприклад, в військово-промисловому комплексі), в галузях з високим потенціалом заміщення імпорту і в галузях, орієнтованих на експорт, держава при умові відповідного забезпечення з боку приватного капіталу може виступити або гарантом із залучення банківських позик, або прямим інвестором у капітал.
План Маршалла 2.0
В умовах пожвавлення ділової активності одним із найважливіших питань буде досягнення приватним сектором такого рівня заробітної платні, який, з одного боку, не позбавить підприємців сенсу робити бізнес, з іншого — забезпечить найманим працівникам можливості вести гідний спосіб життя. У вирішенні цього завдання держава повинна зіграти провідну роль. Зрозуміло, що заходи безпосереднього адміністрування, на кшталт встановлення мінімальної заробітної платні, теж необхідні, але самі по собі не ефективні, адже не вирішують проблеми зайнятості, яка негативно впливає на баланс попиту-пропозиції на ринку праці. Буде набагато краще, якщо держава запровадить програму «Гарантованої занятості», де вона виступала б роботодавцем останньої інстанції. За цією програмою держава має забезпечити роботу для фахівців будь-якої кваліфікації, які готові та бажають працювати. При цьому має бути встановлена єдина для всіх учасників програми погодинна заробітна платня та соціальний пакет. Програма має передбачати можливість часткової зайнятості та сезонної роботи, а також інші гнучкі умови праці за бажанням. Єдина для всіх учасників програми заробітна платня має ту перевагу, що вона обмежує конкуренцію програми «Гарантованої занятості» з іншими роботодавцями і надає їм можливість переманювати учасників програми, пропонуючи їм вищу заробітну платню. При складанні української програми «Гарантованої занятості» за орієнтир можна взяти пропозиції розробників ММТ — сучасної теорії грошей, і розробки австралійського юриста Вільяма Мітчелла. Зрозуміло, що ретельний розрахунок розміру єдиної погодинної заробітної платні представники держави мають обговорити з профспілками і об’єднаннями роботодавців.
Одним із найголовніших завдань держави є кардинальна перебудова наявної системи податків. Розпочинати треба з прорахунку монетарних показників, тобто спочатку розрахувати ту суму грошей, яку необхідно буде вилучити з грошового обігу через податки. Для цього кожен рік треба визначати, скільки в обігу національних засобів платежу, скільки не вистачає, скільки грошей держава планує витратити і, відповідно, яку суму засобів платежу треба вилучити з грошового обігу через податки. Крім того, необхідно провести перевірку всіх податків, зборів тощо на відповідність суспільним інтересам і досягненню позитивного впливу на економіку країни. По результатах такої ревізії треба буде зменшити або зовсім скасувати ті податки, які здійснюють негативний вплив на національну економіку, і ввести податки там, де треба якусь або чиюсь діяльність обмежити або покарати.
Окремої уваги вимагає валютно-курсова політика держави. Іноземна валюта потрібна їй для того, щоб вчасно і в повному обсязі обслуговувати свої валютні борги, втримувати фіксований валютний курс і за рахунок збільшення валютних резервів зробити гривню більш суверенною валютою стосовно вимог імпортерів і кредиторів у валюті. Для цього треба буде відмовитися від політики вільного руху капіталів. Посилити валютний контроль і ввести обмеження на певні валютні операції. Ввести податки на купівлю безготівкової іноземної валюти, максимально обмежити її обмін на готівкову (яку потім офіційно завозять в Україну), організувати масовий викуп готівкової іноземної валюти в населення з її наступною інкасацією і зарахуванням отриманої безготівкової іноземної валюти в валютні резерви держави. Засобами державної підтримки стимулювати експорт продукції з високим рівнем доданої вартості і пригнічувати імпорт. За можливості необхідно відмовитися від нових валютних позик. Брати нові позики в іноземній валюті треба лише для рефінансування старих боргів в іноземній валюті в разі, якщо немає можливості їх вчасно повернути або пролонгувати.
Читайте також: Три сценарії для української енергетики. Як їх бачить Кабмін
Але найголовніше, що має зробити держава — це вжити заходи з відновлення та активізації виробничої діяльності приватного сектору країни. Зрозуміло, що цьому будуть сприяти державні інвестиції в інфраструктурні проєкти, але цього недостатньо. Вважаю, що вже час звернутися до досвіду, набутому під час успішного впровадження плану Маршалла, реалізація якого дала змогу західним європейцям за чотири роки відновити зруйновані війною економіки своїх країн.
Свого часу мені пощастило побувати в Гарварді, де я почув від професора Франкліна А. Ліндснея детальну і змістовну розповідь про план Маршалла, в реалізації якого він брав особисту участь. План Маршалла складався з двох частин. Перша добре всім відома, відповідно до неї країнам Західної Європи надавалися гроші для оплати імпорту зі Сполучених Штатів. Про другу частину плану чомусь вже всі забули, хоча саме ця друга частина плану Маршалла стала найважливішою і принесла найбільший ефект. Друга частина плану надавала європейським державам спосіб відновлення торгівлі між ними, що дало змогу країнам Західної Європи швидко досягти довоєнних рівнів виробництва і незабаром швидко їх перевищити. В основу другої частини плану Маршалла було покладено систему багатосторонніх прав запозичень. Ця система об’єднала всі країни-учасники плану в Європейський платіжний союз (ЄПС). Права запозичень стали своєрідною квазівалютою: при імпорті їх витрачали, при експорті їх набували. При цьому перелік товарів і їх обсяги, що пропонувала кожна держава, заздалегідь узгоджувалися всіма учасниками ЄПС. Облік розрахунків у рамках ЄПС і оперативне керівництво системою розрахунків здійснював Банк міжнародних розрахунків в Базелі (Швейцарія). Професор Ліндсней неодноразово повторював те, що технологію системи багатосторонніх прав запозичень можна з успіхом застосувати в умовах сучасної України, яка потерпає від слабкого платіжного попиту, дефіциту засобів платежу, нерозвиненого внутрішнього ринку. Система багатосторонніх прав запозичень дасть змогу максимально використати внутрішні ресурси приватного сектору країни для стимулювання піднесення економіки і досягнення соціальної мети суспільства. При цьому цей проєкт практично не передбачає грошових витрат з боку держави не в останню чергу тому, що реалізація державних інфраструктурних проєктів сприятиме підвищенню ліквідності банків і бізнесу, що підсилить розрахунки, які будуть здійснюватися через систему багатосторонніх прав запозичень, розрахунками грошовими коштами. Річ у тому, що одним з миттєвих наслідків державного фінансування інфраструктурних проєктів буде утворення надлишку грошей на банківських рахунках виконавців і субвиконавців, залучених до участі в проєктах держави. Причиною цього буде те, що в калькуляції цін на будь-які товари і послуги, крім прибутку, включені амортизаційні нарахування, які, як відомо, не спричиняють необхідності негайно витрачати засоби платежу. Було б нерозумно всі ці гроші вилучати через податки. Однак значно краще надати приватному сектору широкі можливості для вкладання цих грошей у достатньо прибуткову діяльність в тих галузях економіки, розвиток яких відповідає інтересам суспільства.
Зрозуміло, все це треба ретельно готувати, займатися цим повинні центральні органи влади, а адмініструвати систему багатосторонніх прав запозичень повинен Національний банк України. Тим більше, що саме Нацбанк зараз розробляє електронну гривню, яка може з успіхом стати квазівалютою української системи багатосторонніх прав запозичень.
Але всі ми маємо розуміти, що впроваджувати ці та будь-які інші дієві заходи з активізації економіки України має сенс лише за умови здійснення радикальних змін в соціально-економічному устрої суспільства, коли законодавство справді захищатиме недоторканість приватної власності, коли будуть адекватні цьому виконавча влада, судова і правоохоронна системи. Коли назавжди підуть в минуле пануючи сьогодні в нашому суспільстві економічні відносини, що побудовані на використанні державного апарату як знаряддя віртуозного «розпилу» державного бюджету, розкрадання державного майна, привласнення або знищення чужої власності, усунення своїх суперників і конкурентів. Тобто коли будуть нейтралізовані і позбавлені можливості впливати на державний апарат ті економічні групи, які, крім всього іншого, є головними в нашій країні провідниками політики витоку капіталу за кордон і противниками суверенності української національної валюти.