Мовляв, нехай вони собі тішаться, нехай передають набуте онукам та правнукам, тільки щоб не чіплялися за владу і не влаштовували в країні 2015 року політичну веремію з непрогнозованими наслідками.
Що ж, подібна ідея як така має право на існування поряд з іншими, проте, видається, надто вже вона… як би то полагідніше сказати… абстрактна.
Справді, в Україні досі існувала така система передачі президентської влади від одного персонажа до іншого, яка передбачала надання новообраним главою держави неофіційних гарантій недоторканності своєму попереднику. Йшлося і про набуту власність, і про відмову від судових переслідувань за вельми сумнівні під оглядом законності вчинки. Згадаймо, що Леоніда Кравчука так ніхто і не «посмикав» за аферу з «Бласко», наслідком чого стали багатомільярдні збитки держави, що Леоніда Кучму не чіпають (крім як на словах) за «справу Гонгадзе», що Віктор Ющенко будує собі кілька помість за великі гроші невідомого походження – а тим часом ініційована ним «Дитяча лікарня майбутнього», на яку збирали кошти по всій країні, виявилася банальною мильною бульбашкою. Навзамін у всіх цих випадках попередник не надто чіплявся за владу (а це прийнято на пострадянському просторі), а інколи майже відверто підігравав наступнику.
Відтак виникають закономірні запитання: чи можлива домовленість такого ґатунку між Віктором Януковичем (який, за даними соціологів, має небагато шансів перемогти будь-кого з конкурентів у другому турі навіть у разі, якщо йому «домалюють» 10-12% голосів) та його опонентом? І який саме «золотий парашут» повинен запропонувати Януковичу цей опонент? Недоторканність статків, включно з Межигір’ям, лояльність до бізнесу синів глави держави, пожиттєвий імунітет від кримінального переслідування чи ще щось?
Можливо, хтось досі плекає сподівання на «демократичний потенціал» та «мудру розважливість» Віктора Януковича та його оточення, але не автор цих рядків. Ба більше: цих сподівань у мене ніколи не було, хоча об’єктивно Янукович, ставши 2003 року прем’єром, мав можливість на ґрунті бодай не національного, а територіального українського патріотизму діяти ефективно і в інтересах не тільки «донецьких», а й посполитих всієї країни – ясна річ, не забуваючи при цьому себе самого і своїх синів, але не переходячи певну межу. Та «дони» цим знехтували – і передусім у зв’язку з відсутністю у них тієї мозкової звивини, що відповідає за почуття патріотизму – не лише всеукраїнського, а й регіонального. Згадаймо лишень, з яких африк й америк рекрутуються «гірники» для донецької футбольної команди, тим самим перекриваючи шлях у великий спорт місцевим талановитим хлопцям…
А хіба персонажам, у яких відсутній бодай територіальний патріотизм (попри гучні слова про нього) може бути жаль якусь там Україну чи якийсь там Донбас, що виступають для них місцинами створюваного руками безправних рабів та холопів неймовірного багатства? І хіба «люди», себто господарі життя, про щось там домовляються з «мужиками», з «бидлом»?
Отож, видається, зазначена домовленість неможлива в принципі, і традиція «передача влади в обмін на гарантії» так чи інакше буде перервана. Адже Янукович та його оточення, навіть якби схотіли здійснити таку передачу й катапультуватися на «золотому парашуті», що неймовірно, вже об’єктивно не можуть це зробити. Адже державна машина України наразі модифікована під потреби «сім’ї» і «друзів», а кланово-олігархічний капіталізм часів Кучми і Ющенка поступився місцем капіталізму державно-олігархічному, найменш ефективній в економічному плані ринковій системі. Ця неефективність наочна: загальний держборг у 1,5 разів перевищив річні доходи бюджету і стрімко зростає далі, промислове виробництво падає, гине наука, натомість торжествує корупція. Та до виборів за допомогою розпродажу решток держмайна і зовнішніх запозичень влада спроможна утримати економіку від тяжкої кризи, власне, від катастрофи. А далі вона неминуча – з відповідними наслідками для 99% українців. в тому числі й виборців Партії регіонів. І в разі ротації влади жодні гарантії не порятують чинну державну верхівку від відповідальності за все скоєне. Власне, не тільки урядовців та депутатів, а й «своїх» олігархів (чи потрібно наводити їхні прізвища?).
Тож команді Януковича залишається тільки посилювати репресивні органи та йти на все задля втримання владних важелів. А оскільки за три минулі роки ця команда ледь не щодня засвідчувала свою «повагу» до Конституції та законодавства, чи варто сумніватися у стилістиці її дій й у 2015 році?
Утім, тут є ще один важливий момент. Якщо опонент Януковича у другому турі президентських виборів бодай натякне на якісь гарантії останньому, на якийсь «золотий парашут», він банально втратить свій електорат – люди просто не прийдуть на виборчі дільниці. І Віктор Янукович за підтримки 10-15% виборців знову стане главою держави, і тяжка соціально-економічна криза розпочнеться майже одразу – з відповідними політичними наслідками у вигляді або новітньої Хмельниччини, або новітньої Коліївщини (перший варіант, звісно, краще, хоч також не мед). Бо ж, як сказав нещодавно виходець із Донбасу академік Іван Дзюба, «вони знову доведуть народ до того, що постане старе питання – за сокири, за коси; правда, у них за кожним маєтком стоїть гарнізон свій, але нічого не поможе, якщо доведуть народ».