Наближається 2020 рік. Починається третє десятиліття ХХІ століття, на порозі четверте десятиліття незалежної України. Ми входимо в новий період із тими самими перевагами й проблемами, які мали раніше. Як і інші сучасні суспільства, українське відчуває шок від швидкості змін і реагує на нього природним чином. А трансформації насправді вражають. За життя одного покоління суттєво змінилися уявлення про світ, зникла офіційна комуністична ідеологія та зазнали краху всі спроби побудувати й запровадити їй загальноприйнятну альтернативу.
Українське суспільство стало значно відкритішим. Розвивається українська культура, мова повертається у великі міста. Українську молодь складно відрізнити від молоді інших західних країн. Кордони з Європою відкриваються, а з Росією поступово закриваються. Варшава сьогодні для великої кількості українців значно доступніша, ніж Москва, вчитися в Кракові чи Празі звичніше, ніж у Санкт-Петербурзі. Побутове життя багатьох суттєво легше, ніж за радянських часів, зникли черги й дефіцити. Натомість відбулося суспільне розшарування. У загалом малозаможному соціумі з’явилися багаті, але сучасний середній клас як основа республіки так і не відбувся.
Ще чверть століття тому мало хто чув про мобільні телефони, тепер же уявити життя сучасної людини без смартфона доволі складно. Інтернет трансформував усю сферу розваг і доступ до інформації. Майже померла природною смертю друкована преса, телебачення і радіо пристосовуються до нової реальності. На наших очах прийшла й пішла в минуле слава лазерних дисків. МРТ та інші сучасні засоби діагностики вже не є фантастикою для звичайних лікарів не лише в Києві, а й у регіонах. Нікого вже не дивують розумні будинки, сонячні батареї на дахах та електромобілі на вулицях. Усі зміни важко порахувати. Майбутнє вже настало.
Водночас Україна за ці десятиліття перетворилася на одну з найбідніших і найвідсталіших країн Європи. Наша економіка дедалі більше базується на великих агрохолдингах. Не вдалося успішно модернізувати промисловість, а її високотехнологічні галузі фактично втрачені. Українське ІТ навряд чи можна вважати драйвером економічного зростання.
За прогнозованих темпів зростання ВВП це відставання тільки більшатиме. Уже сьогодні для того, щоб надолужити Польщу, потрібно майже півстоліття. І це за умов, якщо сусіди тупцюватимуть на місці. Ще прикріше, що ВВП РФ у розрахунку на одну людину вже в понад три з половиною рази вищий відповідного показника в Україні. Та й від Білорусі ми відстаємо в понад два рази. Звісно, можна казати про гігантські обсяги тіньової економіки, але то лише виправдання.
Економічна стагнація не може не позначитися на загальному стані суспільства. До України повернулося політичне насильство. Воно породжує ненависть, а ненависть відтворює насильство. У суспільній свідомості поширюються ірраціональні уявлення, цінність освіти майже втрачена. Дикунські думки на кшталт шкідливості вакцинації переможно крокують шпальтами вітчизняних видань, екранами телебачення і сторінками інтернету. Відверто расистські теорії набувають респектабельності в очах громадськості. Експертність нерідко зводиться до вміння перекричати інших, а окремі моральні авторитети дописалися вже до того, що корупція — це стовп української державності.
Під хор, що голосно завиває про успішні реформи, спроможності Української держави вже не одне десятиліття деградують, а одного вміння вправно жонглювати запозиченими з англійської термінами, хоч як дивно, недостатньо для управління публічними інституціями. Найактивніші йдуть по світах шукати кращої долі, а людський капітал України стрімко зменшується. Погіршуються демографічні показники, які в перспективі можуть перекреслити наше майбутнє.
Читайте також: (Не)Прогнозований шторм
Світ змінився. Звична для нас ситуація the West and the Rest (Захід та інші) поступово розмивається. Під впливом конкуренції великих держав — США, КНР, а також РФ — трансформуються інститути глобального управління. Зростає Індія, відроджується Африка. З обох боків Атлантики дедалі активніше береться під сумнів міцність трансатлантичних зв’язків. Десь на обрії бовваніє примара нової глобальної фінансово-економічної кризи.
Користуючись ситуацією, Росія порушила територіальну цілісність України, завдавши руйнівного удару однополярному світоустрою. А міжнародна спільнота (читай США та інші держави Заходу) не знайшла ефективних важелів для його відновлення. Війна на Донбасі виснажує як матеріальні, так і психологічні ресурси України, руйнує перспективи її розвитку.
Утім, як відомо всім українцям, бідкатися, себто говорити й писати про негаразди, можна безкінечно. Пролонгація нинішньої ситуації швидко заведе в глухий кут, вихід із якого з кожним роком коштуватиме дедалі дорожче як у грошах, так і в зруйнованих людських долях. А з якогось моменту вийти з безвиході всією країною в її нинішніх кордонах стане неможливо. Це, власне, і буде приходом нашого українського Вія. Усвідомивши це, слід не стогнати й волати, а працювати, не руйнувати, а творити. Певні можливості для конструктивної роботи все ще наявні. Час до приходу Вія ще є, хоча багато хто наближує його появу давно й наполегливо. Після президентських і парламентських виборів 2019-го виникла унікальна для незалежної України ситуація, коли посаду глави держави, парламент і уряд контролює одна політична сила, принаймні за назвою. Це відкриває певне вікно можливостей. Головне його не проґавити. Насамперед слід вирішити найнагальніше питання — припинити бойові дії на Донбасі. І керівництво держави слушно сконцентрувалося саме на цьому. Варто визначитися з візією: куди ми йдемо. Тим більше що головні дороговкази зафіксовані в Конституції. Ідеться про європейську та євроатлантичну інтеграцію. Про це було стільки говорено-переговорено минулими роками, що варто нагадати: трансформувати країну значно складніше, ніж теревенити про цінності ЄС і НАТО. Пріоритетом у нашому русі мають стати національні інтереси України, а не уявлення телевізійних «експертів» про європейськість/натовськість.
Варто виходити не з ідеологічних постулатів, а з цілком прагматичного усвідомлення інтересів України як спільної справи українців — наших громадян усіх національностей. Безумовно, при цьому слід дотримуватися основного напряму трансформацій: європейська, правова, заможна держава. Наші міжнародні позиції мають спиратися на потенціал європейської і євроатлантичної інтеграції. Без стрімкого економічного розвитку Україна як незалежна держава приречена. Економічна свобода повинна з гасла перетворитися на зміст державної політики, а фіскальні вимоги посісти належне їм підпорядковане місце. Слід зруйнувати зачароване коло, у якому витискування грошей з економіки змушує її ховатися від держави в тіні, а скорочення легального сектору спонукає підвищувати фіскальний тиск. Сучасний стан розвитку економіки вже позбавляє можливості ефективно виконувати основі завдання держави. Розвиток людського капіталу — основний державний пріоритет. Україна має стати комфортною для звичайного громадянина, дозволити йому/їй не лише виживати, а й реалізовуватися.
Читайте також: Воєнні злочини: адекватна відплата
Проводити ефективну державну політику неможливо без зміцнення спроможностей основних публічних інститутів. Насамперед ідеться про судову й правоохоронну систему, забезпечення справжнього, а не декларативного верховенства права й утвердження принципів правової держави. І річ не тільки в підвищенні стійкості суспільства та держави до зовнішніх і внутрішніх загроз, а й узагалі в уможливленні суспільного поступу. Головним завданням розвитку сектору безпеки й оборони має стати збільшення потенціалу стримування, підвищення ціни агресії проти України до неприйнятного рівня.
Усе це неможливо зробити без зміни суспільної атмосфери з пошуку ворогів на винайдення рішень наявних проблем, без рішучої відмови від створення дедалі більшої кількості заборон та обмежень, які підривають потенціал стримування замість його зміцнення. І головне — не боятися. Якщо шанс буде втрачений і Вій таки прийде, всім українцям стане гірше включно з тими, хто сьогодні опирається змінам.