З моменту появи двотомника Освальда Шпенґлера «Присмерк Західного світу» (1918, 1922) суперечки про перспективи глобального Заходу ні на мить не вщухають. А за нинішнього ґерця між західним світом і «рускім міром» подібні питання взагалі загострюються не на жарт. І от уже буквально з перших рядків цього грубезного опусу читач знайомиться з одкровеннями про те, що західноєвропейсько-американська культура переходить у стадію свого згасання. Ба більше, відбувається воно на проміжку 1800–2000 років. Що ж означає ця теза?
«Присмерк Західного світу» Освальда Шпенґлера. Обкладинка другого тому, 1922
Скажемо відверто, вислід Шпенґлера не є несподіваним. Адже автор і сам визнає вплив на хід своїх міркувань ніцшеанських концептів, як-от «декаданс», «нігілізм» або «переоцінка цінностей», які трохи раніше свідчили про сутінки Заходу. В дусі «філософії життя» Шпенґлер порівнює існування культур із організмами, що проходять визначальні цикли: народження, зростання, розквіт, занепад і смерть. Отже, геть усім культурам відведено свої місце і час. А їхнє становлення передбачає наявність трьох елементів: Душі (як можливості щось утілити), Життя (того, що звершує) і Світу (себто, здійсненого). Філософ наводить і декілька способів розгляду буття культур. Один спирається на закономірності, а отже, має справу із застиглими формами. Інший покладається на аналогії, що дає змогу схоплювати живі форми. Зрештою, йдеться про натуралістичний (науковий, систематичний) та історичний (поетичний, споглядальний) досвіди. Перший набувається мірою того, як дослідник вивчатиме природу, висновуючи сукупність законів (звідси й пошана до числа та причинності, хоча вираховувати можна лише неживе). Другий отримується від народження й полягає в тому, що спостерігач взорує на становлення (тобто на життя, яке не має меж). Віддаючи перевагу останньому підходові, Шпенґлер ошелешує жаскою, проте знаною, принаймні з часів Шопенгавера, сентенцією: людство ніколи не мало жодної визначеної мети чи бодай якогось плану розвитку, адже підпорядковується принципам, які виникли в осередку окремих культур, де розігруються унікальні ідеї, пристрасті та варіанти їх прояву.
Читайте також: В очікуванні варварів
Звідси випливає, що історія культури є не прогресом, а звершенням її можливостей і нагадує калейдоскоп утворень і перетворень дивовижних органічних форм. Спочатку вони оприявнюються хаотично, а вже потім потрапляють на вищий щабель. І тоді на перший план виходять видатні постаті (Александр, Діоклетіан, Мохаммад, Наполеон) або події (Пелопоннеська чи Тридцятилітня війна). І нехай між культурами не зникає взаємодія, всі вони мають винятковий триб існування. Чимало з них, окрім єгипетської, мексиканської та китайської, зазнавали впливу давніших культур. Одначе, говорити про загальні чи постійні чинники не випадає. Це відчувається, коли нам несила зрозуміти наріжні поняття, сформовані всередині своєрідної культури. Для нас залишається загадкою вавилонський світ, а отже, колись і західний світ буде незрозумілим для подальших культур. А тому варто вести мову про щось таке, як індійський, арабський, античний, західний та інші різновиди культурного мислення.
Освальд Шпенґлер
Згідно зі Шпенґлером, головною вадою західного типу мислення є намагання все розглядати крізь призму універсальної точки зору. Якщо репрезентант античної культури, Платон, говорить від імені еллінів, яких, на відміну від варварів, тільки й уважає людьми, то виразник західної культури, Кант, намагається висловлюватися про загальні закони, властиві людству в цілому. А втім, скільки є запитів, стільки ж має бути і відповідей. Усяка історична епоха передбачає власний пошук і погляд. Ось чому, підкреслює Шпенґлер, немає ніякої загальнолюдської культури чи моралі. Проте подібне твердження суперечитиме раціональній західній традиції, бо залишається небезпека зашпортатися у тотальній відносності. Хоча, здається, Шпенґлера той релятивізм не лякає ніскільки. Навпаки, він увиразнює разючі культурні відмінності. Приміром, античну чуттєво-тілесну статичну культуру іменує «аполонійною», а просторову динаміку західної культури називає «фавстівською» за персоналізм і жагу пізнання.
Читайте також: Коронація Чарльза ІІІ: традиція, що закладе початок змінам у британській монархії
Що ж тоді вважати точкою занепаду? Аби це збагнути, необхідно взяти до уваги, що Шпенґлер не ототожнює зазвичай синонімічні поняття «культура» і «цивілізація». В його уявленні цивілізація є ознакою завершення культури. Ба більше, філософ удається до поетичного пояснення, а надто коли стверджує, що цивілізація довершує долю культури. Ідея Долі властива кожній культурі. Вона розгортається як повноцінна картина світу й осягається через мистецтво чи трагедію. Отже, цивілізація — не живе тривання буття культури, а штучний, виснажений, завершальний її стан, який веде до неорганічних і змертвілих форм. Культура помирає, коли її душа вичерпує можливості на рівні народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук і подібного. Колись стоїцизм і буддизм явили завершення, відповідно, античної та індійської культури. Прикметно, що цивілізація пов’язана у Шпенґлера ще й з імперіалізмом. Зрештою, свою книгу він пише в часи краху західних імперій, у переддень нацистського райху та нової світової війни. Всередині людини культури нуртує творчий потенціал, тоді як у людини цивілізації помітна енергія, що скерована назовні. Чи ж не через це у візії Шпенґлера західна культура добігає кінця після свого суттєвого надламу? Ще одна ознака деградації — скептицизм, який дається взнаки занепадом мистецтва, появою матеріалізму, соціалізму, недолугого парламентаризму, має ознаки недовіри до науки, позначається розростанням великих міст і техносфери. З другого боку, потрібно визнати, що кризові явища — річ цілком звикла для повноцінного життя культури. Тож, запитаймо себе: чи не є вони новітнім пошуком, який є ознакою налаштування культури на інший курс?
Читайте також: «Стратегічна автономія Європи». В чому помиляється Макрон і чому на це (поки що) можна не зважати
Показово, що Шпенґлер наголошує на відмінностях поміж «російською» та «фавстівською» душею. У першій, попри позірну схожість на західну культуру, відчувається «примітивний московський царизм». Росіян змушують жити в умовах штучно вигаданої історії, яку вони сприймають як догму. До того ж, вибудовані на західний штиб російські міста не мають органічної єдності з типово рустикальним ландшафтом. Хіба ж це не парадоксально: російське прагне виглядати по-західному, втім Захід тут ненавидять? Тому сподівання на те, що умовна «російська культура» здобуватиме самобутню силу — марні. В цій традиції все відмінне завжди сприймалося вороже, вичавлюючи важливі елементи, які могли бодай чимось зарадити народженню направду повноцінної культури.
Певна річ, смішно говорити про вічне існування культур. Але беззаперечно те, що західна культура, подібно до всіх інших, теж колись зійде зі сцени. Проте є один чи не найвагоміший чинник, який дозволяє їй протриматися довше в історичному плині. Це заохочення до самокритики. Таким, попри пророцтва Шпенґлера, наразі й виглядає рецепт її оновлення.