Претензії влади та активістів одне до одного, хоч як дивно, звучать майже в унісон: обидві сторони нарікають на відсутність справжніх дій. Чиновники впевнені, що активісти не йдуть працювати в органи самоврядування, бо критикувати та перевіряти набагато легше, ніж щодня розгрібати поточні проблеми. А активісти наполягають, що не бажають входити до влади, бо зашкарубла система не витримує викликів сучасності, тому всі дії в чиновницьких кабінетах схожі радше на імітацію, ніж на справжній розвиток. Нині часто можна почути, що активістам пропонують долучитися до влади на різних рівнях, мовляв, ставайте та працюйте! Але на практиці громадська діяльність нині дуже рідко стає справжнім соціальним ліфтом: активісти воліють і далі працювати на громадських засадах, мотивуючи таке рішення різними причинами — від невисокої зарплати до небажання зіпсувати свій імідж причетністю до корупційних схем. Або все ж таки ризикують і отримують різні результати та емоції. Про спроби та досвід співпраці з владою Тижню розповіли громадські діячі Донеччини.
Руслан Макарович, місцевий депутат, активіст руху «Розвиток громад», Часів Яр:
Прикладів, коли активісти та волонтери стали керівниками на місцевому рівні, я знаю чимало. У багатьох нових громадах, що були створені в процесі децентралізації, такий процес уже відбувся. Наприклад, у Званівській ОТГ Бахмутського району всі представники місцевого самоврядування виросли з активістів. Люди об’єдналися й домоглися зміни генерального плану та створення окремої громади, стали в ній господарювати. А більшості активістів, які розпочали свою діяльність під час війни на Донеччині, піти хоча б у місцеві депутати, якщо одразу не в керівники міст і селищ, заважає елементарна відсутність виборів. Хоча впевнений, що багато волонтерів, учасників АТО, активістів мають такі амбіції. Бо, на мій погляд, це реальна можливість змін, створення дієвої команди. А ми вже котрий рік сидимо зі старою владою… А чому не йдуть у чиновники? Бо змінити систему, просто вбудовуючись у неї гвинтиком, неможливо. Тоді вже краще бути активістом, більше користі.
Читайте також: Соціальні ліфти: довгий шлях нагору
Олена Шевчук, активістка, переселенка, менеджерка відкритого простору МEM Idea Hub, Торецьк:
Бажання перейти зі стану активістів до стану представників влади не виникає, напевно, тому, що довгоочікуваного очищення влади та глобального зламу системи не сталося. І рідко активісти згодні йти не те що у владу, а навіть на діалог із можновладцями. Бо вважають, що навіть це може негативно позначитися на їхньому іміджі. Поширений стереотип «влада = зрада» працює і завжди бере гору в сутичці трьох сторін: активіст — влада — простий громадянин (людина, яка не залучена до процесу ухвалення рішень і не зацікавлена в особистому впливі). Напевно, у цій ситуації, коли система не зламана й ціннісний рівень різних чиновників фокусується на власному фінансовому збагаченні (або зацікавленої групи), активіст, як суб’єкт, змушений і повинен захищати інтереси громади. Або на момент, коли система нарешті дала тріщину, він може залишатися таким собі буфером між владою, яка хоче позбутися стереотипу й працює над тим, і простим громадянином, який міряє виключно стереотипами. Це не про те, що чиновники повинні мати своїх ручних активістів, які кричать «одобрямс» на будь-які їхні дії. Суть у тому, що коли активіст (ми беремо ідеал, коли він чесний і обстоює інтереси громади, прозорість, очищення влади) бачить позитивні зрушення й об’єктивні причини для вступу в діалог із владою, то він підтримує її починання. На мій погляд, його завдання — бути провідником цих змін і таким собі ментором у побудові діалогу в суспільстві. І це інколи важливіше, ніж стати чиновником чи політиком.
Катерина Арісой, активістка організації захисту тварин «Лада», Бахмут:
Навіть якби запрошували, навряд чи пішла б. І не тому, що я свідомо обираю безсистемність і розраховую тільки на волонтерські приватні рухи. Просто на сьогодні не бачу перспектив, наприклад, на посаді працівника комунального підприємства або відділу виконкому для кардинального вирішення питання поводження з тваринами. Системності за сучасного державного підходу до цієї проблеми не буде, принаймні одразу. Але така діяльність забере весь час, і робити щось реальне вже не буде коли. А ще представники самоврядування, можливо, вбачають у громадських діячах конкурентів, які змінять звичні розклади, обов’язково внесуть безлад у налагоджену систему «тихого життя» або можуть «підсидіти» надійні кадри. А я навряд чи знайшла б там однодумців, щоб робота була ефективною.
Андрій Тараман, депутат Іллінівської ОТГ, керівник ГО «Енеїда», учасник бойових дій, Олександро-Калинове, Костянтинівський район:
По-перше, на жаль, активіст не обов’язково спеціаліст. Тому це не завжди й виправдано. А депутати сільських рад загалом і є активістами. Вони не отримують зарплати, відпрошуються з роботи, своїм ходом дістаються до місця проведення сесій, їх не любить керівництво, бо кожен свідомий депутат є подразником, який постійно щось випрошує для свого населеного пункту. Також депутатів не дуже люблять виборці! Вигляд це має приблизно такий: «Я за тебе голосував, а ти… такий-сякий. Та ви там узагалі всі зажерлися. От у тебе світло вдома є? А в мене немає другу добу, та щоб вас!». Бо хочуть усе одразу, кожен за свої інтереси. Ось потім починаєш задумуватися: а навіщо мені таке треба? Ще для керівництва громади, району депутати є просто інструментом, за допомогою якого можна багато що «проганяти», щоб зняти із себе відповідальність за сумнівні питання. Одразу після виборів активність депутатів висока, а через півроку буває тяжко навіть кворум зібрати, бо їхати на сесію вже не хочуть.
Читайте також: Уже не 52 мільйони, але ще й не 26
Стабільно на засідання ходять ті з них, які працевлаштовані в керівному органі, бо їм діватися нікуди. Інші просто розуміють, що їх використовують, і часто ігнорують сесії. Тому назвати це «піти у владу» можна з натяжкою. Особисто я, будучи головою ГО «Енеїда», багато разів стикався з ігноруванням наших ініціатив. Ось тому й вирішив стати депутатом, щоб якось впливати на рішення. Щось виходить, щось ні, але це інструмент, гріх ним не скористатися. Щодо реальної влади, то, на мою думку, це закрита система, куди чужаків намагаються не допускати, а тим більше амбітних і публічних. Я запитував себе, чому одразу після виборів у нас, у зоні проведення АТО, не змінили владу, яка співпрацювала з бойовиками. Та що там владу, хоча б прибиральницю з райради вигнали для пристойності, мовляв, ось вона у всьому винна… На той час центральній владі було простіше домовитися зі старою владою, яка має вплив і повагу серед місцевих прихильників «русского мира». А може, навіть наше місцеве керівництво саме наввипередки побігло поклони бити до Києва.
З ними попрацювали спецслужби, і, як кажуть, за одного битого двох небитих дають. А як же патріоти, активісти, які реально ризикували тут життям, публічно виступали й захищали державність? А це такий собі відпрацьований матеріал. Хоча люди активної громадянської позиції, сподіваюся, робитимуть усе публічно й по-чесному. Але вони ж не вписуються в матрицю влади. Візьміть, наприклад, нашу активістку Ольгу Барабаш… Активістам вдалося наполягти на призначенні її начальником освіти Костянтинівки. Але її тепер пресують з усіх боків. Вона вже, мабуть, сама не рада, що погодилася обійняти цю посаду. Порушили проти неї кілька кримінальних справ, а як там не проходить, підключають «правильних активістів», щоб дискредитувати. А все тому, що Ольга ризикнула зачепити систему харчування в садочках і школах, схему ремонтів, учителів-сепаратистів. Тому, хоч як прикро, щоб зараз йти у владу, треба мати прикриття, гроші, вміти красти й ділитися, а ще мовчати…
Володимир Орос, активіст, ГО «Добро», Добропілля:
Підніматися цим ліфтом треба, маючи великі гроші. Місцевим депутатом можна й так проскочити, але тільки сенсу немає, бо це як бути одним серед вовків. Та й у глобальному сенсі користі від того небагато.
Сьогодні люди не готові брати на себе відповідальність, вважають, що проголосував — і все, далі все депутати нехай роблять. Навіть місцеві осередки партій — це просто лотерея. Нікого вони не шукають, беруть кого знайшли, жодного відбору, хто перший трапився з прапором і гімн співає.
Досвідчені громадські активісти вже рідко на це западають, бо знають, що все одно вирішують олігархи або спецслужби. Для мене єдина мотивація щось робити — щоб навколо ставало трохи краще. Тобто суто з егоїстичних міркувань. Треба, щоб років 10, а то й 20 минуло, щоб люди почали брати на себе відповідальність, використовуючи владу як алгоритм для розвитку. Тоді й заживемо. Я не песиміст, нині молодих і наївних багато, може, у них і вийде. Це ж еволюційний процес, тут штучні стрибки неможливі. Але 10 років моєї участі в цій еволюції як громадського діяча, думаю, і так гідний внесок.
Олег Зонтов, активіст, колишній депутат, секретар міськради, в. о. міського голови у 2014–2015 роках, Слов’янськ:
Спираючись на власний життєвий досвід бізнесмена, активіста й чиновника, можу сказати, що переходи дуже важкі. Це я вам як досвідчений психолог-практик кажу: у чиновники та активісти йдуть люди з кардинально протилежними психофізіологічними якостями.
У перші — патерналісти, які бажають мати стабільний дохід, бояться змін і налаштовані на виконання наказів. Другі — це здебільшого пасіонарії, що обирають ризик та дієву життєву позицію. Потрапляючи в токсичне для них середовище, де матеріальна вигода є вже справжньою акцентуацією характеру, активісти або стають частиною системи, або йдуть. У владу часто штовхає відчуття відповідальності, мовляв, якщо ти критикуєш, іди й змінюй.
Так я потрапив у місцеві депутати, потім у Кабмін радником, де відчув дисонанс від «тихого царства» на тлі початку війни, звідти пішов воювати, а вже потім, після звільнення рідного міста, став секретарем міськради й виконував обов’язки міського голови Слов’янська.
Читайте також: Миротворці: чекати, але не надіятися
Знаю, що рутина засмоктує, відбувається формалізація всього, що раніше було для тебе «живим». А громадські активісти більше діють, ніж дивляться на формальні процедури, у них ширші амплітуди та можливості, якщо порівнювати із суворим законним полем можновладця. Із цим, до речі, у нас стикаються й реформатори-іноземці, які починають порушувати норми закону, відмовляються грати за тими правилами, що є в системі. Це дуже потужний дисонанс: ти хочеш змін, але вони гальмуються з різних боків.
Наведу приклад: апарат виконкому Слов’янська різною мірою співпрацював із терористами — хтось був змушений, для когось це стало ідейним рішенням. Але звільнити навіть найзатятіших прихильників «русского мира» законно я не міг, бо немає процедури. Було кілька випадків, коли вони за рішенням суду відновлювалися через тиждень після відсторонення. Новий закон про держслужбу хоча б процедуру визначив. Узагалі активісти, входячи до системи, повинні дотримувати її правил, а це суперечить самій природі активіста.
Що робити? Треба кардинально реформувати систему держслужби, зробити її не кастовою, де поколіннями тягнуть «своїх», а рекрутинговою, як у розвинених країнах. Тоді можливо отримати активних державних діячів, обраних за якістю та ініціативністю.
Поки що це не дуже вдається навіть на початковому рівні: минуле скликання донецької обласної Громадської ради, наприклад, запропонувало ввести активістів до кадрової комісії для контролю обрання чиновників і керівників комунальних підприємств. Нам було відмовлено, а наступний склад Ради вже відсортували так, щоб навіть таких думок не викликало.
Андрій Лоза, майданівець, поліцейський полку «Київ», комбатант батальйону «Свобода», Бахмут — Київ:
Упевнений, що соціальний ліфт для активних людей через участь у політичних партіях нині цілком реальний. Наприклад, мене запросили в «Свободу» саме як людину з активною життєвою позицією. А вже у 2011 році, коли осередок утворився і в Бахмуті, затвердили його головою. Чому не йду далі, то інша тема. Але можливість така є. Наприклад, знаю такого собі Руслана Андрійка, який був простим активним членом партії, потім головою Чернігівської обласної організації, а тепер керує всеукраїнською молодіжкою. Але в мене просто шлях складніший: я не перебуваю постійно ані в Києві, ані в Бахмуті, з початком війни вступив до батальйону «Січ», нині теж на службі, тому політична кар’єра наразі не на часі. Але 2014 року був кандидатом від «Свободи» в мажоритарному окрузі, де висувався одіозний Клюєв чи син нашого мера. Не виграв, але вірив і вірю, що будь-яка активна людина, якщо вона докладатиме до цього зусилля, може втілити різні політичні амбіції задля своєї ефективної діяльності. І все вийде. якщо не цього разу, то наступного.