Суспільство

  ▪   Максим Віхров

Соціальні ліфти: довгий шлях нагору

фото: уніан
Які соціальні ліфти є в Україні й чому їхня робота не відповідає очікуванням суспільства
Матеріал друкованого видання
№ 48 (576)
від 29 листопада

Теза про те, що соціальні ліфти в Україні не працюють, уже давно є загальним моментом у публічних дискусіях. У питанні соціальної мобільності Україну прийнято описувати як вежу з обрізаними ліфтами: країну, у якій нечисленна еліта позбавила решту громадян можливості підвищити свій соціальний статус. Такому становищу нерідко протиставляють радянський лад, за якого соціальні ліфти буцімто працювали дуже ефективно — настільки, що хрестоматійний «дітдомівець» міг піднятися до запаморочливих висот. Як варіант, замість СРСР критики апелюють до ідеалізованих Сполучених Штатів, де втілити «американську мрію» може кожен, кому не забракне наполегливості.

 

Українська ж ситуація під будь-яким кутом зору видається нестерпною: законсервована еліта поволі втрачає зв’язок із народом, який зневірений і занурюється в бідність та апатію або емігрує туди, де соціальні ліфти відкриті не лише для мажорів і нечисленної обслуги олігархів. Однак за позірною самоочевидністю таких тверджень приховується їхня суперечливість. Попри стереотипи, соціальні ліфти в Україні таки працюють. Але для того, щоб вони діяли на повну потужність і виконували сповна свої функції, потрібні системні зрушення.

 

Читайте також: Запиши діда до університету

 

Передусім слід зазначити таке. У масовій свідомості соціальний ліфт постає певним постійним механізмом, доступ до якого та кінцевий результат гарантовані кожному. Насправді ж він є просто соціологічною метафорою, яка означає більш-менш тривалу сукупність умов, за яких значна частина суспільства може здійснювати висхідну соціальну мобільність, тобто поліпшувати своє становище. Рівного та загального доступу до соціальних ліфтів немає навіть у найгармонійніших суспільствах просто тому, що ніде не існує рівності здібностей, життєвих обставин тощо. Тож на кожну яскраву історію успіху припадає на порядки більша кількість поразок. Обмеженою є й висота підйому, на яку може розраховувати пересічний «пасажир» соціального ліфта: зазвичай вона обмежена середнім класом. Не гарантований і пожиттєвий результат: ті, хто здійснює висхідну мобільність, у будь-який момент можуть ковзнути вниз унаслідок особистих прорахунків чи то під тиском непереборних зовнішніх обставин. Коротко кажучи, дійсність досить далека від ідеалізованої картини, яку малюють перед аудиторією популісти.


Що змушує соціальні ліфти рухатись угору? У сучасному суспільстві такою силою є праця, передусім підприємництво та належність до прошарку освічених фахівців. Саме вони — бізнесмени, управлінці, фахівці та невелика частина кваліфікованих працівників — становлять, за даними соціологів, ядро українського середнього класу. Аналогічною є й структура периферії середнього класу (Центр Разумкова, 2014).


Однак функції соціальних ліфтів не зводяться до забезпечення перспектив зростання. Крім того, вони зрівноважують суспільну нерівність, запобігаючи консервації та взаємному відчуженню прошарків суспільства. А також заохочують особисту активність і конкуренцію, що є рушіями ринкової економіки, насамперед це стосується сфери бізнесу. І наостанок: соціальні ліфти — знову-таки через конкуренцію — сприяють відбору найкваліфікованіших кадрів у відповідних сферах виробництва, а також у державному та публічному секторах.

 

Ліфти чи катапульти


Звичайно, жодна з перелічених вище функцій не втілиться в життя в абсолютному обсязі: ані тотальна рівність, ані ідеальний ринок, ані меритократія не були реалізовані ще ніде й ніколи. Однак якщо соціальні ліфти працюють надто погано, у країні починається серйозна криза, що добре видно на прикладі того ж таки СРСР. Хвалені радянські соціальні ліфти ідеально працювали лише в спогадах ностальгіків. У період становлення СРСР та за часів сталінізму йшлося радше про соціальні катапульти: в умовах хаосу й браку кадрів, від якого потерпала більшовицька влада, вдавалося робити запаморочливі кар’єри. Але ці злети часто завершувалися стрімким падінням (розстрілом, засланням тощо), та й шанс «політати» мала досить невелика частка населення. Тим часом багатомільйонні верстви рухалися лише вниз, зазнаючи різних комбінацій терору, грабунку та закріпачення. Після хрущовської відлиги ситуація дещо покращилася, але ліфти везли дуже повільно й на невелику висоту. Чи стимулювали вони ділову та професійну активність? В умовах неринкової економіки й коли інженер або вчитель отримували менше некваліфікованого робітника, про це не йшлося. Не загрожували ті ліфти й кастовій закритості номенклатури: в епоху пізнього СРСР радянська еліта була жалюгідним видовищем.

 щоб соціальний ліфт збільшив свою «вантажопідйомність», потрібні не тільки зрушення в освітній сфері, а й модернізація виробництв, відродження науково-дослідної діяльності тощо. Останнє неможливе без запровадження сучасних методик оцінювання якості освіти, а також подолання корупції в названих сферах


Карколомні зміни, що сталися з розпадом СРСР, справді поруйнували канали висхідної мобільності, які діяли за радянських часів. До того ж соціальний статус багатьох раптово понизився й у суспільстві поширилося загальне відчуття безсилля та дезорієнтації. Саме в ті часи на пострадянських теренах набула популярності ідея «обрізаних соціальних ліфтів». Але насправді процес трансформацій був не таким однозначним. Передусім у ті часи виникли нові соціальні ліфти, пов’язані з підприємництвом, зокрема нелегальним. На початковому етапі вони були вкрай ненадійними, що можна порівняти не з поїздкою у ліфті, а зі справжнім соціальним альпінізмом. Проте завдяки їм почав зароджуватися сучасний середній клас України. Та й не лише середній: навіть на вищих щаблях колишню радянську номенклатуру потіснили ті, кому вдалося скористатися можливостями нових часів. Звичайно, тоді це було пов’язано з нелегальними практиками аж до відвертого криміналу. Проте ситуація змінювалась, і соціальні ліфти ставали дедалі доступнішими для українців.

 

Середній клас як драйвер


Про наявність змін свідчить виникнення (нехай і повільне) середнього класу. За всіх методологічних обмовок позитивна динаміка є: якщо у 2002-му до середнього класу зараховували себе 28% українців, то у 2014-му їх стало 45,7%, натомість кількість «робітничого класу» зменшилася в цей період із 47% до 22,7% (Taylor Nelson Sofres, 2002; Центр Разумкова, 2014). За іншими даними, частка тих, хто відносить себе до середніх прошарків, у 2002–2014 роках збільшилася з 27,3% до 52,5% (Центр Разумкова, 2002, 2014). Однак середній клас формувався (і формується нині) не лише завдяки бізнесу, а й завдяки сфері високопрофесійної праці. Сумні пострадянські анекдоти про «трієчників», які стали господарями життя, та «відмінників», що виявилися аутсайдерами, дедалі більше стають артефактом минулого. Серед підприємців понад 73% належить до ядра середнього класу та його периферії і лише 7% — до нижчого. Серед управлінців це співвідношення становить відповідно 74% та 9%, серед фахівців — 63% та 20% (Центр Разумкова, 2015). Отже, соціальні ліфти в Україні таки існують. Інше питання, як змусити їх працювати ефективніше.

 

Читайте також: Велика демографічна шахівниця


Що стосується підприємництва, для нього потрібні загальновідомі інституційні умови: досконала правова система, ефективне судочинство, доступ населення до кредитування тощо. І вони поступово покращуються: у 2010-му Україна посідала в рейтингу Doing Buisiness 147-ме місце, у 2012-му навіть опустилася до 152-го, але вже у 2015-му вирвалася в першу сотню, заскочивши на 96-ту сходинку. У 2017-му вона зайняла 80-ту позицію, у 2018-му — 76-ту, а у 2019-й входить на 71-шу (World Bank). Проте в тому, що стосується соціальних ліфтів, найважливішим є становище малого та середнього бізнесу. Останніми роками спостерігається тенденція до падіння кількості підприємств: якщо середніх у 2015–2017-му налічувалося 15,1–15,5 тис., то малих було 1,95 млн, а стало 1,78 млн, причому переважно за рахунок суб’єктів мікробізнесу. Однак настрої малого та середнього бізнесу здебільшого оптимістичні. За даними Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, що входить до Реанімаційного пакету реформ, наприкінці 2017-го 47,8% опитаних малих та середніх підприємців планували розширити діяльність протягом 2018–2019 років і лише 10,2% збиралися зменшувати її обсяги. Найбільше оптимістів якраз серед власників малих підприємств (59%), серед них і найменше песимістично налаштованих (7%).


Що ж стосується перешкод для бізнесу (читай для роботи цього соціального ліфта), то ситуація така. Розглянемо першу десятку проблем (із 22 позицій) на рівні малого та середнього підприємництва. За даними Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, до першої п’ятірки проблем наприкінці 2017-го увійшли низький попит, із яким стикалися 59% малих та середніх підприємців, нестабільна політична ситуація (44%), високі ставки податків (35%), складне адміністрування податків, бухоблік (27%) та інфляція (26%). У другій п’ятірці — високий регуляторний тиск (23%), корупція (23%), війна на Сході (20%) та брак кваліфікованих працівників (20%). Усе це мало скидається на картини задушеного бізнесу, що їх малюють деякі популісти: незважаючи на перешкоди, цей соціальний ліфт працює. Однак запустити його на повну потужність украй непросто, оскільки далеко не всі проблеми бізнесу пов’язані з нереалізованими реформами, нерозумінням із боку влади чи саботажем олігархів. Розбудова ефективних державних інститутів, підвищення продуктивності національної економіки, інтеграція до глобальних ринків — усе це потребує зусиль і часу. Не кажучи про війну, яка також є потужним гальмом для розвитку України, зокрема бізнесу. А тому підприємництво навіть за максимального сприяння уряду ще довго не зможе розкрити свій потенціал.

 

Маркер освіти


Ситуація у сфері висококваліфікованої найманої праці не менш складна. Між рівнями освіти та добробуту справді є пряма кореляція, проте сам диплом не є перепусткою до вищих соціальних прошарків, оскільки не гарантує місця на ринку праці. Вища освіта в Україні — явище масове: якщо у 1990-му із закладів I–IV рівня акредитації випустилося 365 тис. осіб, то у 2013-му 576 тис. (Держстат). Проте масовою є також невідповідність між попитом економіки та пропозицією фахівців, що формується у вишах. Але це не чергова суто українська криза, а цілком нормальна (принаймні типова) ситуація сучасного суспільства. Ще у 1992-му німецький соціолог Ульріх Бек порівнював вищу освіту з примарним вокзалом: сісти в потяг можна лише за наявності квитка, проте й він не гарантує того, що потяг прийде вчасно, у заданому напрямку й що в ньому взагалі будуть вільні місця. Такі реалії ХХІ століття, і нічого не вказує, що ситуація докорінним чином зміниться. Вища освіта є інвестицією людини у власне майбутнє, у власні кар’єрні перспективи, проте, як і в бізнесі, ніхто не застрахований від помилок і невдач у майбутньому.

 

Читайте також: Медіа-освіта для дітей. Кому це потрібно?


В Україні це ускладнюється супутніми проблемами. Передусім якістю освітніх послуг у вишах, яка далеко не завжди відповідає заявленим стандартам. Боротися з цим явищем усерйоз почали відносно недавно, коли в березні 2014-го в Міністерстві освіти ініціювали припинення діяльності 60 вишів та їхніх підрозділів. Утім, і решті вітчизняних вищих навчальних закладів є куди зростати, оскільки в міжнародному рейтингу QS World University Rankings цього року присутні лише шість українських вишів, причому до топ-500 увійшов тільки один. Не слід пояснювати, що між якістю освіти й шансами на наступне працевлаштування та підйом соціальним ліфтом також є пряма кореляція.


Однак слід враховувати й те, що економіка України хоча й потребує фахівців, але наукомісткими галузями не переобтяжена: торік високотехнологічний експорт становив лише 5,5% загального обсягу (Мінекономрозвитку, 2017).
Тож для того, щоб цей соціальний ліфт збільшив свою «вантажопідйомність», потрібні не тільки зрушення в освітній сфері, а й модернізація виробництв, відродження науково-дослідної діяльності тощо. Останнє неможливе без запровадження сучасних методик оцінювання якості освіти та наукової роботи, а також подолання корупції в названих сферах. Без цього запустити конкуренцію та налагодити позитивний відбір буде неможливо. Але й тут обійтися тільки реформаторськими зусиллями не вийде. А тому в кінцевому підсумку очікування щодо соціаль­них ліфтів в Україні треба ділити не лише на недоліки нинішньої влади, а й на об’єктивну дійсність і складність історичних завдань, що стоять перед Україною.