На сьогодні 79,7% молоді 18–23 років нашої країни навчається в системі вищої освіти. Частка молодих людей, які здобувають повну середню освіту, сягає майже 99,9%. Чому ж освіта не робить українців щасливішими? Понад те, чому високий рівень розвитку людського капіталу не конвертується в конкурентоспроможність? Що саме потрібно змінити в системі освіти, щоб у нас з’явилося покоління щасливих людей?
Перш ніж дошукуватися, що не так в Україні зі щастям і яку роль у цьому відіграє освіта, слід поглянути на глобальний контекст. Почнемо зі щастя.
Щастя: від філософії до прагматики
Досить довго це поняття було поза категорією вимірюваних і навіть поважно трактованих у «серйозних» колах. Ключовими поняттями модерного світу були й почасти залишаються успіх, ефективність, зростання. Простим радощам життя місце в цій картині світу відводили десь на краю ойкумени. Ситуація змінилася в останній чверті ХХ століття, коли індустрії, що працюють з емоціями, дозвіллям та іншими сервісами людських досвідів, назбирали критичну масу грошей і прихильників.
Коріння уявлень про щастя як мету індивіда в соціальних практиках варто шукати в інтелектуальній течії, що дістала назву «філософія життя», та в гуманістичній психології.
Визнання щастя рухається синхронно з визнанням цінності людської особистості як юридичного факту, скажімо, у вигляді Декларації прав людини. Згадані постулати психології нової хвилі поступово перекочувáли не лише в дослідницьку практику, а й у бізнес та військову справу. Скажімо, коли США 1941 року вступили у Другу світову війну, бій міг тривати при втратах понад 2 тис. осіб за 90 хв. У 1993 році Америка покинула Сомалі, коли втрати перевищили дев’ять її вояків за день.
Читайте також: Школа виживання особистості
Одним із чільних представників гуманістичної психології, є Абрагам Маслоу, автор розтиражованої маркетологами піраміди людських потреб. Уважне прочитання праць психолога дає змогу зробити висновок: рух мотивації між «поверхами» піраміди не є лінійним. Скажімо, може статися так, що, задовольнивши потребу в безпеці бодай на 25%, ви відкриєте резерв для задоволення інших потреб аж до самореалізації. Сам Маслоу називав це мірою задоволення потреб. Ну і, крім того, модель піраміди йому була потрібна, щоб показати еволюцію людської природи, на вершині якої — самоактуалізація. Самоактуалізованій особистості, зокрема, притаманні прийняття і схвалення себе та інших, постійна новизна, свіжість оцінок і ще низка характеристик, що, по суті, збігаються з описом щастя.
Висновки Маслоу на початку 1970 року були підтверджені статистичними дослідженнями американського економіста Річарда Істерліна, який поставив собі за мету з’ясувати кореляцію між рівнем задоволення життям і доходом. Результати досліджень показали, що рівень задоволеності життям спочатку зростає з доходом синхронно. Проте, коли дохід сягає середнього показника для розвинених країн, дальше його збільшення практично не стимулює зростання щастя. Ця закономірність, підтверджена в інших країнах дістала назву «парадокс Істерліна».
У 1970-х у словнику HR-менеджерів у Великій Британії з’явилося поняття work-life balance, cуть якого полягає у формуванні балансу між кар’єрою і корпоративними цілями та особистістю працівника. Із середини 1980-х цей концепт був сприйнятий роботодавцями у США. Ну а з постанням офісу компанії Google із безплатними фудкортами, масажними кабінетами, спортзалами, дискусіями-прогулянками, можливістю певний відсоток часу витрачати на власні проекти, бізнес-культура у стилі work-life balance стала глобальною.
Але якщо щастя не в грошах і навіть не в їх кількості, а отже, його не можна звести до простого задоволення всіх життєвих потреб, то в чому його природа? Своєрідне кейс-стаді щастя представлене у працях психолога з Клермонтського університету Мігая Чиксентмігая «Потік. Психологія оптимального переживання». Книжка стала результатом майже 40-річного дослідження, в центрі якого люди, що досягнули неординарних результатів у своїй діяльності. Потік вважають оптимальним станом внутрішньої мотивації, при якій людина повністю включена в те, що вона робить. Він характеризується почуттям цілковитого задоволення, наповненості, потрібності, свободи й радості. Нерідко в цьому стані людям вдається перевернути піраміду Маслоу й певний час ігнорувати такі базові потреби, як сон та їжа.
Читайте також: В Україні стартувало пробне ЗНО з української мови і літератури
Щастя належить до тих категорій, що складно піддаються опису й мають багато тлумачень. Однак розвиток нейронаук, озброєних високотехнологічними методами дослідження, як-от томографія, робить щастя зрозумілішим і досяжнішим. Річард Девідсон та Браян Шуйлер, провівши дослідження, з’ясували, що щастя (зокрема, в іпостасі благополуччя) — це коли центр, який відповідає в нашому мозку за задоволення й винагороду (вчені називають його вентральним стріатумом), установлює стійкий зв’язок із центральною фронтальною звивиною (ділянкою мозку, що пов’язана з регуляцією та цілепокладанням). Відсутність цього зв’язку, навпаки, призводить до депресії.
Освіта: від дипломів до навичок оптимального переживання
На політичному макрорівні незаперечним видавався аргумент щодо ролі стандартизованої школи в подоланні бідності, підліткової злочинності та інших соціальних проблем. На мікрорівні школа для батьків відігравала роль своєрідного «сейфа», куди можна було здати дитину, поки вони на роботі. Зростання освіченості справді корелюється зі зростанням рівня життя, але відтоді, як частка людей у світі, що закінчили бодай початкову школу, сягнула 80% (а це сталося на початку 2010-х), зв’язок між освітою та якістю життя стає менш очевидним, а подекуди зникає зовсім. Принаймні якщо брати пряму лінійну залежність. Крім такого «твердого» показника, як охоплення суспільства середньою або базовою освітою, варто зрозуміти, що ж відбувається з дітьми у класах, як вони почуваються. Це питання дедалі більше хвилює батьків. Зростання добробуту стало лише одним з імпульсів. Не менш істотними виявилися розвиток комунікаційних технологій, формування онлайн- і офлайн-спільнот тощо.
Після економічної кризи 2008–2009 років ключові гравці освітнього простору дедалі рідше озвучують концепції про «успішність» і дедалі частіше — про щастя як мету освіти. За Чиксетмігаєм, який і на сьогодні залишається провідним експертом зі щастя, можна виділити сім ключових чинників потокового стану:
1. Чіткі цілі: розрізнення головного і другорядного, а також спроможність дати собі відповідь на запитання «Для чого мені рухатися в тому чи іншому напрямку?».
2. Концентрація і фокус уваги: глибоке занурення в діяльність.
3. Утрата відчуття власного «я»: злиття дії та усвідомленості.
4. Спресоване відчуття часу.
5. Активний зворотний зв’язок (успіхи та невдачі в процесі діяльності, що за необхідності коригують поведінку).
6. Рівень складності, що відповідає потенціалу суб’єкта (діяльність не виявляється для суб’єкта надто легкою чи складною).
7. Відчуття повного контролю над ситуацією чи діяльністю; діяльність сама собою сприймається як нагорода, тож вона відбувається без зусиль.
А тепер погляньмо, які переживання виникають в учасників стандартного уроку в стандартній школі, з учителем, який викликає до дошки й оцінює, та учнями, що сидять потилиця до потилиці, пишуть, слухають і відповідають. У багатьох випадках діти й підлітки не бачать сенсу в навчанні, не знають як застосувати знання й ходять у школу лише з примусу або за звичкою. Без зацікавлення та внутрішньої мотивації їм важко тримати увагу, вони відволікаються, ковзають поглядом по тексту чи формулах і не знаходять із ними зв’язку. Зануренню могло б сприяти проведення експериментів, але зовсім не кожна школа має відповідне обладнання.
Читайте також: Лілія Гриневич: «Наше завдання — дати більше педагогічної свободи вчителям»
Коли формується особистість, важко відсторонитися від невирішених проблем, особливо якщо до характерних для перехідного віку додаються нові, пов’язані з оцінкою з боку однокласників та педагогів і нерозумінням останніх. Експериментування, творення могли б стати перепочинком від цих турбот, та замість цього на уроках панує нудьга.
Нудьга, примушує школярів рахувати хвилини до дзвінка.
Зворотний зв’язок є, але він у багатьох випадках гіпертрофований: або в бік негативу, або — рідше — позитиву. Дуже бракує адекватного фідбеку від оточення. Складність шкільних завдань розраховано на середній рівень. Для одних вони можуть бути нецікавими через надмірну спрощеність, для других — бути заскладними через відставання.
Коли хід уроку визначений тоннами методичних паперів та інерцією викладання, виникає відчуття, що тебе затягує якась машина-монстр. А відсутність контролю над ситуацією — це те, що призводить до стресу. Організована таким чином школа наче говорить: навчання — це марудно, психологічно важко, але через цей дискомфорт потрібно пройти, бо це своєрідна ініціація для дорослого життя, коли ти зможеш робити що тобі заманеться. Задоволення від пізнання в такій системі є попросту неможливим.
Українська школа: тест на щастя
Попри зміни освітніх політик у світовому масштабі, така модель поки що діє в багатьох країнах. Утім, саме в Україні вона набула особливо рафінованих рис. Ідеться, звісно, про загальноосвітні школи, хоча відбитки режимної освіти торкнулись і приватних.
До речі, одна з небагатьох успішних реформ, здійснених заради демократизації освіти, стала водою на млинове колесо посилення режимної школи. Йдеться про Зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО), запроваджене 2005 року. За умови, коли результати проходження стандартизованих тестів стають визначальними в долі випускника школи, вони диктують основну логіку гри навчального процесу. Як зауважує Кен Робінсон, формальні письмові іспити й активне використання тестових завдань із типом вибору одного варіанту з багатьох зручні передусім із погляду систематизації та обробки відповідей, а не перевірки рівня знань. При цьому «недооцінюються курсові роботи, портфоліо, іспити, під час яких можна користуватися довідковою літературою, суб’єктивне оцінювання вчителів, взаємне оцінювання та інші підходи, які не так легко виміряти кількісно. Ось чому учні так багато часу проводять за партами, самостійно виконуючи завдання». Відтак ключовим правилом стають уникнення ризиків і страх перед помилками. За цією логікою експериментування, проектна робота, особливо робота в групах є марнуванням часу, яке відволікає від основної мети навчання: успішного складання Державної підсумкової атестації, а згодом і ЗНО.
Читайте також: У 2017 році зарплата вчителів має зрости на третину – Порошенко
Додайте до цього тривожність, що посилюється з наближенням тестування, одноманітність шкільних буднів — і стане зрозуміло, чому більшість старшокласників почуваються втомленими і спустошеними, не маючи мотивації завантажувати мозок «зайвою» інформацією. З нейрофізіологічного погляду стан тривоги пригнічує допитливість, відкритість до нового і креативне мислення. Коли постійно підсвідомо очікуєш неприємностей у вигляді низьких оцінок, реакції батьків на них, то, звісно, в такому стані не до оптимізму й готовності радіти життю. А при тестуванні навіть обізнаний учень не застрахований від прикрих випадковостей, що можуть вплинути на підсумкову оцінку. Це, своєю чергою, породжує відчуття непідконтрольності, що може перерости у хронічний стрес.
Звісно, підлітки або молодь не можуть підготуватися до самостійного життя без випробувань і досвіду подолання труднощів. Але для цього є інтенсивні дози міні-стресу, які виникають під час гри, змагань тощо. Короткі зіткнення з новими обставинами дозволяють мобілізувати ресурси психіки, на відміну від повзучого стресу малої інтенсивності, викликаного тривогою.
Відкрита до щастя школа та її вороги
Хто й чому тримається режимної школи? Швидше за все, маємо справу з комплексом причин. Щоб виявити ключові патерни, потрібно проводити спеціальні дослідження. Але попередні висновки можна зробити на підставі даних, що доступні сьогодні.
Інтенція до вирішення складних проблем простими дисциплінарними способами з позиції презумпції винуватості коріниться в явищі, названому «соціальним цинізмом». Шкала цинізму є додатковою шкалою Міннесотського багатопрофільного особистісного опитувальника (MMPI). Індекс відтворює міру зневажливого ставлення до загальноприйнятих цінностей і норм, а також людей загалом. У нашій країні дослідження цього показника включено до моніторингу «Українське суспільство», який від 1992 року здійснює Інститут соціології НАН України. «Тест на соціальний цинізм в українському суспільстві показав: 74% громадян вважають, що люди навколо готові піти на аморальний вчинок, наприклад заради кар’єри. Хоча себе аморальними визнають тільки 2–3% громадян. Оцінка більшості — це більшість, а отже, це самооцінка громадян України. Суспільство себе вважає аморальним», — пояснює керівник проекту, доктор філософії Євген Головаха.
Поки чинники соціального цинізму залишатимуться витісненими з поля публічного дискурсу й рефлексії, зберігатиметься ризик ухвалення політичних та управлінських рішень із позиції презумпції винуватості й толерування таких підходів «аморальною більшістю». Слід враховувати, що соціальним цинізмом уражені й управлінці системи освіти, й педагоги, й батьки, й почасти реформатори.
Колосальна бюрократія у вигляді методичок, приписів, погоджених до години навчальних планів і конспектів кожного уроку, що відриває увагу педагога від конкретного учня є, по суті, узаконеною формою презумпції винуватості.
Іншим суттєвим фактором, що спричиняє в більшості шкіл брак задоволення від процесу навчання й довіри між школярами та персоналом школи, є негативна селекція педагогічних кадрів. На сьогодні суттєвий вплив на правила гри в навчальних закладах визначають директори з типажем «міцного господарника». Це переважно консервативні управлінці, які дуже обережно ставляться до нововведень. За принципом лояльності до дирекції та керованості підбирають педагогів. Зворотним боком медалі є низький рівнем емпатії до дітей.
Більшість батьків відправляє дітей до школи з настановою приносити більше високих оцінок і менше проблем. Відсутність драйву під час навчання батьки намагаються компенсувати розвагами на вихідні, пишними випускними балами та іншими привабливими, але малозмістовними речами.
Щастя власноруч: план уроку
Чи можна зробити школу простором задоволенням від пізнання? Досвід таких країн, як Естонія, ОАЕ, Сінгапур, Фінляндія, де здійснено докорінну трансформацію системи освіти, а також низки шкіл, що наважилися на експеримент там, де не було політичної волі до реформи, засвідчує: так, це можливо. Одним із найбільш неординарних прикладів є Об’єднані Арабські Емірати. Згідно з тамтешнім Національним планом на 2021 рік, спільна мета всієї держави — ввійти в топ-5 найщасливіших країн світу за міжнародним рейтингом щастя. Одним із органів державної влади тут є Міністерство щастя, а міністерство, що відповідає за людський розвиток і освіту, більше схоже на креативний хаб, ніж на стандартне відомство. Ну а Данія, Фінляндія, Швеція без усіляких формальностей на сьогодні є лідерами й за рівнем щастя, і за конкурентоспроможністю та інноваційністю.
Читайте також: Шкільна освіта
За останні два роки в Україні також зроблено досить істотний крок у напрямку зміни парадигми освіти. У концепції «Нова українська школа», що стала результатом співпраці керівництва МОН із громадським організаціями, експертами, соціальними інноваторами (оприлюднена наприкінці 2017 року) проголошено про перехід від школи знань до школи компетентностей. Формула нової школи включає педагогіку партнерства між учнем, учителем та батьками; орієнтацію на потреби учня в освітньому процесі, дитиноцентризм і ще низку прогресивних компонентів. Утім, впровадження нової моделі шкільної освіти на повну силу розпочнеться лише з вересня 2018-го й займе не менш ніж 10 років. А що можна зробити вже тепер, щоби вивести навчальний процес із зони психологічно деструктивних станів і наблизити до оптимальних переживань?
Ось кілька простих інструментів, запровадження яких не залежить від ухвалення Закону України «Про освіту» й не потребує значних бюджетних асигнувань:
- Поширювати емоційну грамотність серед педагогів і батьків. Основна ціль — дати учасникам освітнього процесу розуміння природи людських емоцій, навчити елементарних правил і прийомів поводження з найбільш «вибухонебезпечними» емоційними станами, як-от гнів, страх і раптові бажання. Для цього варто в межах підвищення кваліфікації провести серію тренінгів для шкільних психологів, навчити класних керівників використовувати виховні години (що зазвичай включені до стандартного розкладу) для інтерактивних занять з емоційної грамотності. Дуже корисним буде створення серії медіа-продуктів у вигляді анімації, коротких фільмів тощо. Оскільки в Україні вже є організації та спільноти, націлені на розвиток емоційного інтелекту, варто формувати партнерства з ними й активніше впроваджувати у практику корисні кейси.
- Збільшити тривалість великої перерви на 5–10 хв, зобов’язати педагогів випускати дітей у двір і по можливості проводити з ними рухливі ігри. Створити у школі куточки для релаксації як педагогів, так і учнів.
- Надати пріоритет розвитку креативності й винахідливості. Провести серед педагогів інформаційну кампанію щодо переваг креативного мислення та принципів, на яких воно основане. Тут можна залучити потужності методичних кабінетів (центрів). Рекомендувати запрошувати до школи представників креативних професій, таких як дизайнери, продюсери, режисери, копірайтери, засновників перспективних стартапів. Для розвитку креативних навичок найкраще надаються уроки праці та мистецтв, що зазвичай включені до стандартного розкладу. Конструктивною практикою є проведення шкільних заходів у форматі Maker Faire (фестивалі мейкерства).
- Запровадити практику шкільних карнавалів, упродовж яких учні у формі травестії за допомогою мистецьких засобів можуть висловити все, що в них накопичилося стосовно школи, педагогів і батьків. Це допоможе зняти напруження, сприятиме груповій проектній взаємодії. Елементи змагальності дадуть поштовх до вдосконалення, творчого використання набутих знань.
- Поширювати практику STEM-освіти. При викладанні таких предметів, як фізика, хімія, біологія, географія, віддавати перевагу проведенню експериментів і проектній роботі. Частка дослідницьких практик із відкритим типом запитань і лабораторних занять у хронометражі уроку має займати не менш ніж 60% часу. Враховуючи незадовільне матеріально-технічне забезпечення шкіл, зокрема кабінетів природничих наук, розробити й поширити сценарії для проведення експериментів на доступних матеріалах. Успішний досвід STEM-освіти є і в Україні. І, що прикметно, найактивніше він розвивається в місті Жовті Води, а не в столиці. Втім, завдяки таким інструментам краудфандингу, доступним у масштабах України, зокрема GoFand, перспектива створення власних фаблабів стає цілком реальною.
- Розпочати процес змін у дизайні навчального середовища. Варто експериментувати з розстановкою меблів у класних кімнатах, актових залах, практикувати експерименти з ландшафтним дизайном і міським городництвом на шкільному подвір’ї тощо. Спершу в компактних пілотних проектах. Згодом — масштабуючи досвід. Тут, знову ж таки, може стати у пригоді досвід шкільного краудфандингу.
- Частіше організовувати зустрічі з людьми, що реалізували себе в житті, є лідерами думок і поєднують приклад успішності та щастя. Тут можуть стати у пригоді такі проекти, як School Angeles, Teach for Ukraine, «Відкрий Україну» тощо.
Важливо рухатися невеликими, але впевненими кроками, перевіряючи реакцію та результати після кожного з них. Сміливо роблячи висновки, навчаючись і не гублячи візії майбутнього.