«Джаз на даху», «Класика на терасі», «Прем’єра в підвалі»… На будь-який смак і гаманець. І це тільки в Києві, а крім столиці є ще альтернативні творчі осередки. Концентрація до того потужна, що для її пояснення мимоволі з’являються дві протилежні гіпотези. Одна: у нас справді відбувається розквіт інтелектуального та мистецького життя. Друга, протилежна: у нас такий явний застій у політиці та громадській активності, що люди шукають психологічного прихистку в культурі, ховаючи голову в пісок, як це було за часів радянського застою. Як відрізнити одне від іншого?
Попри жорстку передвиборчу кампанію, попри напруження на фронті й у відносинах з агресором, загальний настрій в Україні радше розслаблений і оптимістичний. 60% громадян вірять в успіх реформ (?) і пов’язують його з постаттю нового глави держави (дані «Демініціатив» та Центру Разумкова — не того, іншого). Водночас знайомий психотерапевт розповідає, що кількість скарг на депресію збільшилася вдвічі. Ті, кого ми звикли сприймати як активну частину суспільства, у розпачі. Умовні «двадцять п’ять відсотків» підозрюють, що певні безперечні напрацювання попередніх років у розбудові інституцій демонтуються найближчим часом, питання лише у швидкості та формах.
Читайте також: Сценічний авторитаризм
Зеленський перебуває в кріслі № 1 уже два місяці, а розуміння його подальшого курсу як не було, так і немає. За 60 днів він устиг зайнятися київськими трамваями, бориспільською лікарнею та одеською митницею, тобто тим самим «мікроменеджментом», який може підтримати у виборця очікування чарівника Голобородька, що бореться з ненависною «системою», але не дає зрозуміти пріоритети й цінності команди. Що стосується команди як такої, то її теж немає: хаотичні звільнення одних і призначення інших функціонерів позбавлені не те що системи, а навіть натяку на певну лінію. «Нові обличчя» на посадах, у партійних списках та в округах подекуди виявляються до болю знайомими. На міжнародному напрямі жодної довіри до попередньої команди, яка, що не кажіть, була цілком успішною, а натомість робляться спроби винайти велосипед (перепрошую за мимовільний натяк) з очікуваними наслідками. Плюс, звісно, погані манери, але вони цілком укладаються в стилістику «свого пацана» — єдине, що можна визначити як сталий вектор нової епохи постбідності.
Тобто стратегія шостого президента наразі не політична, а естетична. Чимало оптимістів заспокоює себе тим, що справжня політика почнеться, коли гарант матиме підтримку Ради у вигляді якщо не абсолютної більшості, то хоча б найвпливовішої фракції. Це звучить як відмазка з відомої байки про танцюриста з його портативними перешкодами. Може змінитися градус, але ніяк не напрямок. Зробімо над собою зусилля й уявімо себе на місці першої особи. Він за кермом незбагненного механізму — чи то АН, чи то важкий танк, чи то самоскид, так одразу не зрозуміти. Тут, з одного боку, драйв, хлопчаче захоплення: «Я зміг! Я можу!». А з другого — невимовний жах, мандраж від можливих наслідків і, головне, побоювання зганьбитися на очах у світу, стати смішним — цілком природний наслідок напівсвідомого, але чіткого розуміння, що драйвер явно не на своєму місці. А навколо всі вороги. Немає сумніву, що цю фобію вправно підтримує найближче оточення. Я просто переконаний, що недавнє посилення заходів безпеки довкола Офісу президента — це вияв психологічної маніпуляції, спроба з боку почту взяти шефа під контроль.
Читайте також: Президентська партія: чиї слуги?
Те, що Зеленський на початках наговорив і наробив дурниць, не сюрприз і навіть не інформаційний привід. Ніякий він не агент Путіна й навіть не маріонетка Коломойського. Він актор, якого доля сподобила грати «Месію 2.0» і який щосили намагається вжитися у створений ним самим образ. Я тут якось подивився один епізод британського серіалу про комісара Меґре, де головну роль довірили знаменитому комікові Ровену Аткінсону. Не знаю, на що розраховували продюсери, але містер Бін випинає з кожного кадру, хоча актор щосили супить брови й намагається тримати poker face. Смішно й незручно.
Щойно наш містер Бін обросте як слід кадровою інфраструктурою, він заховається в кокон, турботливо забезпечений найближчим оточенням, звідки випірнатиме періодично для того, щоб насупити брови й закликати за все хороше проти всього поганого. Така схема, хоч як сумно, цілком робоча, проте з погляду керованості та надійності вона ніяк не годиться для країни в стані війни. Ми отримаємо офіс «рєшал» замість офісу реформаторів і симулянта замість лідера. Бачили очі…