Чи чекати Ірану на перебудову?

Світ
28 Червня 2013, 14:16

Новим президентом Ірану став Хассан Рухані – єдиний реформатор з-поміж допущених до виборів кандидатів. Його опоненти походили з консервативного крила, тоді як лібералам балотуватися не дозволили. Рухані – освічений дипломат, який володіє п’ятьма іноземними мовами, тео­лог, був членом Вищої ради національної безпеки й представляв країну на переговорах щодо ядерної проблеми. Його перемогу тегеранці відзначили вуличними святкуваннями. Той обі­­­цяв домогтися скасування міжнародних санкцій і повернути в політику «поміркованість, зрілість та здоровий глузд». Вісім років правління Магмуда Агмадінежада (першого цивільно­­го президента від часів Ісламської революції 1979-го) позначилися посиленням консерватизму й конфронтацією із Заходом. Утім, попри очевидні зміни, уся повнота влади в Ірані лишається у Верховного лідера аятоли Алі Хаменеї.

Залізна завіса для обраних

Іран, як і раніше, є однією з найзакритіших країн світу. Та порівняно з іншими мусульмансь­кими державами він сьогодні більше нагадує не країну, де перемогла Ісламська революція, а Радянський Союз часів 1980-х. Суспільство тут хай і вірить у непохитність режиму, проте живе подвійним життям – на вулиці й удома.

За кілька хвилин до посадки в Тегерані, як і всі жінки в літаку, покриваю голову хусткою, вдягаю поверх штанів цупку сукню з довгими рукавами. Саме такий вигляд повинна мати жінка в Ірані. Після Ісламської революції це не звичай, а закон. У гостях мені одразу пропонують перевдягнутися – так чинять місцеві дівчата, які й без того привертають увагу яскравим макіяжем і зачісками, що перетворюють хіджаб на умовність (фото 1, 2).

Офіційно за атеїзм загрожує смертна кара, але деякі іранці зізнаються, що в Бога не вірять. Бачу, як поліція моралі зупиняє авто, щоб перевірити документи в хлопця й дівчини: їхати разом у машині може лише подружжя або брат із сестрою. З вікна будинку помічаю молодого тегеранця, який у самому спідньому проводить час із жінками біля басейну свого маєтку. 

Релігійний закон суворо забороняє вживати алкоголь, але без нього гучні вечірки не минають. У Вірменії, Азербайджані, Туреччині ходять легенди про те, скільки п’ють їхні сусіди, які приїздять туди святкувати іранський новий рік Новруз. 

«Молодь вважає секс і алкоголь головними виявами свободи тільки тому, що вони заборонені. Це дає змогу консервативному населенню говорити про «шкідливий вплив Заходу», – пояснює хлопець, який повернувся на батьківщину з Беверлі-Хіллз.

Фільми в Ірані мають пройти державну цензуру, а із західних стрічок вирізають відверті сце­­ни. На фото журналісти державної інформагенції, наприклад, домалювали першій леді США Мішель Обамі до сукні рукави, щоб прикрити оголені руки. Водночас у Тегерані можна лег­­ко купити диск із будь-яким іноземним фільмом.

Мій герой – молодий музикант. Попри те що пишуть західні ЗМІ, хіп-хоп в Ірані не поза законом, але продавати диски та виступати з концертами заборонено. Він аж ніяк не революціонер – страшенно любить Тегеран і вважає, що митці, які виїхали з країни, втратили зв’язок із власним народом. Як і багато іранців, наполягає, що не має жодного стосунку до політики, висвітлює лише соціальні проблеми: «Свій перший текст я написав 10 років тому, коли складав вступні іспити. Для молоді то неймовірний стрес. На місце в університети претендували десять мільйонів, а приймали ли­ше один. У моєму останньому записі йдеться про те, що хтось із тегеранців не має де заночувати, тоді як інші не можуть визначитися, у якій із кімнат своєї вілли лягти». Це не метафора – в Ірані вдається зустрітися з місцевим мільйонером (його батько заробив статки на торгівлі), якому незатишно спати в пентхаусі площею 600 м2.

Арсалян Камкар – музикант у законі, перша скрипка Тегеранського симфонічного оркестру. Його дружина Пупак також скрипалька, але була змушена покинути роботу. Зараз вона співачка. В Ірані жінки не мають права виконувати соло. Щоб диски Пупак ліцензувало Міністерство культури та ісламу, Арсалян мав співати голосніше за дружину. «Я не люблю цього, але такі правила. У нас чимало дивних заборон. Наприклад, ко­ли виступає оркестр, по ТБ не можна показувати музичні інструменти. Усі розуміють, що то абсурд, але змушені йти на поступки. Ми, іранці, звикли пристосовуватися, – пояснює чоловік. – Уточню, що поміж нас є й украй релігійні та консервативні, але серед наших знайомих таких одиниці».

Подружжя Камкар мешкає в Північному Тегерані. Це заможніша частина 12-мільйонного мегаполіса з ліберальнішим населенням. Пупак дістає iPad і заходить у Facebook через VPN-сервер. Попри те що в аятоли Алі Хаменеї акаунт у фотомережі Instagram з’явився набагато раніше, ніж у Папи Римського, усі інтернет-майданчики в Ірані заблоковано. Після 2009-го, коли під час масових виступів проти фальсифікацій на виборах блокували мобільний зв’язок, саме вони стали основним джерелом інформації, що дало привід американським ЗМІ назвати протести «Twitter-революцією».  

Щоб оминути блокаду все­світньої павутини, не треба бути великим опозиціонером. Більшість іранців у соцмережах пишуть про буденні речі. Можливо, тому, що політика їх не обходить. Інші натякають: VPN-сервери насправді контролюються службами безпеки, що, як і в інших сферах публічного життя, заплющують очі на вияви непокори, поки та не становить прямої загрози режиму.

«Я не була в Ірані 30 років. Повернулася й зрозуміла, що нарешті вдома. Та за цей час люди на вулицях перестали всміхатися», – ділиться своїми враженнями Махтаб. Її родина, як і тисячі інших, емігрувала до Лос-Анджелеса після Ісламської революції 1979-го.

На відміну від тих, хто виїжджав із СРСР, іранські емігранти не втрачали своїх паспортів. Понад те, у країні досі дозволене подвійне громадянство. Випадково дізнаюся, що один із моїх перекладачів має австралійсь­кий паспорт, подруга-режи­серка – канадський. Тоді як у сотень іранців є безліч родичів на Заході, з якими ті підтримують зв’язок.

«За останні роки ціни на хліб зросли в 11 разів. Курятина подорожчала вдвічі. Останні два місяці ані я, ані мої друзі не можемо дозволити собі м’ясо, а в мене дитина щойно народила­­ся», – замість розмови про кіно розповідає молодий режисер, учасник однієї з програм Каннського фестивалю (фото 4).

Через міжнародні економічні санкції багатий на нафту Іран переживає серйозну економічну кризу й девальвацію місцевої валюти. Громадяни, які брали участь у протестах 2009-го, вважають, що ті не стали масовими, бо не мали економічного підґрунтя, їх не підтримали мешканці консервативнішого Південного Тегерана. Щоб дістатися до цієї частини міста автобусом чи автомобілем, потрібно три-чотири години.

Вийшовши з підземки (фото 6), одразу помічаю різницю між ліберальною Північчю і консервативним Півднем: усі жінки довкола в чорних чадрах (фото 7). На стінах зображення мучеників-шахідів – тих, хто загинув в ірансько-іракській війні, що точилася у 1980–1988 роках. Більшість добровольців родом із бідніших релігійних родин. На одному з парканів намальовано Міккі Мауса (фото 5). Замість магазинів, які продають авто, – точки, що торгують мотоциклами (фото 3). Замість дорогих спортзалів – тренажери просто неба (фото 8). На відміну від багатьох міст так званого третього світу в Ірані немає нетрів чи гетто. Помешкання скромні, але добре впорядковані.

У 2010-му Магмуд Агмадінежад запровадив субсидії з наф­тових грошей: кожен іранець має право щомісяця отримувати $45. $180 для родини з двома дітьми деякий час були непоганим аргументом, щоб підтримувати колишнього президента, але це значною мірою виснажило тамтешню економіку. 

Демократія по-іранськи

Поза межами Ірану Агмадінежада сприймали як одноосібного диктатора, хоча той був обраним президентом. Понад те, колишньому главі держави довелося відійти в тінь задовго до закінчення свого терміну, а його ставленика до перегонів так і не допустили. Причина не так у неефективній популістській політиці й загостренні відносин із Заходом. Агмадінежад хай і насаджував ще консервативніші порядки, однак таким чином зазіхнув на владу клерикалів. Ще за рік до виборів мені пояснювали: щоб повернути підтримку помірковано налаштованого населення, мулли дозволять прийти до влади менш контраверсійній фігурі, яка змінить риторику, але не похитне принципових позицій, зокрема щодо ядерних програм (див. Сигнал для заходу). Тим біль­­ше що це питання перебуває в компетенції Верховного лідера. Зрештою, перемога Рухані прогноз підтвердила: хоча до виборчої кампанії допустили своїх, підрахунок голосів був чесним, що дало підстави говорити про демократію по-іранськи. «Хай горить у пеклі той, хто не визнає наших виборів. Іранцям байдуже до зауважень ворогів», – заявив Алі Хаменеї.   

«Багато хто не розуміє, що Іраном не керує одна людина. Саме тому так складно похитнути цей режим, який пережив смерть засновника – аятоли Хомейні, війну, санкції», – пояснює Мосех, громадський активіст. Чоловік покинув Іран через страх репресій, але сподівається повернутися додому за нового президента. «За останні 30 років виросло покоління, яке не знає життя до революції. Воно, можливо, не вірить у її ідеали, але поважає Верховного лідера, за яким лишається останнє слово. Все ж Рухані здатний вплинути на ситуацію з правами жінок, дозволити певну свободу медіа і самовираження. Це змусить людей заспокоїтися чи навіть дасть змогу відчути смак свободи й вимагати подальших реформ».