Акурат під кінець минулого року з нагоди ювілею найвідомішого нашого філософа в Україні вийшло декілька присвячених йому публікацій. Однією з них і стала книжка Костянтина та Михайла Родигіних «Алхімія Григорія Сковороди». Нагода познайомитися з екзотичною темою випадає не часто. Тому, починаючи розмову про Велике Діяння, перш за все годилося б з’ясувати, з чим доводиться мати справу. Через це в одному з розділів книжки читачеві запропоновано короткий шкіц із історії алхімії. Та про її витоки говорити завжди нелегко.
В давнину засновниками цього таємничого знання вважалися Мойсей, Авраам і Соломон. А дехто його виразні складові вбачає в ієрогліфічному письмі єгипетських папірусів або ж у астрологічному та магічному трактаті легендарного Гермеса Трисмегіста. Проте de facto традиція бере початок у добу еллінізму й пов’язана з іменем Зосими Панопольського — дослідника водних сполук. У міжкультурній взаємодії вчення постійно видозмінювалося. Скажімо, класиком арабської алхімії вважається Разес — фундатор «науки про вічний еліксир». Через Візантію, а може, й завдяки хрестовим походам, алхімія сповна прижилася в Європі, ймовірно, не без впливу кабали. Відтоді з’являється вервечка знакових персоналій. Відтак схоласта Альберта Великого згадують серед майстрів відроджувати метали. Природознавця Роджера Бейкона як умільця видозмінювати тіла. Раймунда Лулія яко мастака з очищення дорогоцінних металів. Ніколя Фламеля звуть адептом натуральної філософії, зорієнтованої на зцілення. Ренесансного реформатора медицини Парацельса визнано митцем із розрізнення між непотрібним і корисним у природі, тоді як Аґрипу Нетесгаймського — представником духовної алхімії. Хай там як, а цей короткий перелік імен і діянь не має спричинитися до переконання, нібито алхіміки майже винятково зациклювалися на продукуванні штучного золота без духовного вправляння.
Зосима Панопольський. Погруддя ІІІ ст. н.е. Джерело: wikipedia.org
З огляду на це, автори розвідки послуговуються доволі широким визначенням: алхімія — це мистецтво, специфічна наука чи філософія, що об’єднує часто-густо розрізнені вчення, практики, союзи (магія, астрологія, гностицизм, герметизм, ордени розенкрейцерів і тамплієрів, ілюмінати, мартиністи, масони та їм подібні). А позаяк ця синкретична доктрина не здобула собі належного місця в системі університетського чи природничо-наукового знання, їй доводилося потрапити в таку собі буферну зону, нерідко затавровану як єресь. Інтерес до неї вряди-годи зростав у перехідні епохи, коли було необхідно винайти щось нове, геть нестандартне. Звідси низка незбутніх ідей, якими переймались алхіміки: філософський камінь, переродження металів, еліксир безсмертя, абсолютне знання, питне лікувальне золото, універсальний розчинник, панацея, вічний двигун тощо. Втім, алхімік хоч і експериментує в лабораторії, та не формулює, подібно до вченого, законів природи, а силкується розгадати сокровенну таємницю буття. Не дивно, що Ісак Ньютон, після того, як присвячує кілька десятків років алхімії, врешті зрезиґнує з неї, полишивши всі шанси щось дізнатися на цій ниві. Натомість алхімік Джон Ді принагідно залишався математиком, механіком і географом.
Який це все має стосунок до Сковороди? Хто бодай трохи знайомий із біографією філософа, знає, що йому нізащо не хотілося бути впійманим світом. А отже, він уникає прямих означень щодо себе, хоч охочих приписати йому певні ролі-кліше ніколи не бракувало. Втім автори книжки не є прихильниками швидких сенсацій, а тому й почали розвідку з того, що порушили питання про алхімічний слід в українському культурному горизонті. Варто сказати, що в ті часи алхімічна тема покриває доволі широкий спектр проблем. А це й полювання на відьом, розвиток фармацевтики і ятрохімії, вивчення чародійства чи магії, масонство та багато подібних явищ. І, виявляється, Україна в цих питаннях анітрохи не пасла задніх.
Якуб Франк. Джерело: jhi.pl
Автори, вказуючи на вірменський, а згодом італійський (ґенуезький і флорентійський) впливи крамарів-негоціантів, з якими приходило до нас це вчення, згадують цикли легенд про львівського алхіміка XVI–XVII століть Григорія Лискевича та чорнокнижника пана Твардовського. Про те, як рабин-подолянин Якуб Франк мандрував Європою і працював над винайденням лікарських «золотих крапель». Звісно, Волинь і Галичина завдяки своїй близькості до Заходу залишалися сприятливішими для цієї атмосфери регіонами. Проте відомо також і про те, як ставилися могилянці, викладачі курсів із натурфілософії, до так званих окультних наук. Для прикладу, Інокентій Ґізель не схвалює чародійства, а Стефан Яворський, уже суголосно з ренесансними уявленнями, відрізняє природну та мистецьку магії від чаклунської. Тимчасом Кирило Транквіліон-Ставровецький у «Перлі многоцінному» (1646) каже: «нове алхімство — дива гідне діло». Про «алхімічний слід» у нас свідчить і зображення символу солі на гербі міста Бахмут або заснування алхімічних лабораторій Северином Жевуським у Підгорецькому замку на Львівщині й Тадеушем Грабянкою в селах Остапківці та Сутківці на Поділлі. А Гійом де Боплан в «Описі України» пише про видобуток в Україні хімічних продуктів — поташу, селітри й іншого «попелу» для вироблення пороху.
Читайте також: Розкодовуючи знаки
Згідно з версією авторів монографії, кордони розповсюдження алхімії на сході пролягали через українські терени, якраз перед Московією. Видно, релігійно-догматична та владно-тиранічна система останньої не дозволила створити належної світоглядної та містико-фольклорної традиції й економіко-правового підґрунтя, бо постійно таврувала подібні уявлення. Дійсно, українській культурі властиві всі соціально-правові атрибути, що уможливили появу європейської алхімії: королівство, лицарство, шляхетство, замки, маґдебурзьке право, академії, латинство, друкарство. Тож Сковорода перебуває зовсім не в яловому ґрунті, бо його вчення могло вільно наповнюватися фігурами алхімічного мислення.
Водночас не забуваймо і про закордонні подорожі філософа. Виявляється, на гербі міста Токай, де молодий Григорій був із експедицією, зображено хрест, довкола якого звивається змія — досить поширений алхімічний знак. А Пресбурґ (нинішня Братислава), куди він учащав, був тодішнім центром активності алхіміків. У місті працював Матей Бел, якому належить опус про «рослинне золото» (вирощування металів). В Могилянської колегії Сковорода знайомиться з ученнями про природні елементи, з теорією гуморів і натурфілософією. Певно, йому була добре відома й провізорська справа через листування з харківським аптекарем Петром Пискунівським. У його філософській думці проглядається досить виразна містична складова, побудована на символах, алегоріях, на поезії та музиці. Алхімічних натяків сповнені й посмертні легенди про Сковороду як чарівника-характерника. Подейкують, як у селі Пан-Іванівка він у снах надокучає тамтешній поміщиці пані Ковалівській. І нині довкола нього не бракує конспірологічних теорій, адже предивна річ сталася з українською банкнотою 500 гривень із зображенням філософа. На старому її варіанті можна побачити ще й символ всевидячого ока, який після перевипуску купюри через десятиліття, мабуть, аби не плодити зайвих інтерпретацій, вирішили прибрати.
Та якщо взятися за прочитання Сковородинових текстів, то неодмінно побачимо силу-силенну паралелей із алхімічною традицією. Це стосується багатьох моментів: сентенції «пізнай себе», що співвідноситься з ідеєю самовдосконалення (філософського каменя); пріоритету домірності; пошуку внутрішньої людини, як у Великому Діянні; наявності таємничої сили у світі; сродності як спорідненості елементів; амбівалентного ставлення до матерії, що суголосно з її тлумаченням як повсюдної та вічної. Щось схоже помічається й на рівні символіки: Уроборос — змія, що хапає себе за хвіст пащекою (вічність); драбина Якова, що веде в небеса (у Сковороди) та розкриває ступені вдосконалення (в алхіміків); око в трикутнику — осягання істини; перетворення хробака на метелика; ворон — символ гниття; барвистий павич — переродження; поранений олень їсть траву — наслідування природи задля безсмертя (Сковорода, щоправда, говорить про духовне безсмертя); стріла (Стрілець, Купідон) — нетлінний дух, або рух до вдосконалення чи завершення трансформації; ріг достатку — паралель із Святим Граалем; мушля з перлиною — аналогія філософського каменя. І багато чого іншого.
Читайте також: Двійники Сковороди
Єдине, про що варто пам’ятати, це те, що Сковорода ніколи не любив буквальності. Розуміти його філософію без уявлення про третій (символічний) світ — Біблію, просто неможливо. А це означає, що філософ є не доктринером, а інтерпретатором. Ось чому всі наведені паралелі носять радше символічний характер. І справді, спорідненість із алхімією в нього таки простежується, проте вона непряма. Ба більше, Сковорода навіть несхвально висловлюється про алхімію, правду кажучи, відверто її не заперечуючи, хіба що, прирівнюючи до «єгипетського плотолюбства». Чи іронічно згадує про Велике Діяння в «Потопі Зміїному». Якщо припустити ситуацію, пише він, що Бог не зупинився у своєму творенні світу після сьомого дня, а продовжив, то це призвело б до неабиякого абсурду:
«Наче змучений, уже не зміг би більше нічого створити. Втім, якби це не стояло на заваді, то неодмінно у нас і нині б з’являлися безхвості леви, крилаті черепахи й кобили, хвостаті зайці, однорогі воли, солодкоголосі перепілки, пухо-соболині їжаки, чотириокі та чотиривухі судді, правдолюбні ябедники та брехуни, премудрі (сказати б, по-тевтонському) — шпіцбуби, по-малоросійському — розумні дурні й інші чудовиська та потвори, а за ними б слідом, як Єлисейське залізо, виринули б (сказати по-римському) mobile perpetuum і філософський камінь, який усі метали європейські перетворив би на золото…».
Отже, виходить, що Сковорода ніколи не схвалював експерименти із золотошуканства в алхімічній лабораторії, проте годі заперечувати, що його антропологічні розмисли надто близькі до «духовної алхімії» — домінування самовдосконалення та самовладання над суто матеріальними ознаками буття.