Там, унизу, тихо і спокійно, наче йшов кладовищем та зненацька звалився в чужу, не тобі приготовану могилу. Повітря вогке, проте вода за комір зі стелі, попри попередні побоювання, не тече. Лише на кінчику язика робиться стає трохи солодко, що, за прикметами досвідчених гірників, свідчить про наявність шахтного метану. Десь наверху маячить клаптик справжнього світу. А тут – убік від старого вентиляційного ствола відходить низенька, на висоту вугільного пласта, видобувна лава. Якщо посвітити шахтарською «коногонкою», яку передбачливо вручив мені на поверхні Петро, то поміж стояками кріплення можна помітити, як заманливо блищить смуга вугілля, заради якого й лізуть сюди товариш дитинства та його найманці. Зараз там, у шпарині заввишки з кухонний стільчик, ніхто не працює, отже, й нема чого дивитись. А коли запрацює відбійний молоток, тут, їй богу, буде не до «туристів». Тонну за тонною стара бадя підніматиме на поверхню нелегальне вугілля, яке, подолавши заплутаний ланцюжок посередників, принесе справжнім власникам копанки, і не тільки цієї, багатомільйонні прибутки.
Від мого рідного дому до найближчої протизаконної шахти-копанки можна дістатися у кімнатних капцях. Колись у лісочку, що починається одразу за селищними городами з вічно кволою картоплею, безупинно шумів шахтний вентилятор. Ті з жителів, хто не вирушав регулярно на робочі зміни, звикли прислухатися до потужної машини: чи справно витягає з підземелля вогке, просякнуте металевим смородом повітря. Та чи не запашить, бува, від заіржавілих багатометрових конфузорів вентилятора зрадницьким димком, що віщувало найбільшу з можливих шахтних бід, після якої столярний цех ледь встигав стругати безкоштовні профспілкові труни.
Кілька років тому копальню закрили як безперспективну, станцію провітрювання порізали на брухт, вентиляційний ствол злегка, для «годиться», висадили амоналовими шашками в повітря, а потому пригорнули сміттям. У невеличкому лісі стало тихо, та ненадовго. Місцеві шахтарі, що майже стовідсотково потрапили під скорочення під час так званої «реструктуризації українського вуглепрому», швидко зметикували, що буквально під їхніми ногами залишається чимало вугіллячка. Піднімати його на-гора, не рахуючись із ціною, – був єдиний спосіб заробити, якого їх навчила свого часу держава. І в нашому лісі знову загуло.
Про те, що мій сусіда та однокласник розкопав старий вентиляційний ствол, влаштувавши там копанку, я, звісна річ, був у курсі майже з самого початку. Приїжджаючи з міста в гості до рідні у поступово зникаючому шахтному селищі, вислуховував докладні місцеві новини, в центрі яких обов’язково був Петро з його копальнею: то в нього з’явилася чудернацька ідея, як використати старий мотоцикл в ролі компресора для живлення відбійних молотків, то недосвідченого бізнесмена «кинули» на гроші шахраї, що видавали себе за інвесторів, то, коли «копанка» була практична готова, у ліс (дарма, що ґрунтові дороги встигли позаростати чагарниками) навідалися озброєні «товстолобики», аби завести недвозначну розмову про «співпрацю» та їхній гарантований процент від майбутніх зисків…
Як наслідок останнього епізоду, домовлятися про оглядини Петрової копанки, куди, як вже було сказано, неважко дістатися без провідників та в капцях, довелося таки довгенько. Десять разів вибачившись, мій шкільний друзяка пояснив, що тепер має запитувати про такі речі в «шефа», без якого він лантух вугілля, власноруч нарубаного, не має права продати.
Нарешті допросився Петро того «шефа», а може, й послав дуже далеко. Так чи інакше, ось ми на старій галявині, яку місцеві, з цілком зрозумілих причин, досі називають «Вентилятор». В очі впадає роздовбана автомобільна колія, що, блукаючи серед дерев, райдужно виблискує на сонці, бо рясно посипана першосортним антрацитовим дріб’язком. Купа вугілля, десь тонн на 7–10, височіє поруч. І без охорони.
– Не вкрадуть? – наївно запитую, прикинувши, що цеберко вугілля за місцевими цінами тягне вроздріб на 2,5 грн.
– Тут не крадуть, – цілком серйозно говорить старий друг. – Пробував якось один. Досі шукають. Ти спускатися не роздумав?
Шурф, що веде до копанки, старанно закріплено товстенними колодами. Звідки деревина зрозуміло – навкруги державний, тобто «нічийний» ліс. Металева корба зі сталевим канатом та бадею на кінці особливих надій побачити знову білий світ не дарує. Проте я сідаю, чіпляюся намертво, намагаюся пожартувати перед «стартом» гагарінським «поєхалі!». «Ти пальці з краю бадді прибери!, – натомість радить мені хтось з Петрових підлеглих. – Вдарить, бува, об стінку – не залишиться чим ложку до кінця життя тримати. Ну, бувай!» Допотопний ліфт стрімко йде у невідомість.