Політики вустами політологів всерйоз заговорили про територіальні претензії Угорщини до України і втручання в її внутрішні справи через наполягання створити на Закарпатті Притисянський адміністративний район, де б компактно проживали 110–120 тис. етнічних угорців, та щодо надання гарантій обрання до Верховної Ради VII скликання представника від угорської меншини.
Проблема, яка дала про себе знати наприкінці грудня 2011 року, постала не сьогодні і не вчора. Про наявність неврегульованих питань протягом останніх років неодноразово писала й закарпатська преса, з обережністю говорили політики. Створення ж на Закарпатті Притисянського району ініціювало наприкінці 1990-х Товариство угорської культури Закарпаття, більш знане як КМКС і обговорювало його з українською стороною, визнає голова цієї чи не найвпливовішої політичної організації угорців Закарпаття Міклош Ковач, учасник засідання Змішаної міжурядової комісії. Виявляться, ще 2004 року цей пункт включили до тексту угоди про співпрацю між КМКС і кандидатом у президенти України Віктором Ющенком. Очолювана Ковачем організація зобов’язалася підтримати його на тодішніх президентських перегонах, а він, ставши главою держави, – підтримати закарпатських угорців у створенні Притисянського району. Згодом цей пункт фігурував і в протоколах попередніх засідань міжурядової комісії, українська сторона обіцяла всебічно вивчити це питання.
І як їй далася ця наука? Загалом – ніяк. Та і справді, для чого перенапружуватися? Не оголосить же через це Угорщина війну Україні. А той факт, що в міжнаціональній, гуманітарній, історичній, економічній сферах роками залишаються неврегульованими питання, які стримують розвиток діалогу та євроінтеграцію України, для офіційного Києва малого вартий, проте це негативно позначається на самому Закарпатті.
Найвагомішим підтвердженням цього є ставлення сусідів до подій, пов’язаних з Карпатською Україною. Як відомо, 70-ліття її проголошення у 2009-му вперше в Україні святкувалося на державному рівні, а її президент Августин Волошин Указом Ющенка був удостоєний звання Героя України. Ставлення ж угорців, зокрема, й офіційного Будапешта, до цієї важливої для історії української державності події більш ніж стримане. Чому цей факт не є предметом для перемовин урядовців у рамках підготовки до відзначення 75-ліття Карпатської України?
Як свідчать українські науковці, зокрема, дослідник цієї теми, кандидат історичних наук Йосип Кобаль, в архівах Будапешта є чимало документів, які проливають світло на тогочасні події, однак Угорщина, як, до речі, й Росія, не мають наміру ділитися історичною правдою із сусідами. І не в останню чергу тому, що відповідні державні структури України не дуже їх про це й просять. А дарма, позаяк маємо приклад, коли керівники України і Польщі Леонід Кучма та Олександр Кваснєвський, які зустрілися на 60-ту роковину не менш болісної історичної події – Волинської трагедії, зробили крок до формування якісно нових добросусідських взаємин.
Звісно, якби українські президенти, особливо за каденцій «другого» Кучми та Ющенка, зуміли піднятися над одвічним українським хуторянством, політичними чварами та змаганнями за необмежене гетьманство, наша країна давно вже могла бути повноправним членом європейської спільноти і нинішніх проблем із сусідами просто не постало б. Але не судилося… Нині ж, зважаючи на «особливості національного» президентства Януковича, Україна взагалі опинилася на задвірках Європи і сподіватися на перезавантаження не доводиться, тому що фундаментальне питання «бути чи не бути» зводиться не до запровадження у суспільне життя європейських норм поведінки та моралі, а до питання «сидітиме Юля чи ні». Внаслідок цього ми вже за крок до санкцій ЄС і перетворюємося на задвірки Європи. То чому б за цього внутрішньоукраїнського безладу сусідам не скористатися нагодою та спробувати диктувати нам свої умови?