«Буря» – це найбільший в Європі після закінчення Другої Світової війни військовий наступ. Конкретніше, військ Хорватії, за підтримки боснійських мусульман проти так званої Сербської Країни та Західної Боснії. Сербських анклавів на території Хорватії, які з самого початку сербо-хорватської війни у 1991 році контролювалися спочатку ЮНА (Югославською народною армією), в якій на той момент залишалися одні серби, тому, фактично, сербськими військами. Але на момент початку «Бурі» їх там вже не було. Тому буквально за 4 дні хорватські військові формування змели сербських сепаратистів. Ззовні виглядає дуже привабливо.
Однак давайте розбиратися, як все було насправді й чому повторення цього нереальне в Донбасі, в усякому разі, на даний момент. Отже, розпочнемо з політичних факторів. Найголовніший з них – це відсутність підтримки з боку Великої Сербії свого сепаратистського анклаву. З кількох міркувань.
По-перше, Слободан Милошевич на той момент вже мав дуже поганий імідж в світі, а санкції проти Сербії боляче дошкуляли. Тому він не захотів втручатися й «злив» Країну, не бачачи в ній жодного майбутнього та користі. Й не маючи ресурсів утримувати її.
Читайте також: Психотипи гібридної війни
Другим моментом, що впливав на «миролюбність» Милошевича, було те, що більшість сербських військ було зайняте війною в сусідній Боснії. Плюс до того, якраз в момент початку наступу хорватів (початок серпня 1995 року) ситуація в Боснії була різко загострена, й буквально невдовзі, наприкінці серпня війська НАТО провели операцію «Обдумана сила» проти сербів. Вона включала в себе масовані авіа- та артилерійські удари по сербським позиціям, що багато в чому переламала хід війни й змусила сербів підписати Дейтонські угоди.
Воювати з Сербією Захід був готовий, з Росією ж, судячи з публічної риторики та впертого небажання надавати Україні летальне озброєння, він цього уникатиме до останньої можливості. Якщо ми почнемо першим наступ, Захід може нас і не підтримати, бо він хоче примирення. Та й уявити собі ситуацію, при якій Кремль буде спокійно дивитися на наступальну військову операцію української армії в Донбасі, в усякому разі, в осяжній перспективі, просто неможливо.
До цього ще додамо особистість тодішнього керівника Хорватії – Франьо Туджмана, який мав, фактично, диктаторські повноваження й був ярим мілітаристом. Він відмітав західні плани по умиротворенню – наприклад, запропонований прямо напередодні «Бурі» черговий план «Z-4» – такий собі аналог Мінських домовленостей. Уявити собі пана Порошенка у ролі Туджмана якось не випадає, як чітко показали вже 1,5 років президентства першого. Туджман був класичним «яструбом», на відміну від нинішнього українського президента, що сам себе неодноразово кликав «президентом миру».
Другий фактор – суто географічний. Якщо подивитися на карту Сербської Країни, то ми побачимо, що цей анклав взагалі не мав спільного кордону з Великою Сербією. А більшість кордону з Боснією контролювали аж ніяк не серби, а мусульмани та хорвати. Й це на відміну від «ДНР/ЛНР», які мають 400 км умовно відкритого кордону з РФ. Власне, саме фактор наявності так званої «Біхачської кишені» – витягнутої вздовж чималого відтинку кордону Боснії та на той момент Сербської Країни території, яку контролювали мусульмани, багато в чому, й допоміг такій швидкій та рішучій хорватській перемозі. Для розуміння, на третій день наступу мусульмани розрізали ударом з Біхача Країну на дві частини, чим дуже допомогли в справі розгрому сербських сил.
Третій фактор – військовий. Перед «Бурею» в Хорватії була проведена досить щільна мобілізація. Після якої чисельність хорватської армії становила близько 250 000 солдатів і офіцерів. Плюс до цього, ще були сили МВС – аналог Національної гвардії, з ще близько 45 000 чоловік. Тобто, майже 300 тисяч бійців в країні з близько 3 млн. населенням на той момент. Це означає, що кожен десятий хорват на момент «Бурі» служив в армії. До цього ще й додамо 25 тисяч мусульман зі згаданої «Біхачської кишені». Тобто, приблизно 325 тисяч солдатів.
Для розуміння, ним протистояло лише близько 27 тисяч сербських вояків. Зрозуміло, не всі 300 тисяч хорватів брали безпосередню участь в боях, але арифметика правильного наступу, згідно військової науки, була повністю дотримана – на одного серба припадало щонайменше 3 атакуючих хорватських військових. Хорвати довго й наполегливо готувалися до «Бурі», а не бігли з шашкою наголо, що й визначило приголомшливий успіх операції.
Читайте також: ДНР: ставка на циніків
Українська армія зараз ледве-ледве доповзла до цих 250 тисяч, але населення в нас не 3 млн, а щонайменше 40. Й протистоять нам не 20 тисяч демотивованих довгою війною та злиднями, переважно, місцевих жителів, а близько 40 тисяч добре навчених, прекрасно озброєних всіма видами техніки найманців та військовослужбовців російської регулярної армії. Тому, всім бажаючим наступати, треба розуміти, що для проведення чогось, що хоч віддалено може нагадувати «Бурю», потрібно збільшувати діючу армію й чекати нападу Росії. Після чого армію прийдеться ще збільшувати.
А з урахуванням наявності на окупованій території України величезних міст типу Донецьку та Луганську, а також міських агломерацій типу Шахтарськ-Сніжне-Торез чи Первомайськ-Стаханов-Брянка, де одне місто переходить в інше, складність бойових дій буде набагато більшою за балканську Країну з її селами та манюсінькими містечками.
Й четвертий фактор – емоційно-психологічний. Хорватське суспільство було повністю одностайне у необхідності та корисності проведення військової операції проти Сербської Країни. Там готові були миритися з втратами, хоч, по факту, їх виявилося зовсім небагато (до 200 загиблих та 900 поранених). Там готові були не вестися на миролюбну маячню про «сербів з хорватськими паспортами». Серби, до речі, теж не сприйняли це й тому з Країни до Великої Сербії та територій Боснії, що контролювалися сербами, втекло до 200 тисяч біженців. Боюся, що українське суспільство не буде таким одностайним щодо можливих втрат українських вояків та необхідності стирати з обличчя землі цілі міста. Тим більше, що втрати будуть явно більшими, ніж у хорватів під час «Бурі».
Тому, спекуляції на хорватському сценарії в українському політикумі показує тільки його низьку фахову якість. Так, вирішити проблему Донбасу військовим шляхом цілком можливо. Але явно не зараз й не в нинішній військово-політичній ситуації.