Чому іранські протестувальники не хочуть розходитись по домівках

Світ
7 Грудня 2022, 20:27

Пройшло вже майже три місяці з того дня, коли від рук іранської «поліції моралі» загинула 22-річна Махса Аміні. З того часу в Ірані тривають вуличні протести, які то вщухали, то спалахували з новою силою. Махса Аміні стала для іранців символом, який втілює їхні образи та претензії до режиму ісламської республіки. Ці претензії виявились достатньо вагомими для того, щоб люди йшли вмирати та вбивати. Згідно зі звітом Iran Human Rights від 29 листопада, під час протистояння загинуло щонайменше 448 людей. Деякі джерела вказують, що загиблих насправді набагато більше, і що рахунок уже пішов на тисячі – як протестувальників, так і проурядових сил. Чому ж протестам вдається так довго зберігати інтенсивність?

Суспільний договір

Згідно уявлень доби Просвітництва, між державою та громадянами існує певна угода: люди поступаються часткою своєї свободи в обмін на гарантії безпеки та порядку. Якщо люди вважають політику держави справедливою, а обмін хоча б відносно рівноцінним, вони зберігають лояльність до уряду. І донедавна в Ірані так і було. Між населенням та ісламською республікою час від часу спалахували конфлікти, але вони мали локальний характер і не стосувались фундаментальних питань. Але час не пішов новій іранській державі на користь. За чотири десятиліття революційна республіка перетворилась на досить ординарну поліцейську диктатуру. Ті, хто колись були молодими й амбітними політиками – як-от Алі Хаменеї – за роки при владі втратили зв’язок з реальністю та власним народом. Держава бюрократизувалась, але, що гірше, місцями стала нагадувати мафіозне угруповання. Основна причина цьому – розповзання впливу Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР).

Від початку КВІР являв собою об’єднання на зразок Самооборони Майдану, але поступово розрісся до масштабів держави в державі й обріс міцними корупційними зв’язками з урядом. В останні десятиліття тенденція поглиблювалася все сильніше. Деталі «схем» за участю вищого командування КВІР час від часу випливали назовні, дратуючи суспільство. Іранці дізнавалися то про зв’язки КВІР з наркомафією, то, як-от у лютому 2022 року, про розкрадання державних фондів. Використовуючи своє становище, КВІР фактично зрісся з державою у єдиний мафіозний конгломерат.

Читайте також: Amwaj.media: Ера діалогу між Іраном та Саудівською Аравією закінчилась зі зміною влади в Іраку

Довіра іранців до уряду падала, а апарат примусу тимчасом розростався, завдяки чому КВІР посилював свої позиції і накопичував дедалі більше ресурсів, а населення зневірювалось іще сильніше. В такій ситуації Іран знаходиться й досі. За рівнем несвободи ісламська республіка вже фактично наздогнала (а може й перевершила) ненависну монархію, повалену в ході революції 1979 року. І тоді, і зараз постійне застосування сили свідчить про неспроможність уряду налагодити зв’язок із населенням, а значить – про слабкість його влади.

Останній шанс

Не дивно, що молоді люди, у яких ісламська республіка асоціюється із геронтократією, корупцією та забобонами, так не хочуть їй коритись. Вони не сприймають пафосу офіційної риторики і невдоволені своїм економічним становищем – ісламська республіка банально заважає їм жити. А у випадку із Махсою Аміні – забирає життя як таке. Все це штовхає іранців на вулиці, де нині пролягає фронт боротьби за майбутнє. Вони більше не вірять у діалог із владою. Влада також відмовляється говорити із народом – і тому, що не хоче цього, і тому, що в принципі не здатна до діалогу. Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї – це хвора 83-річна людина, яка навряд чи тямить, що варто сказати іранській молоді. Решта іранського політикуму – це загрузлі в корупційних схемах апаратники, безмежно далекі від світу, у котрому живуть протестувальники. Система ісламської республіки була колись створена, щоб не допустити до влади авантюристів і унеможливити контрреволюцію. Але вона не змогла запобігти відчуженню влади від суспільства.

Саме тому боротьба у Ірані є настільки тривалою і запеклою. По-перше, для обох сторін йдеться про ідеали. А по-друге, протестувальники розуміють, що наступного шансу може й не бути. Наївно думати, що коли вони розійдуться по домівках, уряд не зробить нічого, щоб убезпечити себе від наступних виступів. Тобто не закрутить гайки ще сильніше, не заарештує чи не викраде активних учасників руху. Поєднання цих чинників і дає іранцям наснагу продовжувати свою боротьбу за свободу.

Пошук порятунку

Поряд з цим, стає дедалі більш очевидним, що іранський уряд не дуже розуміє, що йому робити. Наприклад, наприкінці листопада видання The Wall Street Journal писало про те, що секретар Вищої ради національної безпеки Ірану Алі Шамхані зустрічався із родинами Рафсанджані та Хомейні. Перший був президентом-реформатором, а другий – засновником ісламської республіки. За інформацією видання, чиновник просив у впливових родин допомоги у встановленні контакту з протестувальниками, на що отримав відмову. Пошук такого роду союзників свідчить про сильне занепокоєння та дезорієнтацію влади. Про це свідчить і ситуація навколо ліквідації «поліції моралі», зі злочину котрої все й почалось. Увечері в суботу 3 грудня про ліквідацію цього відомства заявив генпрокурор Ірану і його заяву було розтиражовано іранськими газетами, зокрема й тими, що мають офіційну акредитацію. Однак уже в неділю ряд державних ЗМІ опублікував спростування. А у понеділок депутат Меджлісу Хосейн Джалалі заявив, що «поліцію моралі» лише «реформують». Поряд з цим, Джалалі заявив, що жінкам, які двічі порушать правила носіння хіджабу, будуть блокувати банківські рахунки. Після всіх цих суперечливих заяв наміри влади залишились незрозумілими.

Читайте також: «Жінка, життя, свобода!» Масові протести в Ірані тривають і набирають обертів

Очевидним у цьому є одне. Уряд намагається намацати ґрунт, пробуючи то робити кроки назустріч протестувальникам, то демонструвати прихильність до жорсткої лінії. Відсутність чіткого розуміння влади, що саме потрібно робити, дає протестувальникам певні шанси на успіх. З іншого боку, успіхом у ситуації настільки глибокого конфлікту влади й народу можна вважати лише докорінні зміні у сфері державного управління. По-суті, для цього протести мають перетворитись на революцію. Нині їм для цього бракує структурованості, лідера і чіткої програми. Якщо все це з’явиться, Іран зазнає дуже серйозних змін. Якщо ж протести, попри все, зійдуть нанівець, то, ймовірно, у країні почнеться тривалий період ще більш жорстоких репресій, котрі лише поглиблюватимуть ізоляцію Ірану.