Був ранок. Парк. Навколо тільки чаплі, качки та канадські гуси. Раптом із-за рододендронових заростей з’явилася леді середнього віку. «Morning!» – високо заверещала вона, важко потупцювавши повз мене. Із несподіванки я підхопив цю верескливу інтонацію: «Morning!» Звиклі до традицій аборигенів, гуси не відреагували ані порухом шиї, ані сполоханим помахом крила. А я був абсолютно заскочений: Лондон – то майже 9 млн мешканців, його територія – шість Києвів! Я перебував посеред одного з найбільших міст світу і зі мною віталися абсолютно незнайомі люди, немов у карпатському селі.
Залізне павутиння
Мої перші враження від британської столиці були двоповерхові (фото 2). Ну не люблять англійці селитись у висотках. Місто розмазане тонким шаром ген-ген удалечінь на обох берегах Темзи.
Загальнонаціональна акрофобія зумовила те, що Більший Лондон поглинув сотні міст і сіл навколо давнього римського Лондініума. Мури останнього обрамлювали одну квадратну милю. Тепер площа мегаполіса помножилась у 600 разів. Лондон «вибухнув» у середині ХІХ століття, коли навсібіч від Вестмінстера й Сіті розсоталися нитки залізниць.
Так у цьому залізному павутинні опинився Бекенем. Село було засноване казна-коли в середньовіччі. Біля місцевої церкви Св. Георгія досі стоїть дерев’яна брама, яку датують ХІІІ століттям і вважають за найстарішу споруду такого типу в Англії. Читається «Бекенем». Пишеться «Бекенгем». 22 хв міською електричкою від центру Лондона. Четверта зона з шести. Тут мешкають мої друзі – Євген та Марина. І для мене Англія почалася саме звідси. Першого-таки дня я дістав урок: мене вчили відрізняти хороший район від поганого. У доброму обов’язково є мережевий універсальний магазин – Waitrose або Marks&Spenser (останній негайно був перейменований нами на «Маркс енд Енґельс»). На головній вулиці «хайстрит» мають бути банки, крамниці одягу, агенції з нерухомості й кав’ярні. У поганому районі – ломбарди, секонд-хенди, букмекерські контори, дешеві фастфуди й тротуари, де повно недопалків. Бекенем – хороший район, недопалків у ньому не побачиш. І не тільки їх. Наприклад, тут нема злочинності.
Утім, кілька разів у цих місцях я зауважив дещо: плакат, а на ньому сімейка сурикатів. Напис можна перекласти як «дивись навкруги!». А що лисиці й білки в Лондоні – майже свійські тварини, то й справді починаєш дивитися довкола себе з підсвідомим очікуванням побачити ще й цих екзотичних представників фауни. Але той плакатик – частина міської поліцейської програми співпраці із громадою. Нижче звірків – два слова: «Сусідська варта». Тобто агітка закликає пильнувати, чи не лізе до сусідів хтось підозрілий. У країні, де вікна відчиняються назовні (щоб комунальним працівникам було легше їх мити), вхідні двері прозорі, а замки закриваються на один оберт, – усі такі профілактичні заходи видаються досить актуальними. Щоправда, плакати такі принаймні в Бекенемі – річ ритуальна. Коли влітку 2010-го в Лондоні вирували заворушення, здавалося, що саме цей район опиниться у їхніх вогняних кліщах. Але обійшлось! Адже тут немає злочинності.
Місцеві звички
Іще одна прикмета успішного району: садочки перед будинками та машини, припарковані поруч. Що ліпша частина міста то дорожчі автівки й охайніша зелень. Місцевих мешканців величають «середнім класом»: це банкіри, брокери, юристи та «інші поневолювачі трудящого люду». Але є і ті, кого на пострадянських теренах звуть інтелігенцією. Якось мої друзі привіталися із сусідом. «Віолончеліст, грає у Ковент-Гардені», – пояснили мені згодом. Євген своїх сусідів трохи недолюблює: цей район завжди голосує за консерваторів. «І цього не змінити, такий світогляд середовища!» – каже приятель.
Англійці в їхній звичній життєвій стихії – окрема тема. У «Марксі енд Енґельсі» ми стояли в черзі до кас. Поруч відкрилася нова, а ми були просто за парою, що розраховувалася. Раптом ті, хто лишався за нами, оминули нас і пішли вперед. Марині не те щоб відібрало мову, але вона видавалася дещо здивованою: «Вперше бачу, аби тут хтось так поводився! Мабуть, не англійці». Зазвичай у таких ситуаціях англієць звернеться до людини, що стоїть попереду із запитанням: «Ви помітили, відкрилась ота каса?» А якщо раптом хтось улізе без черги, то всі змовчать, але поводитимуться так, ніби від нього смердить, аж очі дере: відвертатимуться від «порушника» й незадоволено прицмокуватимуть.
Відомий британський антрополог Кейт Фокс у книжці «Споглядаючи англійців» стверджувала, що її співвітчизник створює чергу навіть один-однісінький. Якщо континентальний європеєць опиниться на автобусній зупинці самотою, він ходитиме туди-сюди, натомість житель Туманного Альбіону стоятиме під дорожнім знаком, немов королівський гвардієць на варті, й «створюватиме чергу». Навіть у безладі переповненого пабу вам наллють вашу гальбу тільки в тому порядку, як ви підійдете до шинквасу, і аж ніяк не раніше, ніж попередникові! Бо тільки так – справедливо.
Англійці взагалі не бояться холоду. Наприклад, на вулиці +3°С, а всі (й діти, й дорослі) бігають там у трусах та футболках. Спочатку дивитися моторошно. Потім звикаєш. Кількість дівчат і жінок у сукнях та з голими ногами в морози – поза всіляким розумінням. У старих будинках – одинарні шибки, але опалення господарі вмикають лише коли перебувають удома. Щоправда, морозостійкими є не тільки британці, а й місцева флора. У грудні в парках усе цвіте: примули, магнолії.
Гуси, білки та папуги
Келсі-парк (фото 3), у якому зі мною стався комунікаційний шок, підкинув того ранку ще кілька цікавинок антропологічного ґатунку. Один із найпоширеніших англійських звичаїв – писати застережні фрази. На місточку поміж зелених насаджень – оголошення: «Не годуйте канадських гусей! Вони гидять!» Звісно, якщо вчитуватись у подробиці, описані дрібнішим шрифтом, розумієш доцільність заклику, бо йдеться про те, що ці пернаті пригнічують популяцію місцевих видів та ще й страшенно забруднюють ставки. Але здалеку, коли видно тільки перший, найбільший рядок, оголошення дещо дивує. Однак поруч на стовпчику висить іще одне зі стрілочками праворуч і ліворуч. Перше: DOGS. Друге: NO DOGS. І ніби все зрозуміло. А попри те, викликає посмішку.
На лавочках тут інші таблички – меморіальні: людина помирає і на пам’ять про неї в улюбленому куточку парку ставлять лавочку.
Білки тут сірої масті й нахабні неймовірно. Коли бачать дитину з печивом, вдаються до бандитизму: один стрибок – і маля починає верещати, а печиво розлітається навсібіч (що і треба пухнастим грабіжникам). Сюжет для Гічкока. Але всі білки країни є власністю Її Величності, перебувають під охороною закону, і тому забули будь-який острах. Бездомних собак у Лондоні немає. Цю екологічну нішу займають лисиці. Одна мешкає в садочку моїх друзів. Іще одна прикмета Бекенема – папуги. Якщо зранку вони дуже галасують, то добре: день буде ясним! Зелені рожеводзьобі папуги створили в Лондоні та околицях популяцію в кількадесят тисяч і… витіснили горобців.
І Келсі-парк, і сусідній Бекенем-плейс-парк – то колишні маєтки заможних англійців. Досить заглибитися на кількасот метрів – і знову засумніваєшся, чи ти все ще в місті? Бекенем-плейс-парком сьогодні користується гольф-клуб. Причому публічний: ти можеш прийти сюди зі своїми ключками і грати абсолютно безкоштовно. Трава тутешніх газонів стала для мене ще одним випробуванням: вона мала вигляд килима. Я не повірив очам і нахилився: на дотик це теж було як витвір ткацтва! І тієї ж таки миті почув голосний вигук іздалеку: «Get out!» («Забирайся!»). Я навіть не образився, настільки це звучало не по-англійськи! «Він про тебе попіклувався, – пояснив мені Євген, – ця країна схиблена на здоров’ї та безпеці! Той працівник гольф-клубу просто хотів тебе застерегти: а раптом ти м’ячиком по голові дістанеш!»
Таким є життя в нетуристичному Лондоні: із церковними брамами часів Едуарда Довгоногого, пабами ХVII століття, вікторіанськими парками й прапором Св. Георгія, що неодмінно майорітиме над усім тим (фото1).