▪   Наталя Петринська

У зоні особливої уваги

Соціум та особистість у сучасному кінематографі – рахунок нічийний. Враження Тижня від нового британського кінематографа
Матеріал друкованого видання
№ 49 (58)
від 5 грудня, 2008

 

«Основні інгредієнти цьогорічного фестивального коктейлю – «бондівські» горілка з мартіні. Горілка – це режисери-важковаговики: Пітер Ґрінуей, Майкл Вінтерботтом і Кен Лоуч. Мартіні – дебютанти Сьюзі Гейлвуд, Бейлі Волш і Мадонна». Так продюсер компанії «Артхаус Трафік» Денис Іванов схарактеризував програму фестивалю Нового британського кіно.
 
Ще один спосіб розрізнити авторів із Туманного Альбіону – тематичний. Одних більше турбують соціальні, інших – індивідуальні проблеми. Осібно тримається хіба Пітер Ґрінуей – він називає себе «віджеєм, який влаштовує масивні кінематографічні інсталяції». Після останніх мультимедійних проектів на кшталт «Валізи Тульса Люпера» показану на фестивалі «Нічну варту» можна назвати поверненням до вже знайомої ґрінуеївської стилістики – естетично витонченої суміші живопису, театру та оперного мистецтва.
 
Проте більшість фестивальних стрічок – не художні ребуси, а сюжетні картини зі зрозумілими меседжами. Більшість із них присвячені проблемі глобалізації та заробітчанства, що свідчить про неабияку стурбованість британців міграційними процесами.
 
Сумнозвісну російську «окупацію» Лондона сповна висвітлено в стрічці Сьюзі Гейлвуд «Більше за Бена». Фільм створений за мотивами однойменної біографічної книжки популярних авторів рунету Павла «Собаккі» Тєтєрского та Сєрґєя «Спайкера» Сакіна, написаної «падонківською» мовою.
Собакка (Бен Барнс) і Спайкер (Андрєй Чадов) понаїхали з Москви і завзято займаються дрібними аферами й крадіжками. Та невдовзі їх адреналін розчиняється в депресії. І тут відбувається дидактичний поділ на Плохіша та Кібальчіша: герой Чадова маргіналізується, а персонаж Барнса, навпаки, стає нормальною людиною. Лондон очима аборигенів і нелегалів – наче два різних міста, й зворотний бік позір­­­но комфортабельного мегаполіса виявляється зовсім не привабливим.
 
«Основні інгредієнти цьогорічного фестивального коктейлю – «бондівські» горілка з мартіні. Горілка – це режисери-важковаговики: Пітер Ґрінуей, Майкл Вінтерботтом і Кен Лоуч. Мартіні – дебютанти Сьюзі Гейлвуд, Бейлі Волш і Мадонна». Так продюсер компанії «Артхаус Трафік» Денис Іванов схарактеризував програму фестивалю Нового британського кіно.
 
Ще один спосіб розрізнити авторів із Туманного Альбіону – тематичний. Одних більше турбують соціальні, інших – індивідуальні проблеми. Осібно тримається хіба Пітер Ґрінуей – він називає себе «віджеєм, який влаштовує масивні кінематографічні інсталяції». Після останніх мультимедійних проектів на кшталт «Валізи Тульса Люпера» показану на фестивалі «Нічну варту» можна назвати поверненням до вже знайомої ґрінуеївської стилістики – естетично витонченої суміші живопису, театру та оперного мистецтва.
 
Проте більшість фестивальних стрічок – не художні ребуси, а сюжетні картини зі зрозумілими меседжами. Більшість із них присвячені проблемі глобалізації та заробітчанства, що свідчить про неабияку стурбованість британців міграційними процесами.
 
Сумнозвісну російську «окупацію» Лондона сповна висвітлено в стрічці Сьюзі Гейлвуд «Більше за Бена». Фільм створений за мотивами однойменної біографічної книжки популярних авторів рунету Павла «Собаккі» Тєтєрского та Сєрґєя «Спайкера» Сакіна, написаної «падонківською» мовою.
 
Собакка (Бен Барнс) і Спайкер (Андрєй Чадов) понаїхали з Москви і завзято займаються дрібними аферами й крадіжками. Та невдовзі їх адреналін розчиняється в депресії. І тут відбувається дидактичний поділ на Плохіша та Кібальчіша: герой Чадова маргіналізується, а персонаж Барнса, навпаки, стає нормальною людиною. Лондон очима аборигенів і нелегалів – наче два різних міста, й зворотний бік позір­­­но комфортабельного мегаполіса виявляється зовсім не привабливим.