14 місяців має провести у в’язниці колишній редактор міланського таблоїда Libero Алессандро Саллусті. Щоденна газета з накладом близько 120 тис. примірників програла минулої п’ятниці судовий процес за позовом туринського судді Джузеппе Кочілово. Його честь образився на публікацію про нібито несправедливий вирок. Громадськість обурена, вона звинувачує «третю владу» в корпоративній солідарності та вбачає в цьому рішенні загрозу свободі слова в Італії. В інтернеті розгорнувся рух під гаслом #SiamotuttiSallusti («усі ми – Саллусті»). Міністр юстиції закликав змінити закон про наклеп, щоб «привести його у відповідність до європейських стандартів, які передбачають штраф, а не ув’язнення» (цитата). Відчуйте різницю!
Читайте також: Закон про наклеп: переплюнути Росію і наздогнати Білорусь
Я маю дещо мазохістське захоплення: колекціоную стрічки про журналістів – від «Професія – репортер» Антоніоні до «Все королівське військо» виробництва Білорусьфільму 1971 року.
Це смішно, але завдяки ним подеколи розумієш щось нове про свій фах. А чому мазохістське? Бо, час від часу передивляючись їх, почуваєшся представником іншої цивілізації з іншої планети. Ну, наприклад, сцена зі стрічки з Патріком Девером, яка вразила мене в юності: герой їде Єлисейськими полями, паркується просто під знаком «Стоянку заборонено» й виставляє під вітрове скло табличку «Преса». Ось де поважають журналістів! А ось зворотний бік медалі – свіжий фільм «Дівчина з тату дракона» з Деніелом Крейґом. Пам’ятаєте? Там усе починається з того, що герой програє судовий процес за звинуваченням у наклепі. Дуже переймається, бідолаха, навіть запалює сигарету. А потім їде зі столиці перевести подих. Але ж у першоджерелі – романі Стіґа Ларссона – журналістові доводиться відсидіти у в’язниці, щоправда, недовго, лише кілька місяців. Виявляється, не такі вже вони беззубі, ці європейські стандарти!
Порівнюючи наше болото чи то з холодними шведськими, чи то з гарячими італійськими краєвидами, розумієш, що річ аж ніяк не в нормах закону. Схожість між двома світами позірна, суть явищ мало не протилежна. Що таке журналіст у «першому світі»? Це людина, яка справді може впливати на події силою свого слова. Вираз «четверта влада» майже не метафора й тим більше не гіпербола. Репортери відправляють у відставку міністрів і загрожують імпічментом президентам, не кажучи про таку ефемерну річ, як громадська думка, що згодом конвертується в результати виборів. У «першому світі» неможливо уявити ситуацію, щоби публікація про 150-мільйонну переплату за нафтову платформу державним коштом або про президентське палаццо із, м’яко кажучи, непрозорою власністю залишилася без наслідків. У якомусь сенсі різницю слід шукати за межами компетенції власне мас-медіа, вона в реакції суспільства. Є країни, де соціум не ладен толерувати неподобства, виходячи з уявлень про те, що чесність, хай там як, – норма, а шахрайство – відхилення від норми. ЗМІ сприяють підтриманню такої ілюзії, й доки всі в неї вірять, вона набуває реальності. Так і живуть.
У цій системі координат величезна відповідальність журналіста співмірна його ефективності, вважаймо це «податком на владу». Коли вже така ціна кожного факту (як за собівартістю, так і за наслідками), то й платити за його спотворення доводиться без знижок. Логічно. Інша річ, якщо твої викриття здатні лише поглибити й без того глибоке переконання обивателя в тому, що «життя – лайно, а всі навколо – пройдисвіти». У такому разі єдиним ефектом від них будуть ображені почуття героя публікації, а відомо, що готовність обстоювати свою честь і гідність часом перебуває у зворотній залежності від їх наявності.
Ну а якщо журналіст бреше або вигадує? Хіба такого не буває? Ще й як буває! Здавалося б, на цей випадок є суд – хай там як, «третя влада». Але й тут спостерігаються розбіжності між світами. У них Джузеппе Кочілово, та й той недосконалий, а в нас хто? Родіон Кірєєв?
Ось звідки вся гострота поточного моменту. У конфігурації, де судовим органам дозволили бути горизонтальними знаряддями вертикальної влади, немає ані найменшого сумніву в тому, хто і як може скористатися із закону про наклеп, який чи то відхилили, чи то відклали до часу. Тому, враховуючи вже звичну зневагу до здорового глузду, годі посилатися на досвід «із того світу». Тут і тепер можливі лише два сценарії застосування такого закону: або помста за те, що зачепив пиху підпанка, або покарання за те, що зачепив інтереси пана. Тим більше в країні, де ще чверть століття тому карали за наклеп на існуючий державний і суспільний лад. Тож заспокоюватися не варто. «Чесні» й «гідні» нікуди не поділися.
Читайте також: Операція «Наклеп»: влада відволікає увагу суспільства