З 2014 по 2019 роки українці пройшли надважкий шлях, сповнений зовнішніх та внутрішніх викликів, більшість із яких ми здолали — це буде справедливо визнати. Проблеми, що залишилися напередодні останніх президентських виборів, мали б бути вирішені шляхом демократичних виборів, на що й розраховувала більшість українців. На жаль, за два роки правління однопартійної влади в Україні стало чітко зрозуміло, що надія на посилення прозахідного шляху є марною. Де-факто ми переживаємо дежавю з відголоском 2013-го. Різниця лише в тому, що замість розвертання до Кремля український уряд робить оберт до Китаю. Але на відміну від 2013 року, коли більшість українців усвідомлювала, чим завершиться відмова від Угоди про асоціацію та подальший паханат Януковича, нині, у 2021-му, ця більшість навіть не знає про існування загрози. Патовість ситуації поглиблює й безвідповідальне мовчання левової частки українських ЗМІ. І причини цьому доволі банальні: прокитайське лобі та зв’язки українських олігархів із КНР. Ніхто ж не битиме на сполох, коли ціна питання — збагачення власника умовного видання. Традиційно для таких випадків національна безпека України та іміджеві питання відходять на другий план.
Тоталітаризм ХХІ століття
Перш ніж розглянути катастрофічні репутаційні втрати, яких зазнає Україна через посилення присутності Комуністичної партії Китаю (КПК) на нашій території, важливо зрозуміти загальну геополітичну кон’юнктуру, у якій перебуває світ у 2021 році щодо китайської загрози.
По-перше, за останні десять років КНР під керівництвом Сі Цзіньпіна перетворилася на тоталітарну державу сталінського типу. КПК називає ці перетворення «соціалізмом із китайською специфікою», активно використовуючи міф про відкритий ринок та розвиток економіки. Проте за масштабним виробництвом та торгівлею приховуються концентраційні табори, нарощування військ та зброї, в тому числі ядерної, відродження марксистсько-ленінської ідеології та пропаганди, а також глорифікація культу особистості «вождя Сі», що в історичній парадигмі нагадує «обожнення» Гітлера у Третьому Райху або Мао Цзедуна у тому-таки Китаї.
Читайте також: Китайський гамбіт
По-друге, демократичний світ звинувачує КНР у злочинах проти людства та грубому порушенні норм міжнародного права. Комуністичний геноцид уйгурського народу в Східному Туркестані (у КНР відомий як «провінція Сіньцзян») за рівнем цинічності подібний на Голодомор чи Голокост, вже налічує утримання мільйонів людей у концтаборах, примусові аборти та стерилізацію, примусові шлюби уйгурських дівчат із китайськими офіцерами. Це вже не згадуючи про знищення мови та культури уйгурів, насильницьку китаїзацію населення регіону, масові страти та фактичну рабську працю на китайських підприємствах.
Геноцид уйгурів визнають у США, Канаді, Бельгії, Литві, Чехії, Франції, Нідерландах та низці інших держав, що є стратегічними партнерами України. Натомість КНР у питанні геноциду підтримують у Росії, Білорусі, Таджикистані, Пакистані, Лаосі та інших країнах із вадами демократії.
У 2020 році КПК ухвалила новий закон про нацбезпеку для Гонконгу з порушенням Декларації 1984 року зі Сполученим Королівством, гонконгського Основного закону та базових засад міжнародного права. Відтепер Гонконг, який щонайменше до 2047 року мав користуватися правом на широку автономію, зі збереженням британської демократії та європейського права, є гібридно окупованим. Станом на літо 2021-го всі демократичні лідери Гонконгу заарештовані та ув’язнені у колоніях (це понад 200 осіб), продемократичні партії заборонені, а за протест проти комуністичної диктатури передбачено від 10 років в’язниці, довічне ув’язнення або розстріл. До слова, гібридну окупацію Гонконгу часто порівнюють із окупацією Криму.
Через злочини КНР у Гонконзі санкції проти КПК та маріонеткового уряду Гонконгу запровадили у США, Сполученому Королівстві та Європейському Союзі. Подібні процеси відбуваються й щодо Тибету, Південної Монголії, а також переслідування у КНР інакодумців та дисидентів.
По-третє, комуністичний режим Китаю постійно погрожує вторгненням до Тайваню (Республіка Китай), що є військовою, політичною та економічною союзницею США, Японії, Південної Кореї, європейських держав та НАТО. Через посилені геополітичні зв’язки між Тайбеєм та Вашингтоном, який не тільки поставляє до держави озброєння, а й має з нею угоди оборонного характеру, можливий напад комуністів на Тайвань називають головною передумовою для початку Третьої світової війни.
По-четверте, КНР використовує технології та урядові культурні програми для підривної діяльності проти демократичного світу. Достатньо згадати заборону Huawei та інших великих китайських компаній у багатьох державах західного світу, санкції проти китайських 5G-технологій або боротьбу проти китайських камер спостереження, що використовуються для геноциду уйгурів та придушення прав людини у Гонконзі. Паралельно з цим демократичні уряди, наприклад у США та Швеції, забороняють китайські освітні центри, відомі як «Інститути Конфуція», чия діяльність визнана шпигунською та підривною.
Читайте також: Ідель-Урал – Росія – Китай
По-п’яте — що найбільш важливо для України, — КНР є основною торгово-економічною, політичною та військовою союзницею Російської Федерації. Після злочинних дій Кремля на території України та впровадження санкцій проти режиму Путіна демократичними союзниками України Росія поступово перетворювалася на колонію КНР. Цей факт не приховують навіть самі росіяни. Так, Москва витратила майже трильйон рублів на побудову газопроводу «Сила Сибири» для поставок природних ресурсів до КНР — фактично за ціною собівартості. Це саме стосується й інших ресурсів, які путіністи поставляють до Китаю — від корисних копалин до лісів. Економічно невигідну співпрацю Росія сублімує китайськими інвестиційними вливаннями та фінансовими маніпуляціями, як-то намір відмовитися від західної валюти на користь юаня. Паралельно з цим Кремль чи не щомісяця укладає безпекові угоди з Пекіном, проводить військові навчання з комуністами та всіляко посилює стратегічне партнерство. Чого тільки варте урочисте продовження договору «про дружбу і кордони» між Російською Федерацією та КНР напередодні сотої річниці КПК, яку гучно (з величезними серпами та молотами) відсвяткували в Пекіні. Ціною російського суверенітету, крім спонсорування режиму Путіна, є голосування КНР проти всіх проукраїнських резолюцій в ООН, а також провадження китайського бізнесу на тимчасово окупованих територіях України.
Ворог нашого друга
НАТО неодноразово визнавала КНР загрозою для власної безпеки. Віднедавна китайській небезпеці присвячують ключові розділи у звітах розвідок найближчих союзників України, зокрема Литви та Естонії. У Японії для відсічі російсько-китайській загрозі реформуються правоохоронні органи, виділяються чималі кошти для посилення міністерства оборони та контррозвідувальних структур. Після погроз «знищення» від китайської пропаганди Австралія масово відмовляється від угод із Пекіном, щоб захистити нацбезпеку та демократичні цінності. У Бельгії військові вивчають досвід Тайваню для відсічі КНР, а в Данії розгортається небачена політична драма через ризик викрадення молодих данських політиків комуністичними спецслужбами.
Натомість Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України у листопаді 2020 року підписує меморандум про співпрацю з китайською державною компанією Huawei, що вже на той момент перебувала під санкціями США та інших держав. На своїх сторінках у соціальних мережах Держспецзв’язок зазначив, що меморандум «посилить державну безпеку України», але після хвилі суспільного обурення орган, уповноважений забезпечувати безпеку перемовин між українськими топ-посадовцями та іноземними колегами, видалив дописи. Пізніше Держспецзв’язок пояснив таке рішення «невідповідністю суті меморандуму», який при цьому залишився в силі. Ситуація викликала обурення не тільки ласого на критику КНР міністра Кулеби, а й західних дипломатів в Україні. І це легко пояснити: технології Huawei не лише заборонені до використання всіма органам федерального рівня США через пряму загрозу демократії та безпеці, а й заблоковані для участі у будь-яких урядових субсидійних програмах. Ба більше: обладнання Huawei є одним з тих, яким протистоїть американська всесвітня програма Clean Network, що передбачає очищення засобів зв’язку від китайського комунізму. У програмі беруть участь 27 із 30 держав-учасниць НАТО, 26 із 27 держав-учасниць ЄС, а також Японія, Ізраїль, Австралія, Сінгапур, Тайвань, В’єтнам, Індія та Нова Зеландія. У грудні 2020 року держсекретар США заявив про участь у програмі України, однак Офіс президента України та МЗС традиційно ніяк не прокоментували ситуацію, тим самим давши зелене світло на використання Huawei у держструктурах України.
Читайте також: The Daily Signal: Китай займає місце Росії та США в Україні
Наприкінці грудня 2019 року у Верховній Раді утворюється міжфракційна група «Один пояс, один шлях» на чолі з депутатами від «Опозиційної платформи — За життя» та «Слуги народу». Її активними учасниками є Віктор Медведчук, Вадим Рабінович та Григорій Суркіс. Протягом двох років група неодноразово заявляла про те, що «курує» напрям китайської експансивної інвестиційної програми «Один пояс, один шлях», що сама по собі є чи найбільшою економічною загрозою для світу в ХХІ столітті. У червні 2021 року, під час «урочистого» святкування 100-ї річниці Компартії Китаю в Україні, посол КНР робить гучну заяву про те, що інфраструктурна програма «Велике будівництво», яким опікується Кирило Тимошенко, функціонер голови Офісу президента Андрія Єрмака, відтепер є частиною програми «Один пояс, один шлях».
Варто зазначити, що протидія «поясу та шляху» була передбачена у передвиборчій програмі нинішнього президента США Джо Байдена: на цьому союзник України неодноразово наголошував і після вступу на посаду. Американська програма отримала назву «Build Back Better World» («Розбудовуємо кращий світ заново»), передбачаючи допомогу державам, постраждалим від китайських експансивних інвестицій. Зокрема, йдеться про значну частину країн Африки (Ефіопія, Джибуті, Зімбабве, Ангола, Замбія, Чад, ПАР та ін.), Південно-Східної Азії (Камбоджа, Лаос, В’єтнам, Філіппіни, М’янма та ін.) і Латинської Америки (Чилі, Панама, Еквадор, Ямайка та ін.). Це стосується й регіонів Близького Сходу та Центральної Азії.
Найбільшими жертвами «поясу та шляху» в Європі є Білорусь, яка нині фактично повністю залежить від КНР та Кремля, й Сербія, яка минулого року «прикрасила» пів Белграда плакатами «Хвала, брате Си» («Дякую, брате Сі»). Фактично у зоні ризику перебуває й Україна, яка планує в межах програми «Один пояс, один шлях» не тільки розбудову транспортних систем та промислових об’єктів, а й втілення «Великого будівництва», яке Зеленський вважає предметом особистої гордості. До слова, у травні 2020 року Європейський парламент зі скандалом заморозив багатомільярдну інвестиційну угоду з КНР (про яку китайські лобісти в Україні написали цілий журнал) через загрозу для безпеки, агресію проти європолітиків та масові злочини проти людства і прав людини.
Безвізовий ризик
Під час того самого святкування 100-ї річниці КПК у Києві китайський посол заявив, що Україна планує надати громадянам КНР постійний безвіз. Буде правильним підкреслити, що Україна має безвізовий режим із Гонконгом (єдине, що залишилося позитивного зі спадку диктатури Януковича), а також тимчасовий безвіз із Пекіном. Натомість про постійний безвізовий режим із КНР раніше не йшлося.
У Європі постійний безвізовий режим для громадян КНР діє лише в Росії, Албанії, Боснії, Сербії, Молдові, Білорусі, Азербайджані та Вірменії. Тобто жодна держава-учасниця ЄС і НАТО не дозволяє собі подібних маніпуляцій з огляду на державну безпеку та тотальну недовіру до громадян КНР (це не стосується громадян Гонконгу, адже він із позицій міжнародного права не є КНР).
Однак режим Зеленського намагається подати безвіз із КНР як дипломатичну перемогу, а позбавить Україну довіри демократичних партнерів: від Канберри та Токіо до Вашингтона та Брюсселя. У ті самі дні червня 2021 року Міністерство освіти України укладає угоду з Міносвіти КНР про створення альянсу українських та китайських ЗВО на чолі з Чернігівською політехнікою, де ще нещодавно ректорував Шкарлет, нинішній міністр освіти України. Фактичною метою цього альянсу є масове відкриття по всій Україні класів, інститутів та навіть консерваторій Конфуція, що є підсанкційними у США, Канаді, Сполученому Королівстві, Швеції та ряді інших держав. Саме через ці «освітні центри» відбувається збір персональних даних студентів, поширюється китайська комуністична пропаганда та ведеться вербування агентури для спецслужб КНР. Кількість уже відкритих інститутів Конфуція важко підрахувати: вони є фактично в усіх великих містах України та обласних центрах. Найбільше китайських шпигунських установ налічується у Києві, Харкові та Одесі. При цьому жодних дій уряду для припинення подібних процесів не передбачається.
Читайте також: Україна-Китай. Колоніальний дисбаланс
Керуючись вищезазначеним драфтом, уряд України 24 червня 2021 року відкликає підпис із документа Ради ООН з прав людини, ініційованого Канадою, США, Японією, ЄС та іншими цивілізаційними союзниками України, на захист уйгурського народу від геноциду. Згідно з інформацією, отриманою міжнародними виданнями, таке рішення було прийнято Києвом через вакцинний шантаж із боку КНР — адже Україна, у корумпований спосіб, закупила мільйони доз китайської вакцини, не визнаної у демократичному світі, через проксі-фірму «Лекхім», яку пов’язують із регіоналкою Раїсою Богатирьовою. Наступного дня після відкликання підпису Україною всі рупори китайської пропаганди в унісон заявляють про те, що Україна відмовляється від євроатлантичної родини заради стратегічного партнерства з КНР. Китайська преса прирівнює Україну до Білорусі, Росії, Зімбабве та Північної Кореї.
Під кінець червня 2021-го посольство КНР за участі голови фракції «Слуга народу» Давида Арахамії, лідерки «Батьківщини» Юлії Тимошенко, ексрегіонала Вадима Новинського, представників Кабміну та навіть віцепрем’єрки з питань євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної презентує український переклад книги Сі Цзіньпіна про державне управління. Остання опублікувала допис у соціальних мережах про захід, який назвала «незвичайним досвідом», спрямованим на «розуміння філософії Сі Цзіньпіна», однак після висловлення громадськістю невдоволення без пояснень видалила допис. Найімовірніше, це пов’язано з тим, що Ольга Стефанішина також є головою міжурядової групи дружби з КНР, фактично працюючи не над вступом України до ЄС та НАТО, а над візитом Зеленського до Пекіна.
Гра у свої ворота
Комуністичний Китай уже став ворогом демократичного світу, зокрема для ЄС та НАТО, куди прагне інтегруватися наша держава. Не варто переоцінювати значення роздутих економічних зв’язків Заходу з КНР: якщо сьогодні масштаби виведення виробництва з Китаю все ще не очевидні, то за п’ять-десять років ситуація буде зовсім іншою. Адже курс на зменшення залежності від китайського комуністичного режиму вже проголосили всі ключові союзниці України.
А якщо відійти від ціннісного аналізу ситуації та подивитися на кейс прагматичним поглядом демократичних партнерів, можна стверджувати ще категоричніше. Кожна «стратегічна» угода з комуністичним Китаєм — це удар по євроатлантичному шляху України: за стратегічного партнерства з КНР вступ держави до ЄС та НАТО є неможливим. Адже присутність китайської агентури в усіх сферах життєдіяльності України елементарно поставить під загрозу безпеку наших партнерів. Окрім цього, ситуація в ООН із захистом уйгурського народу показала, що слово уряду України не значить абсолютно нічного. Україна довела, що вона не готова підтримувати тих, хто протягом останніх семи років витратив мільярди євро на нашу безпеку, оборону та прогрес; не готова підтримувати жертв геноциду, коли сама просить визнати Голодомор; не готова боротися проти окупаційних режимів, коли вимагає долучитися до визволення Криму та ОРДЛО.
Така лицемірна позиція ніколи не допоможе у вирішенні проблем на кшталт «Північного потоку-2». Як і не додасть голосів у ООН для захисту прав людини в окупованому Криму. Ця позиція лиш зруйнує імідж, який тисячі українців відбудовували після перемоги над Януковичем. І допоки уряд України робить усе, щоб ми знову стали паріями Європи, хтось в Офісі президента вміло заводить до нашого дому Росію — через союзну їй китайську державу.