Уперше Віталій зустрівся з ворогом у селищі Билбасівка на Донеччині. З одного боку Билбасівку контролювали наші війська, з іншого — окупанти. Єдиним джерелом води тоді була річка Сухий Торець, що протікала неподалік села. Саме там під час чергової вилазки по воду наші хлопці зблизька побачили ворогів, які теж прийшли «на водопій». А перший біль утрати Віталій відчув під Вуглегірськом. Попереду їхніх позицій був терикон, на якому засіли росіяни. Розвідка 54-ї бригади ЗСУ попередила їх про небезпеку, але командир роти, у якій воював Віталій, вирішив штурмувати цей терикон на БМП. Виїзд 10 вересня 2014 року виявився невдалим: терикон не взяли, а в бою загинув найкращий друг Віталія — Віктор Єрьоменко із позивним «Тигр».
«Коли розпочалася атака, я перебував неподалік терикону з АГС і мав прикривати хлопців. Проте гранатомет після кількох пострілів заклинило, а згодом я дізнався, що друга важко поранило. Наступного дня наші снайпери помстилися окупантам і чимало їх «покришили», але товариша цим не повернеш. Ми з ним розпочинали бойовий шлях на Майдані, думали разом звільняти Україну від окупантів, проте йому не пощастило», — згадує із сумом Віталій. Натомість самому Віталію щастило не раз. Під час одного з обстрілів снаряд розвалив бетонну будівлю поряд із блокпостом, на якому він чергував. Коли Віталій побачив, як точно лягають снаряди, то зрозумів, що проти них воюють не якісь «ополченці», а російські професіонали.
Читайте також: Змінити мінус на плюс
Під кінець 2014 року підрозділ Віталія перекинули під селище Станиця Луганська. У сусідній Кондрашівці їм довелося робити зачистку. Це був якраз Новий рік, і багато місцевих мешканців так-сяк святкували. Повернулися додому й деякі сепаратисти — нацгвардійці забирали їх п’яних прямо із ліжок. Віталій згадує, що половина Кондрашівки підтримувала українську армію, половина — росіян. Розділилися навіть два сільські магазини: в одному продавчиня підтримувала Україну, в іншому — чекала на росіян, до того ж на боці останніх уже воював її чоловік. По-своєму «агітували» місцеве населення й самі росіяни. Віталій розповідає, як російська артилерія вгатила по приватному сектору, після чого чимало місцевих іще більше зненавиділи українських військових, вважаючи їх причиною усіх нещасть. Невдовзі після того обстрілу Віталію знову поталанило, коли під час бою він заледве не потрапив під вогонь ворожої «зушки».
Те, що для когось війна може бути нагодою для наживи, Віталій дізнався навесні 2015-го. Тоді бійці батальйону Кульчицького заблокували кілька вантажівок контрабанди, яку деякі люди в офіцерських погонах збиралися переправити в Луганськ. Зчинився величезний скандал, ледве не дійшло до конфлікту між українськими підрозділами, і врешті батальйон Кульчицького перевели на другу лінію оборони. Віталій прослужив у Нацгвардії до 2016 року, а потім звільнився й перейшов у ДУК «Правий сектор», до підрозділу 1-ї окремої штурмової роти — під командування Дмитра Коцюбайла («Да Вінчі»). «У добровольців був жорсткий відбір, — згадує Віталій. — Повернувшись у зону бойових дій, вони проводили хлопців через підготовчі бази. Я теж чотири дні перебував на одній із них, хоча мене це дуже сердило: я ж воїн, а вони мене тут тримають! Потім мене забрали на позиції, де я познайомився з «Да Вінчі». Коли вперше побачив його, то подумав: «Що за малий?» Я ж не знав, що командирові роти лише 21 рік».
Потім для Віталія настали гарячі дні на позиціях неподалік Авдіївки. По них і по шахті «Бутівка» працювали російські танки, снайпери намагалися шукати вразливі цілі, але хлопці глибоко зарились у донбаську землю. Там Віталію довелося пережити ще одну втрату — на сусідній позиції від кулі снайпера загинув побратим із позивним «Старий».
Читайте також: Менонітська спадщина в донецькому степу
«У Нацгвардії я воював офіційно. Коли ж нам заборонили виконувати свої обов’язки, я звільнився й перейшов у добробат, де немає підтримки влади й офіційних структур. Проте ці хлопці такі ідейні й так кидалися в бій, що я й сам готовий був платити гроші за можливість стріляти в московських покидьків, — розповідає Віталій. — Ми так гнобили окупантів, що вони боялися навіть стрельнути в нас. Приїжджали наші снайпери й починали просто полювати на москалів. Ми всі тоді дивились у трубу розвідника, щоб побачити, як точно стріляють наші хлопці. Оскільки відстань між нашими й ворожими позиціями часом становила до ста метрів, результат роботи завжди був «плюсовим». Жаль, що нам не дали довести до кінця розпочате й заборонили їх штурмувати».
До 2018 року Віталій освоїв міномет. Каже, що спочатку йому запропонували чистити міни та готувати їх до стрільби, але все це так його захопило, що за півтора року роботи на 120-міліметровій «трубі» він почав попадати точно в ціль із першої-другої міни. Наприклад, одну з російських БМП Віталій із побратимами знищили із третьої міни, яку випустили з міномета, хоча сама машина перебувала за кілька кілометрів від них у глибокому капонірі. Був випадок, коли міна 82-го калібру влучила в російський танк — не спалила, але вивела з ладу й залишила ворожу піхоту без прикриття. Точність тут надзвичайно важлива: буває, що росіяни зводять свої позиції за кілька сотень метрів від житлових будинків. Тому, каже Віталій, він пройшов довгу і складну науку, практикуючись у стрільбі: зараз на його рахунку вже близько десяти тисяч пострілів.
Пригадує Віталій випадок, коли міни 120 калібру били по ворожій піхоті. Тієї миті російські найманці почали збігатись у бліндаж, чого при таких обстрілах робити не можна: міна такого калібру на фугасі легко пробиває навіть два накати дерев на такому укріпленні. Після кількох пострілів Віталій побачив, що міни влучили в ціль, але вибухів на моніторі не було. Як пізніше виявилося, бліндаж був таким глибоким, що міни проходили насип і розривались у ньому — відтак шансів урятуватися в окупантів не було.
Читайте також: Додана вартість добра
Часто бійці ЗСУ й командування мінометних підрозділів не вірить у таку професійність добровольців, каже Віталій. Іноді бійці навіть влаштовують змагання між собою, але коли бачать, що Віталій із другої міни попадає в ту саму ціль, то змінюють свою думку. «Помилка деяких бійців ЗСУ полягає в тому, що вони навчаються за методиками, написаними старою радянською школою, — міркує Віталій. — Цього не можна робити. І не можна вважати результативною стрільбу, коли міни попадають за сто метрів від цілі. На шостий рік війни потрібно вбивати ворогів, а не стріляти в їхній бік. Тим паче, що проти нас працюють також дуже хороші російські мінометники. Одна із зустрічей з ними завершилася для мене важкою контузією й лікарнею із крапельницею. Вони за допомогою сейсмічної розвідки вирахували наш міномет і почали «насипати». Їхні міни падали за лічені метри від нашого міномета. Тому ми не маємо права допускати слабкості».
За шість років війни Віталій із юного студента перетворився на досвідченого воїна, який не має жалю до ворогів і тих, хто їм допомагає. Також він не вірить, що можна спокійно жити в Україні, не розуміючи, що в нашій країні війна, і водночас називати себе громадянином. «Якщо ворог прийшов до твоєї країни — це ніби він вдерся у твою хату чи квартиру. У такому разі його треба або прогнати, або знищити», — підсумовує Віталій.