Тарас Шевченко 24 роки чекав звільнення з кріпацтва й 10 років — звільнення з-під арешту й заслання. Лише 12 років припало на відносно вільне життя. «В неволі тяжко, хоча й волі, сказать по правді, не було», — написав він 1847 року в казематі.
Були ще очікування родинного щастя, відповіді від видавців, згоди від цензорів. Шевченко чекав дозволу викладати в Київському університеті св. Володимира (і дочекався-таки, але на початку навчального року не міг почати викладання — вже перебував під арештом). На засланні чекав від друзів книжок, зокрема примірника «Слова о полку Ігоревім», щоб перекласти українською (і не дочекався — взявся за переклад незадовго до смерті, і переклав саме уривок про чекання, відомий як «Плач Ярославни»). Чекав змоги повернутися в Україну (також безнадійно). Чекав дорослішання юної небоги, якій подарував «Робінзона Крузо». Чекав рецензій на свого «Кобзаря» — як і кожен митець, що прагне бути почутим. Чекав аж настільки, що написав:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо! —
Без неї, може, обійдусь,
А ради жду собі, поради!
Та, мабуть, в яму перейду
Із москалів, а не діждусь!
Про очікуване звільнення України з неволі годі й говорити. Чимало його поезій написані в майбутньому часі — романтичний поет-пророк віщував прийдешнє відродження Батьківщини, коли «на оновленій землі врага не буде, супостата», «повіє огонь новий з Холодного яру», «світ правди засвітить».
Тарас Григорович був проактивною, діяльною людиною, він докладав усіх зусиль для наближення бажаного. Проте бували ситуації, коли не лишалося нічого, крім чекання. І це, вочевидь, було найтяжчим.
Дівочі сльози
Мотивом відданого очікування пронизані поезії Шевченка різних років — від найраніших до передсмертних. І природним для закоріненого в фольклорну і книжну традицію поета видається звернення до образу жінки, що чекає коханого з війни.
«Кобзар» звикле починається з «Причинної». За ким вона тужить?
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з’їли, —
Така його доля.
Причиною трагедії в поемі стає невідомість — дівчина не знала, чи живий її милий, що рушив на війну.
Йшов 1837 рік, 23-літній Тарас Шевченко — ще кріпак, якого гнітить невідомість щодо власної долі. І чомусь цей стан знаходить вияв саме в образі жіночого чекання коханого з війни. Пізніше образ дівчини, яка чекає козака, не раз з’являтиметься в поезії Тараса Шевченка.
Сліпий, 1843
Про це — «Думка (Тече вода в синє море…)»:
Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
Про це саме — «Думка («Вітре буйний…»):
Спитай синє море.
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило,
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.
Коли милого втопило,
Розбий синє море;
Піду шукать миленького,
Втоплю своє горе.
У цій поезії звучить голос самої ліричної героїні, яка горює від незнання про долю коханого й лине думкою туди, де він міг загинути.
Очікуванню коханого з війни присвячений і сюжет «Хустини»:
Вернулася, журилася,
На шлях битий дивилася.
Квітчалася, прибиралась,
Що день божий сподівалась.
У поемі «Тополя» — знову мотив дівочого чекання:
Там десь милий чорнобривий
По полю гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце,
Що сміються люде;
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде.
Панна Сотниківна, 1841–1842
Ба навіть у вірші «На вічну пам’ять Котляревському» теж не обійшлося без цього образу:
Дівчина, що милого
Щодень виглядає,
В’яне, сохне сиротою,
Де дітись не знає;
Піде на шлях подивитись,
Поплакати в лози.
Зазвичай це чекання приречене: ми читаємо, як Катерина «в вікно виглядає», вже знаючи про фінал; так само й Причинна «дарма щоніч… його виглядає. / Не вернеться чорнобривий / Та й не привітає».
Автор зумисне показує трагізм ситуації, коли чекання тривале й цілковито марне, адже той, кого чекають, не повернеться, а та, котра чекає, про це не знає, як-от у поемі «Сова»:
…На могилі орел,
На могилі серед ночі
У козака вийма очі,
А дівчина в темнім гаї
Його з війська виглядає.
Читайте також: Родина, що чекає з війни: від середньовіччя до сьогодення
Зустріч Тараса Бульби з синами, 1842
Материнське серце
Ще один варіант мотиву жіночого чекання втілює матір, котра дожидається сина з війська, з тюрми чи з дороги.
Таку матір зображено в поемі «Сова»:
Сидить собі та дивиться
В поле на дорогу.
І світає, і смеркає,
І знову смеркає,
А москаля, її сина,
Немає, немає.
У «Неофітах» теж чималий епізод присвячений опису материнської туги за зниклим сином:
Твій син Алкід пішов за ними
І за апостолом святим,
За тим учителем своїм.
А ти весела вийшла з хати
На шлях із гаю виглядати
Свого Алкіда. Ні, нема.
Уже й не буде. Ти сама
Помолишся своїм пенатам,
Сама вечерять сядеш в хаті…
Ні, не вечерять, а ридать,
Ридать, і долю проклинать,
І сивіть, кленучи. І горе!
Умреш єси на самоті,
Мов прокажена!
Зрештою в цьому сюжеті про ранніх християн мати таки дізналася, де її новонавернений син, і «мусила вона сидіть / Коло острога. Ждать і ждать, / Як бога з неба, виглядать / Своєго сина».
Сліпа з дочкою, 1842
Ще одна трагічна материнська фігура в поезії Тараса Шевченка — Наймичка, яка, чекаючи сина, навіть не може сповістити про своє материнство:
Щодень, щогодини,
Ледве чути, питається:
«Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала!»
Ця матір таки діждалася сина перед смертю, щоб повідомити найважливіше.
До того ж у Тараса Шевченка є ціла галерея матерів, котрі чекають доброї долі для своєї дитини, як-от у вірші «Сон («На панщині пшеницю жала»):
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою таки пшеницю жнуть.
Зрештою, Україну Шевченко теж зображує в образі матері, що чекає кращої долі для своїх дітей. Зокрема, в «Розритій могилі»:
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Цей образ теж позначений очікуванням визволення, яке має принести син, Богдан Хмельницький, коли виросте. І це очікування також не справджується.
Голова матері, 1838–1840
Метафізика чекання
Шевченко-поет варіює образи жінок, що чекають: це закохана дівчина, літня матір, ба навіть «моя єдиная сестра… мене, небога, виглядає».
Марне чекання розчаровує, роз’ятрює душу. Проте й не чекати не можна — навіть якщо надія мізерна. Поет розмірковує над природою чекання в поемі «Чернець»:
Було колись… і ніколи
Не вернеться, що діялось,
Не вернеться сподіване,
Не вернеться… А я, брате,
Таки буду сподіватись,
Таки буду виглядати,
Жалю серцю завдавати.
Читайте також: Читанка, підробіток, переклад і розрада: Тарас Шевченко як читач давньої української літератури
Це вперте чекання може видатись абсурдним, проте можна подивитися й інакше. Чи не є це найвищим проявом віри, що не потребує доказів; надії, що жевріє навіть без підживлення; любові, що не прагне гарантій? Contra spem spero! — виголосить згодом Леся Українка.
Це не фаталістична приреченість на чекання, як може здатися. Шевченкове чекання, з усією його духовною наснаженістю, радше є формою внутрішньої дії, проявом спротиву безнадії й забуттю.
Для такого самовідданого, витривалого чекання потрібна сильна любов – подружня до коханого, материнська до дитини, синівська до Батьківщини. Не всяке чекання завершується возз’єднанням і реальним чи символічним «шлюбом», проте ця мета є найбільш бажаною. Тож і очікуване повернення з війська уподібнене до чекання сватів, ба навіть узалежнене одне від іншого:
Було, роблю що, чи гуляю,
Чи богу молюся,
Усе думаю про його
І чогось боюся.
Дурна була, молодая,
Я все виглядала,
Чи не шле за рушниками…
Старости, 1844
Проте в дусі романтичного спліну, в українському випадку посиленого бароковим мотивом vanitas — марноти марнот, фінал для тих, хто чекає, зазвичай невтішний. Як-от в «Хустині», де замість в’язання хусток і сватання відбувається похорон:
Не дивися, безталанна,
Везуть тобі лихо.
Везуть труну мальовану,
Китайкою криту.
Трагічне завершення має й чекання персонажки поеми «Тополя»:
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не діждала пари.
Читайте також: Як відчути досвід тих, хто чекає рідних з війни
Показово, що процес чекання й емоції, які його супроводжують, зображені в «Кобзарі» переважно з жіночої перспективи. Шевченко загалом відомий своєю емпатією до жінок, їхніх почуттів і життєвих випробувань.
Виняток становить вірш «Ой не п’ються пива-меди», де саме чоловік, у цьому випадку чумак, відчуває наближення смерті й у фольклорному дусі попереджає:
А дівчині молоденькій
Скажіть, щоб не ждала.
Читайте також: Про що співали українські вояки: гумор, втрати та героїзм
Природно, що головне чекання в людському житті — чекання смерті — теж знаходить вияв у Шевченкових віршах. Наприклад, у поезії «Хіба самому написать…»:
Отак-то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю.
Це екзистенційне очікування має подвійну природу — коли чекаєш і водночас боїшся наближення чогось, як у поемі «Петрусь»:
І ждала світу, і дожить
До світу божого боялась.
Читайте також: Добірка матеріалів Тижня про Тараса Шевченка
Чумаки серед могил, 1846
Загалом «Кобзар» сповнений різних варіацій процесу чекання — винагородженого зустріччю й марного, впевненого і сповненого сумнівів; чекання, що має принести радість, і небажаного очікування лиха; ностальгійного чекання, зверненого уявним зором у безтурботне минуле, і мрійливого чекання, спрямованого в майбутнє. Сьогодні багатьом — хто перебуває в стані перманентної невизначеності й попри все чекає добрих новин, Перемоги, повернення полонених, звільнення окупованих територій, відпустки близьких військовослужбовців, — можуть відгукуватися Шевченкові слова. Він як ніхто тямив у чеканні.
Водночас, як вчив Григорій Сковорода, якого змолоду шанував Тарас Шевченко, лише сьогодення є дійсно певним і вартим того, щоб бути в моменті. «Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване», — вважав любомудр, і з цим годі посперечатися.
